Цей текст є коментарем до виставки «Тут був художник», присвяченої івано-франківському митцю-аутсайдеру Олегу Парфьонову, відомому як «Парфьон». Виставка спільно створена «Асортиментною кімнатою» та Ростиславом Шпуком за підтримки Івано-Франківського краєзнавчого музею і тривала з 11 по 29 серпня 2023 року. Основою виставки стали 11 приватних колекцій Ростислава Шпука, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика, Нікіти Кадана, Анаталія Звіжинського, Христини Михайлюк та Мірека Боднара, Юрія Бакая, Олега Гнатова (Мох), Оксани Бринської, Олесі Саєнко, Альони Каравай. Як пише видання Збруч, Олег Парфьонов — більше відомий як Парфьон — музикант та художник, який народився 1954 року в Ленінграді, більшість життя жив та працював у Івано-Франківську, помер у Франківську в грудні 2014 року. Часто казав, що його дідусь був диригентом Берлінської опери. Парфьон припинив грати через відсутність інфраструктури та шукав інші способи творчого самовираження — зокрема, через одяг і малюнок.
Картинки немає перед очима, відтворюю з пам’яті: зображення поділено на три рівні, три шари. Найглибше залягає відносно рівно замазане ясно-червоне тло — точніше, його червоний радше блідий та забруднений, але ясним він стає через наявність другого шару, зеленої структури, схожої чи то на три спіралі, чи на дивним чином деформовану грудну клітку із її ритмом заокруглених ребер, але без натяку на хребет. Червоний оживляється, активізується сусідством зеленого. І найближче до наших очей знаходиться шар різких чорних ліній, що окреслюють обличчя-маску. Форма обличчя близька до трикутної, воно щільно вписане у прямокутник аркуша, лишаючи дуже мало простору навколо. Кожне око створене двома паралельними діагональними лініями, що розлітаються від перенісся в боки вгору. Немає закритого контуру ока, який дає уявити погляд чимось відокремленим від маски, уявити погляд з-під маски. Вираз нелюдського гніву, якоїсь ангельської люті. Ангельської — бо спокійної. Це обличчя пройде крізь інші обличчя мов ніж. Водночас, воно непорушне, воно перебуває у чистій потенційності. Ніж як можливість. Так присутність стає безумовною.
Неузгоджене. Нотатки для тебе, для себе, і до певної міри для них
28 березня, 2024
* * *
«Ти» — як ти (іноді ти міняєшся, перетворюєшся, твої ім’я та обличчя течуть, пливуть, це один з найбільш звичних мотивів у сновидіннях). «Ти» — як звернення до самого себе. «Вони» — як фігура загрози, і, водночас, ті, кому текст нібито випадково трапився на очі.
Щось на кшталт «мистецтво робиться не щоб ви подивились, але все одно у вас є змога побачити», або «не глядачі, але свідки».
Нє для тєбя моя роза цвєла, але, але...
* * *
Ось ти («ти»), припустимо, вуличний алкоголік десь. Десь — це в нашому випадку Івано-Франківськ. Ти російськомовний. Від тебе смердить. У минулому в тебе Ленінград й якісь банальні пісеньки під фортепіано. Ти складаєш собі з випадкового мотлоху якісь йобнуті вбрання, театралізуючи свої з’яви, вуличні образи (óбрази/обрáзи) . Ти — любимий цілим містом безумець. Під «любимим» можна мати на увазі, що на тебе особливо не зважають, тобто не знищують. Помірний ігнор як надане право бути, а не той ігнор, який є способом повільного вбивства. За великим рахунком, тобі дуже і дуже пощастило.
* * *
Художни_ці, як відомо, бувають відповідальними громадян_ками, паразит_ками, квірами, червонопикими цис-мужиками, успішними та креативно мислячими представни_цями середнього класу, совкодрочєр_ками, зіґомьот_ками, трікстер_ками, лівáчками та лівачкáми, етнонаціоналіст_ками, трансгуманіст_ками, галичан_ками, робітни_цями й селян_ками, субкультурни_цями. А також мешкан_ками узбіч, уламками минулих епох, нащадками окупант_ок або учасни_ць визвольних змагань, носій_ками солов’їної мови попси та блатняку, лідер_ками опіній у соцмережах, їбанашками, Касандрами, дітьми божими, моральними взірцями тощо. Цьому немає кінця, попросту немає.
Але, власне, мистецтво робить тебе не варіантом, а межею. Не часткою «спільноти» та «дискусії», а каменем спотикання.
* * *
Схильність та здатність ламати ряд, загалом, карається, а щоб уникнути покарання, краще тобі як людській істоті не мати аж надто чітких контурів. Зворотній бік – доволі розповсюджена між людей хвороблива цікавість до продуктів подібної здатності. І тут тобі варто виробити певну техніку вислизання, таку, щоб залишати у чужих руках стару шкіру. «Роздаровував, міняв на підтримку» — письменник бачив це все зблизька. Все так, але це і є робочий механізм — віддавай картинку щоб дочасно не віддати себе. Вічно не тікатимеш, але можна відкупити собі трохи часу.
Картинки залишаться. Те, що в них є (можливо є, це стрільба наосліп) розширить ряд, може навіть кардинально розширить. Стане вищим горизонт, буде більше повітря. А тебе вже й слід вистигне. Невловимий Джо.
«Геніальна людина нестерпна, якщо не наділена, принаймні, ще двума чеснотами: почуттям вдячності та охайністю» — Ніцше, «Весела наука». Тільки не роби це епіграфом, нитки стирчать. Ну і загалом трохи не твого покоління стильок такі епіграфи.
І ще щодо вдячності/підтримки/обміну. Тут ніби відсутній якийсь загальновідомий курс конвертації. До останнього буде не зрозуміло, сувеніркою розплачувався чи живою кров’ю.
Чи навіть і хотів віддати крові з якихось своїх неочевидних і, можливо, осуду гідних міркувань.
* * *
Текучість як основна передумова. Треба текти, треба міняти маски. Це і мова (точніше, особистий діалект), і техніка виживання. Але власний матеріал може зрадити. Оболонки пересихають, лущиться поверхня. Ти забагато пив та юзав. Забагато шукав досвіду іззовні. Ти зашлакований, суцільно забруднений. І все ж — будь флюїдним навіть у розпаді. Фізичному та психічному. Колажуй, перезбирай себе в інші комбінації, якщо вже розвалюєшся на частини. Страшно, так, але цей подарунок міг легко пройти повз тебе. Ну і зараз, ніби-то, з’явились дещо інші приводи аби було страшно, нє?
Комусь менталочка це навіть порятунок. Але не тобі, не тобі. Тобі — ще одне місце, з якого видно.
Не соромся рудиментів романтизму. Перезбери контекст, колажуй їх із тим, чого романтизм не міг побачити.
Консервативний романтизм та репаративне читання.
Квір безіменних тіл, звалених у яму. Ти казав це? Ти це казав. Льоля казала. Згодом сказав і нєкто Стропов. Втім, шукати тут першість – найкомічніше. Квірні мьортвие авторства нє імут.
Ну а тепер зваж відстань, де ти, а де яма. Врахуй динаміку зміни цієї відстані, цього пульсуючого відрізку.
Врахуй точку зору тих, хто літає над ямою.
Ти я. Ти я.
«Ти» — як ти (іноді ти міняєшся, перетворюєшся, твої ім’я та обличчя течуть, пливуть, це один з найбільш звичних мотивів у сновидіннях). «Ти» — як звернення до самого себе. «Вони» — як фігура загрози, і, водночас, ті, кому текст нібито випадково трапився на очі.
Щось на кшталт «мистецтво робиться не щоб ви подивились, але все одно у вас є змога побачити», або «не глядачі, але свідки».
Нє для тєбя моя роза цвєла, але, але...
* * *
Ось ти («ти»), припустимо, вуличний алкоголік десь. Десь — це в нашому випадку Івано-Франківськ. Ти російськомовний. Від тебе смердить. У минулому в тебе Ленінград й якісь банальні пісеньки під фортепіано. Ти складаєш собі з випадкового мотлоху якісь йобнуті вбрання, театралізуючи свої з’яви, вуличні образи (óбрази/обрáзи) . Ти — любимий цілим містом безумець. Під «любимим» можна мати на увазі, що на тебе особливо не зважають, тобто не знищують. Помірний ігнор як надане право бути, а не той ігнор, який є способом повільного вбивства. За великим рахунком, тобі дуже і дуже пощастило.
* * *
Художни_ці, як відомо, бувають відповідальними громадян_ками, паразит_ками, квірами, червонопикими цис-мужиками, успішними та креативно мислячими представни_цями середнього класу, совкодрочєр_ками, зіґомьот_ками, трікстер_ками, лівáчками та лівачкáми, етнонаціоналіст_ками, трансгуманіст_ками, галичан_ками, робітни_цями й селян_ками, субкультурни_цями. А також мешкан_ками узбіч, уламками минулих епох, нащадками окупант_ок або учасни_ць визвольних змагань, носій_ками солов’їної мови попси та блатняку, лідер_ками опіній у соцмережах, їбанашками, Касандрами, дітьми божими, моральними взірцями тощо. Цьому немає кінця, попросту немає.
Але, власне, мистецтво робить тебе не варіантом, а межею. Не часткою «спільноти» та «дискусії», а каменем спотикання.
* * *
Схильність та здатність ламати ряд, загалом, карається, а щоб уникнути покарання, краще тобі як людській істоті не мати аж надто чітких контурів. Зворотній бік – доволі розповсюджена між людей хвороблива цікавість до продуктів подібної здатності. І тут тобі варто виробити певну техніку вислизання, таку, щоб залишати у чужих руках стару шкіру. «Роздаровував, міняв на підтримку» — письменник бачив це все зблизька. Все так, але це і є робочий механізм — віддавай картинку щоб дочасно не віддати себе. Вічно не тікатимеш, але можна відкупити собі трохи часу.
Картинки залишаться. Те, що в них є (можливо є, це стрільба наосліп) розширить ряд, може навіть кардинально розширить. Стане вищим горизонт, буде більше повітря. А тебе вже й слід вистигне. Невловимий Джо.
«Геніальна людина нестерпна, якщо не наділена, принаймні, ще двума чеснотами: почуттям вдячності та охайністю» — Ніцше, «Весела наука». Тільки не роби це епіграфом, нитки стирчать. Ну і загалом трохи не твого покоління стильок такі епіграфи.
І ще щодо вдячності/підтримки/обміну. Тут ніби відсутній якийсь загальновідомий курс конвертації. До останнього буде не зрозуміло, сувеніркою розплачувався чи живою кров’ю.
Чи навіть і хотів віддати крові з якихось своїх неочевидних і, можливо, осуду гідних міркувань.
* * *
Текучість як основна передумова. Треба текти, треба міняти маски. Це і мова (точніше, особистий діалект), і техніка виживання. Але власний матеріал може зрадити. Оболонки пересихають, лущиться поверхня. Ти забагато пив та юзав. Забагато шукав досвіду іззовні. Ти зашлакований, суцільно забруднений. І все ж — будь флюїдним навіть у розпаді. Фізичному та психічному. Колажуй, перезбирай себе в інші комбінації, якщо вже розвалюєшся на частини. Страшно, так, але цей подарунок міг легко пройти повз тебе. Ну і зараз, ніби-то, з’явились дещо інші приводи аби було страшно, нє?
Комусь менталочка це навіть порятунок. Але не тобі, не тобі. Тобі — ще одне місце, з якого видно.
Не соромся рудиментів романтизму. Перезбери контекст, колажуй їх із тим, чого романтизм не міг побачити.
Консервативний романтизм та репаративне читання.
Квір безіменних тіл, звалених у яму. Ти казав це? Ти це казав. Льоля казала. Згодом сказав і нєкто Стропов. Втім, шукати тут першість – найкомічніше. Квірні мьортвие авторства нє імут.
Ну а тепер зваж відстань, де ти, а де яма. Врахуй динаміку зміни цієї відстані, цього пульсуючого відрізку.
Врахуй точку зору тих, хто літає над ямою.
Ти я. Ти я.
* * *
Ось ти («ти» — тут обличчя та ім’я міняються) зжереш за раз матрас Лірики, чи два. Заллєш алкашкою. Здитинієш. Будеш такий «а ну любіть мене так, як я хочу, а інакше втну щось страшне». Але те мистецтво, яке твоє і тільки твоє, підхопить тебе, триматиме міцно, повертатиме тобі твоє ж дихання, твої ж думки. Коли у світі є ці димчасті малюнки, ці блокноти, ці тіла-кімнати та обличчя-кімнати, ці ніжки-столики-коробочки, ці кишенькові виставки, всі у гострих дерев’яних скабках — тобі вже не втекти від себе і не лишитись на самоті. Можна вдавати дурника чи можна проситись на ручки. Але поруч вже є вища любов. Є твоя власна думка, що вже вийшла назовні і там думає себе сама. Вона піклуватиметься про тебе завжди.
Ось ти («ти» — тут обличчя та ім’я міняються) зжереш за раз матрас Лірики, чи два. Заллєш алкашкою. Здитинієш. Будеш такий «а ну любіть мене так, як я хочу, а інакше втну щось страшне». Але те мистецтво, яке твоє і тільки твоє, підхопить тебе, триматиме міцно, повертатиме тобі твоє ж дихання, твої ж думки. Коли у світі є ці димчасті малюнки, ці блокноти, ці тіла-кімнати та обличчя-кімнати, ці ніжки-столики-коробочки, ці кишенькові виставки, всі у гострих дерев’яних скабках — тобі вже не втекти від себе і не лишитись на самоті. Можна вдавати дурника чи можна проситись на ручки. Але поруч вже є вища любов. Є твоя власна думка, що вже вийшла назовні і там думає себе сама. Вона піклуватиметься про тебе завжди.
* * *
Аутсайдер-арт, наївне мистецтво — колонізаторські, фашистські терміни. Арт-брют — ніби трохи краще, поки не з’являється, власне, винахідник терміну. Істота настільки рафінована, що аж дозволяє собі потяг до сирого. Той, хто настільки досконало зімітує необробленість, дикість, що ви й не помітите. Чи підхопите його гру і вдасте, що не помітили.
Тут треба обирати: або портрет Арто у Дюбюффе або автопортрети самого Арто. І, так, твої нескінченні маски.
Арто, Уніка Цюрн і ти.
Так би розвісити, лише три картинки. Подивився — і ніби вже не треба пояснень.
Дюбюффе хотів би бути тобою, чи, принаймні, бути Арто. Хотів залізти назад у мамку безумства, але чи у власну? Хотів антикультури — в тому сенсі, щоб дещо ослабити краватку. Але до тієї міри, щоб не полишити контролю над процесом. А це так не працює. Залишилися культуртрегерство та благодійність. Втім опозиції в дусі «західний світ — примітивна людина» повертатимуться на нових і нових рівнях завуальованості. Риторично відшліфувати в «емансипаторному» стилі можна будь-що, але звільнення там, де мова постає проти самої себе.
Називання завжди виказує місце, з якого вимовлена назва. Адам дає імена всій худобі і птаству небесному. Скажеш «арт-брют» і вже ніколи ним не зможеш стати. Тому краще триматися апофатичної лінії. Знаходити шпарини для втечі між вже наявними іменами. Втім, треба ж якось все це означити, хоча б щоб воно не згинуло. Бо неозначене несуть на смітник. Бо неозначених женуть за межі цього світу.
Неузгоджене мистецтво. На заміну всім «аутсайдер-артам», на заміну спроєктованій на тебе і зовні «наївності» з клінічним присмаком.
Люди, які робили ці картинки, з вами попросту не домовлялися, навіть не намагалися домовитись. Самі вирішили яким цим картинкам бути. Не просили дозволу. Не запитали цінної думки мистецької спільноти. Не виправдовувалися. Це визначальне.
І лише в цьому можна тут взяти приклад. В усьому іншому — це знання не для спільного вжитку.
Кожна твоя картинка — це вихід, але ніхто і ніколи за тобою туди не піде.
Неузгоджене мистецтво.
* * *
Бути із мистецтвом — це (так, серед іншого) про те, щоб не жити «с оґлядочкой». Без взаємонагляду, без самоцензури. Без демократичної жвавої дискусії (як відомо, подекуди токсичної, але сповненої піклування та взаємопідтримки). Інше — то культурне будівництво, де варто сумлінно виконувати свої обов’язки й виділяти належні кількості соціального клею. Хоча б для того, що не здохнути передчасно під купою брудного лахміття.
Аутсайдер-арт, наївне мистецтво — колонізаторські, фашистські терміни. Арт-брют — ніби трохи краще, поки не з’являється, власне, винахідник терміну. Істота настільки рафінована, що аж дозволяє собі потяг до сирого. Той, хто настільки досконало зімітує необробленість, дикість, що ви й не помітите. Чи підхопите його гру і вдасте, що не помітили.
Тут треба обирати: або портрет Арто у Дюбюффе або автопортрети самого Арто. І, так, твої нескінченні маски.
Арто, Уніка Цюрн і ти.
Так би розвісити, лише три картинки. Подивився — і ніби вже не треба пояснень.
Дюбюффе хотів би бути тобою, чи, принаймні, бути Арто. Хотів залізти назад у мамку безумства, але чи у власну? Хотів антикультури — в тому сенсі, щоб дещо ослабити краватку. Але до тієї міри, щоб не полишити контролю над процесом. А це так не працює. Залишилися культуртрегерство та благодійність. Втім опозиції в дусі «західний світ — примітивна людина» повертатимуться на нових і нових рівнях завуальованості. Риторично відшліфувати в «емансипаторному» стилі можна будь-що, але звільнення там, де мова постає проти самої себе.
Називання завжди виказує місце, з якого вимовлена назва. Адам дає імена всій худобі і птаству небесному. Скажеш «арт-брют» і вже ніколи ним не зможеш стати. Тому краще триматися апофатичної лінії. Знаходити шпарини для втечі між вже наявними іменами. Втім, треба ж якось все це означити, хоча б щоб воно не згинуло. Бо неозначене несуть на смітник. Бо неозначених женуть за межі цього світу.
Неузгоджене мистецтво. На заміну всім «аутсайдер-артам», на заміну спроєктованій на тебе і зовні «наївності» з клінічним присмаком.
Люди, які робили ці картинки, з вами попросту не домовлялися, навіть не намагалися домовитись. Самі вирішили яким цим картинкам бути. Не просили дозволу. Не запитали цінної думки мистецької спільноти. Не виправдовувалися. Це визначальне.
І лише в цьому можна тут взяти приклад. В усьому іншому — це знання не для спільного вжитку.
Кожна твоя картинка — це вихід, але ніхто і ніколи за тобою туди не піде.
Неузгоджене мистецтво.
* * *
Бути із мистецтвом — це (так, серед іншого) про те, щоб не жити «с оґлядочкой». Без взаємонагляду, без самоцензури. Без демократичної жвавої дискусії (як відомо, подекуди токсичної, але сповненої піклування та взаємопідтримки). Інше — то культурне будівництво, де варто сумлінно виконувати свої обов’язки й виділяти належні кількості соціального клею. Хоча б для того, що не здохнути передчасно під купою брудного лахміття.
* * *
Хто у страху живе, той від страху помре. Але — «Блажен познавший великий страх. В нём — раскованность». Це Олег Голосій сказав, не надто вербально активний художник. Чи «В ньом – раскованасть». Так би вам краще зайшло?
Твій потік облич — це вже після страху. По той бік. Оця велична безсоромність, розкутість, раскованасть.
Письменник каже: «У певний час він побачив найстрашніше – як людяно виглядає диявол. Тож малював його лики, немов рисувальник з інтерполу».
Але «диявол» — це ж ніби щось виокремлене, додатковий елемент? А тут лиця, які поруч і навколо, щодня й щоночі, дальні й близькі. Щільність, навіть переповненість цього світу лиць.
Здогадуюсь, це була твоя боротьба за власне лице.
* * *
Старий смердючий безумцю, як легко любити тебе, тебе не бачивши і не знавши!
Хто у страху живе, той від страху помре. Але — «Блажен познавший великий страх. В нём — раскованность». Це Олег Голосій сказав, не надто вербально активний художник. Чи «В ньом – раскованасть». Так би вам краще зайшло?
Твій потік облич — це вже після страху. По той бік. Оця велична безсоромність, розкутість, раскованасть.
Письменник каже: «У певний час він побачив найстрашніше – як людяно виглядає диявол. Тож малював його лики, немов рисувальник з інтерполу».
Але «диявол» — це ж ніби щось виокремлене, додатковий елемент? А тут лиця, які поруч і навколо, щодня й щоночі, дальні й близькі. Щільність, навіть переповненість цього світу лиць.
Здогадуюсь, це була твоя боротьба за власне лице.
* * *
Старий смердючий безумцю, як легко любити тебе, тебе не бачивши і не знавши!
* * *
Парфьон помер, русня напала, а мистецьку спільнотку вкусив мєнт.
От, здавалося б, і казочці кінець.
Але є зелені спіралі на червоному, затиснуті під маскою, зібраною з різких чорних ліній, і є рама вікна, що розхрещує гігантське блакитне обличчя, яке зазирає у те вікно і зовні. Є червоні й рожеві мазки, що біжать кудись вниз по брудному сіро-брунатному тлу, і є хаотично накидані чорні, з-під яких палає помаранчеве та смарагдове. Є ламані лінії і є такі, що зміяться. Є погляди мов цвяхи вістрям назовні і є порожні очиці. Є обличчя, які атакують із площини і є такі, що затягують за цю площину.
Є те, чого не було до тебе і після тебе вже ніколи не буде. Порятунок тут.
Парфьон помер, русня напала, а мистецьку спільнотку вкусив мєнт.
От, здавалося б, і казочці кінець.
Але є зелені спіралі на червоному, затиснуті під маскою, зібраною з різких чорних ліній, і є рама вікна, що розхрещує гігантське блакитне обличчя, яке зазирає у те вікно і зовні. Є червоні й рожеві мазки, що біжать кудись вниз по брудному сіро-брунатному тлу, і є хаотично накидані чорні, з-під яких палає помаранчеве та смарагдове. Є ламані лінії і є такі, що зміяться. Є погляди мов цвяхи вістрям назовні і є порожні очиці. Є обличчя, які атакують із площини і є такі, що затягують за цю площину.
Є те, чого не було до тебе і після тебе вже ніколи не буде. Порятунок тут.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
