Профайл: fantastic little splash досліджує кібервійну

У 2014-му, коли Росія розпочала гібридну агресію проти України, дует відчував схожу розгубленість. Кремлівська машина пропаганди вже тоді працювала на повну. Вже була опублікована так звана «доктрина Герасимова», у якій начальник Генштабу ЗС РФ виклав імперські принципи російської зовнішньої політики. Фактично, це апологія вторгнення в Крим і на Донбас, що відбулося протягом кількох місяців після оприлюднення тексту. Крім легітимності військових дій для досягнення своїх політичних цілей, у ньому йшлося і про не-військові методи колонізації — зокрема й інформаційні кампанії з маніпуляції населенням.

На той момент Мальченко працювала репортеркою на Громадському ТБ у Дніпрі. Поступово вона почала усвідомлювати, яку роль у нашій війні відіграють масові медіа. «Тоді ставало все зрозуміліше, що це дійсно інформаційна війна. Я відчувала за це певну особисту відповідальність і багато думала про вплив цих медіа, про наслідки всіх цих методик захоплення емоційного. Бо коли ти їздиш в зону тоді ще АТО, потім сірі зони, і бачиш реальні наслідки російських пропагандистських кампаній, то ти, звісно, починаєш зовсім по-іншому реагувати», — ділиться мисткиня.

Цей політичний вимір проявився у роботах fantastic little splash не одразу, але завжди був фоном їхньої творчості. Ранні роботи дуету, такі як «Нова інформація» і «Транстрансляція», були пошуком нових форм. До заснування арт-формації у 2016 році Мальченко працювала у різних ЗМІ, а Ганц робив комерційні відео. Обидвоє хотіли вирватись із «внутрішньої еміграції», в яку журналістку та режисера завели усталені формати текстів та відео-продакшену. Обидвоє хотіли говорити більш суб’єктивно, з унікальним правом на пізнання та помилку.

«Ми не були професійними митцями, у нас не було ніякої форми, лише художні амбіції, і мені здається, що в принципі, історія fantastic little splash від самого початку і з кожним новим проєктом — це завжди про винайдення форматів», — каже Мальченко.

Формація послідовно розвиває одну доволі широку тему — суб’єктивні переживання людини у віртуальних просторах, вплив різних медіумів (ЗМІ, соцмереж, відеоігор, онлайн-платформ, VR-чатів тощо) на сприйняття світу. Наприклад, у мультимедійній інсталяції «хоах» художники спираються на ідею «рідкої сучасності» соціолога Зигмунта Баумана. Це такий стан (постмодерного) суспільства, в якому немає чітких моральних орієнтирів. Не в останню, а може і в першу чергу, він викликаний розвитком технологій, що призводять до надзвичайно швидкого поширення різноманітного контенту — глобальний інфопростір, з усіма його жахами та насолодами, стає постійним фоном повсякденного життя.

Ключова ознака такого стану — розмивання кордонів етичного судження. Або, як кажуть fantastic little splash, одночасне існування безлічі альтернативних реальностей, що унеможливлює довіру до жодної з них. Якщо це нагадує вам сумнозвісне кремлівське «Не все так однозначно» — ви маєте рацію. Росія навчилася перетворювати на зброю майже все, зокрема й ефекти «рідкої сучасності» — наші сумніви, страхи та розчарування. І це працює. «Взаємопроникнення реального і віртуального в українському вимірі має мілітаристський характер. Інформаційне вторгнення призвело до справжньої військової окупації. “Телевізійні протести”, фейкові новини та підривний емоційний контент у 2016 році збільшили цитованість терміну “постправда” на 2000% порівняно з 2015 роком», — сказано в описі «хоах».

Ще більше про маніпуляції почуттями, та ширше — про чуттєвий вимір трансляції війни, fantastic little splash говорять у проєкті «see also», що був частиною виставки «Навіть якщо» на фестивалі Конструкція 2023 року. Робота досліджує медіа менш абстрактно та теоретично, з більш особистим фокусом на повсякденному — на переживанні воєнної дійсності через соцмережі та новини.

Інтерактивна інсталяція складається з чотирьох віртуальних просторів, в яких можна знайти різні діджитал артефакти — скомпресовані, заблюрені фото обстрілів, скріншоти з новинних телеграм-каналів, обрамлені потоком злих, сумних і здивованих емоджі-реакцій, цитати з текстів про дигітальну реальність, а також — рядки іспанського поета Федеріко Гарсія Лорки: «Моє серце — це твоє серце? Хто відображає мої думки? Хто мені позичає цю пристрасть без коріння? І чому мій костюм із кольорів продовжує змінюватись? Я бачу себе крізь заходи сонця, і мурашник людей маршує в серці моєму».

«Для мене в цій роботі бути супер-суб'єктивною стало можливим, бо я зрозуміла, що саме цей гіпер інтимний вимір і вепонізує Росія, використовуючи бото-ферми та всі давно “відкатані” тактики. І що лише говорячи про це суб'єктивне, можна зрозуміти, де справжня ти, де інші, де на тебе впливають якісь ефекти», — каже Мальченко. У see also вона вперше використовує свій голос, щоб поділитися особистими роздумами про події останніх 2 років.

Вепонізація чужих емоцій (фактично, людської вразливості) — підступна річ, адже людина не може відділитися від власних відчуттів і реакцій. Вони є невід’ємною частиною колективного переживання спільних травм, своєрідним способом демаркації своїх і чужих, якої вимагає війна. Як тоді відділяти власні відчуття від автоматичних реакцій, викликаних інформаційними «вкидами»?

Олександр Ганц припускає, що одним із інструментів деавтоматизації може стати терапія, культура свого роду digital mindfulness. «Вона нічого не гарантує, але може дати хоча б  маленьку надію на те, що ці чуттєві досвіди можна розібрати на якісь категорії: що, де і чому з тобою сталося. Розпізнавання своїх емоцій, яке не дає іншим їх вепонізувати. Але я не впевнений, що це спрацює», — розповідає митець. Простої відповіді немає, вважає він, бо зараз сама спільнота терапевтів шукає новий підхід. Багато терапевтів і в Україні, і у світі мали досвід роботи з військовими чи переселенцями з різними травмами. Але російські маніпуляції, які ми зараз переживаємо у соцмережах, не були настільки розповсюдженими і не мали таку амплітуду до 2022 року. «Нові терапевтичні рішення мають враховувати впливи медіа. Якщо ми говоримо про поляризацію, то це реальне спотворення яке можна долати. Як і техніки “емоційного зараження”, які медіа посилюють».

Ганц пропонує двоступеневий процес: перша сходинка — розвивати власну конгруентність (автентичність). Це термін з центрованої на особистості терапії який описує міру узгодженості Я-реального та Я-ідеального. У прагненні до такої відповідності ми вчимося розуміти, виражати та проживати свої емоції, що також допомагає розрізняти власні емоції та емоції інших. Друга — знання про те, як працюють сучасні медіа, бажано на особистому рівні. Втім, це може бути проблематично, адже вивчення цих процесів ускладнюється відсутністю даних.

Перші скандальні дослідження Facebook про «емоційне зараження» викликали шквал публічних засуджень у неетичності. Зараз корпорації періодично публікують якісь дослідження, але доступ до інформації все ще дуже обмежений, бо це власність компаній. «Саме це перетворює цифрові платформи на якусь природну стихію, недосліджену “чорну коробку” — ми просто не знаємо, як на неї реагувати. З іншого боку, ми не повністю знаємо себе», — каже Мальченко.

Якщо пізнання себе — справа кожного, то розвінчання пропагандистських кампаній має користь для всіх. Тут Мальченко згадує різноманітні рішення, що можуть допомогти в цьому. Зокрема, і з українського ринку. «Це ініціативи, які займаються так званими misinformation investigations. Широкий спектр: від професійних журналістів та OSINT-дослідниць до стартапів, що розвивають це суто як технологічні рішення. Наприклад, аби виявляти те, що Meta називає coordinated inauthentic behaviour — маніпулятивні комунікаційні тактики що використовують фейкові та реальні акаунти у соцмережах. Якщо це машинна пропаганда, то і оприявнити її тактики можна лише машинними методами — збираючи ці дані та аналізуючи їх в автоматизований спосіб». Може так ми нарешті зможемо відповісти на питання Гарсія Лорки — хто ж насправді дає нам цю пристрасть і куди веде її коріння.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: