Voloshyn Gallery відновлює роботу в Києві та представляє групову виставку «Камера Oбскура»

Ця виставка – спроба показати світло у темряві, що охопила Україну. У проекті представлени практики  художників та художниць, які наголошують на важливості фотографії в контексті війни.

Учасниці та учасники виставки: Кразіміра Бутцева, Відкрита Група, Нікіта Кадан, Брілант Мілазімі, Міла Паніч, Влада Ралко, Євген Самборський та Леся Хоменко.

Виставка підкреслює особисті страхи кожного із нас під час війни та розглядає почуття людяності та гідності на межі з постійним екзистенційним конфліктом між особистою
потребою в захисті та безпеці, прагненням свободи та незалежності. «Камера обскура» пропонує зануритися у темряву, десь між «теперішнім» і «майбутнім», одночасно вимушеним і прихованим, тілесним і чуттєвим, приватним та політичним, де поєднуються реальне життя і процес концептуального осмислення.

Експозиція починається з масштабної фотороботи Нікіти Кадана під назвою «Перехід». Тотальне зображення перекритого підземного переходу на одній зі станцій київського метро. Близько місяця станція служила бомбосховищем для сотень людей. Зараз підземний перехід став однією із зон тиші, не місцем міського життя. Війна породжує складні форми пустищ та орнаменти вилучення – пам’ять про темряву, яка залишиться навіть під час нормалізації та повернення до життя.

Художниця Леся Хоменко вступає в діалог з Нікітою Каданом і представляє живопис, референсом до якого стала березнева фотографія художника, зроблена ним в Києві після обстрілу Лук'янівки.
У роботі «Манекени виходять з розбитих ракетами вітрин, щоб знищувати росіян», Леся Хоменко розглядає тему дегуманізації – те як ми змінюємося після постійного перегляду фотографій мертвих ворогів, і те, що ці відчуття є незрозумілими західному світові. Художниця навмисно обирає для зображення «мирні» предмети, які стають «ключами» через які людина, яка не переживала війну, може краще зрозуміти цей досвід.

Роботи із «Львівського щоденника» Влади Ралко – це відповідь на щоденні жахіття війни, виконані у «швидкій техніці» замальовок за допомогою акварелі та кулькової ручки. Це критичний погляд Влади Ралко на російську агресію та геноцид українського народу. Варто зазначити, що «Львівській щоденник» є продовженням іншої серії – «Київський щоденник» , створеної під час Революції Гідності у 2013-2014 роках. Ця серія включила також роботи-реакції на анексію Криму росіянами й на початок бойових дій на Сході України.

Продовження критики поля взаємодії відтворюється в роботі «Ви недостатньо підготували мене для цього бою» (You Did Not Train Me Enough For This Fight) художника Бріланта Мілазімі з Косово. Сюжет спирається на поєднання індивідуальної та колективної пам’яті, пропонуючи інтуїтивний аналіз сучасних умов боротьби та переговорів, балансування почуттів, надії та свободи, а також розбиття реальності.
Брілант перетворює своє сприйняття світу, який його оточує, в образи, які є гіркими, смішними, ніжними й дивними водночас. Керований механізмом несвідомого та натхненний уявами вигаданих всесвітів, він знаходить зловісні та поетичні вирази для підходу до суспільства, у якому він живе.

Робота «Частоти травми» (Frequencies of Trauma) болгарської мультидисциплінарної художниці Кразиміри Бутцевої, досліджує історію, пам’ять, травму та політичне насильство, пов’язане з болгарським комунізмом. Мисткиня бере на себе роль антропологині, соціологині та історикині, кидаючи виклик демократизаційним якостям фотографії та цифрового зображення, демонструючи неспроможність об'єктивної репрезентації через фотографію та цифрове зображення. Саме демократичний характер розповсюдження зображень переміщує фотографічне зображення зі сфери естетики до сфери людської взаємодії, а отже, і політики. У роботі «Частоти травми»  історія розповідається через предмети та зображення, і мисткиня є активною учасницею їх збирання, курування та збереження. У цій роботі Кразиміра Бутцева ставить під сумнів роль культурних і політичних інституцій та їхню активну недбалість у критичному розгляді проблемного минулого комуністичного режиму в поточний перехідний період. Таким чином, метафорично, представлені образи також є перехідними, неповними,
збійними та спотвореними – вони існують у лімінальному просторі між конфліктом і вирішенням, між фрагментацією та повнотою. Завдяки демократичному характеру розповсюдження зображень, фотографічне зображення перейшло з естетичної сфери до сфери людської взаємодії та політики.

Другу частину експозиції відкриває мультимедійний проєкт «Задній двір» колективу Відкрита Група, де митці розглядають розуміння приватності та власності. Розуміння того, що ти захищений. Захищений стінами, законом приватної власності, законом. Поняття «дому» і місця, яке належить ніби виключно тобі, на відміну від всього оточуючого, що вже не є твоїм, не є таким особистим і вже не є безпечним. Задній двір також означає
те, що залишається після того, як будинок був знищений, зник з лиця землі. Для глядачів ця робота – можливість умовно подивитись на будинок, який був знищений через війну. А для учасників проєкту, які втратили свій дім, це ще одна спроба уявити та відтворити його в пам'яті.

У діалог з роботами Відкритої Групи вступає мінімалістичний, але промовистий живопис Євгена Самборського, під назвою «Ніколи знову... і знову» (Never Again... and Again), який було створено спеціально для виставки. З початку повномасштабного вторгнення художник у своїй творчості звертає увагу на те, як екрани наших смартфонів змішують приватні фото з картинками зруйнованої архітектури з інтернету, мемами про війну, тілами російських військових, знімками з екрана телефону текстів про допомогу тощо. Живопис «Never again... and again»  відсилає до світлини графіті невідомого авторства. Гасло «Never again»  (Ніколи знову),
здебільшого асоціюється з Голокостом, систематичним вбивством євреїв, яке вчиняли нацисти. Протягом 80 років це поняття пронизувало дослідження геноциду та практику вшанування пам’яті, що значною мірою сприяло (помилковому) переконанню, що накопичення знань із подальшим їх кодуванням у соціокультурних ритуалах зможе запобігти повторенню геноцидів. Після завершення Другої світової війни увесь цивілізований світ сказав «Never again» (Ніколи знову). У 2022 році гасло Never Again не спрацювало, і ми стаємо свідками геноциду українського народу. А 1 березня 2022 року, після того, як під час бою за Київ Меморіальний центр Голокосту
«Бабин Яр» був уражений російськими ракетами та снарядами, президент України Володимир Зеленський заявив, що «Never again» (Ніколи знову) означає не мовчати про агресію Росії, щоб історія не повторилася.

Завершує другу частину виставки робота «Полуничне поле» (Strawberry Field) боснійської художниці Міли Паніч, практика якої концентрується на дослідженні теми страху та його трансформації. У 2018 році під час чергового візиту до свого рідного міста Брчко в Боснії та Герцеговині художниця виявила, що одне з мінних полів поблизу рідного міста було нарешті очищено та повернуто власнику. Власник намагався створити бізнес, висадивши полуничне поле на раніше небезпечній землі, але ця ініціатива провалилася через часті крадіжки полуниці місцевими селянами. Ця раптова зміна ставлення до поля, яке було небезпечною зоною протягом двох
десятиліть, заінтригувала мисткиню. Вона відвідала це поле, зірвала полуниць і зробила з них варення. «Полуничне поле» (Strawberry Field) представляє простір можливостей, де демонструється зцілення як фізичного, так і соціального ландшафту. Ця трансформація також символізує зцілення колективної пам’яті та сприйняття новітньої історії території.
   

Щоб читати більше статей про українське сучасне мистецтво підтримайте наш Patreon

Share: