"Тим Часом в Домі Ханенків". Про музей під час війни, пустоту і любов.

Музей Богдана та Варвари Ханенків є однією з найважливіших художніх інституцій Києва. Після початку повномасштабного російського вторгнення колекція музею, –  яка включає античні скульптури, ранньовізантійські ікони, класичний китайський живопис та японську графіку, твори Пітера Пауля Рубенса, Франсіско де Сурбарана, Жака-Луї Давида, – була переміщена та схована в безпечному місці. Нажаль, це виявилось необхідною мірою. 10 жовтня 2022 року Музей Ханенків зазнав суттєвих ушкоджень від ракетного обстрілу. 

Тим не менш, інституція продовжує свою роботу. 10 березня відкрилась масштабна виставка “Тим Часом в Домі Ханенків”. В ній взяли участь Андрій Бойко, Богдан Бунчак, Олександр Долгий, Андрій Сидоркін, Олексій Романенко, Роман Михайлов, Ігор Македон, Добриня Іванов, Тарас Ковач, Діма Казаков, Станіслав Туріна, Олексій Шмурак, Віктор Боровик, Валентин Радченко. 

Марія Вторушина поговорила з кураторкою виставки Катею Лібкінд, художником і організатором проєкту Максимом Побережським та з комунікаційницею Музею Ханенків Олею Носко про виклики, які постали перед музеєм і художниками, евакуацію творів, та відносини з мистецтвом під час війни. 

Хто запропонував зробити резиденцію в приміщенні музею і як зібралась кураторська група у такому складі?

Максим Побережський: Ідея виникла під час убезпечення будинку Ханенків і колекції. Ми дуже довго займалися цим процесом. Музей порожнів на наших очах. І ми розуміли, що в приміщенні музею має все ж бути експозиція: так виникла напівіронічна думка зробити виставку з тих об’єктів, які залишилися в будинку. Це почалось як жарт, але він дуже сподобався Олені Живковій (зам. директора з наукової роботи Музею Ханенків – ред.). Почалось обговорення проекту: багато хто в команді казав, що не час робити мистецтво зараз. Що потрібен рік, півроку, осмислити та подивитись на все що з нами сталось. Ми все ж почали підготовку. Художники обговорювали з колективом музею свої ідеї, музейники казали про що саме хочуть поговорити вони. Наші зустрічі переросли в формат резиденції.

А що саме було цікаво команді Музею Ханенків? 

Максим Побережський: По-перше, чи взагалі потрібен зараз музей. Ми почали працювати над проектом тоді, коли звільнили Бучу, і стало відомо що відбувалось там. Колектив Музею Ханенків питав – чи не важливіше зараз сфокусуватись на іншій діяльності?

Оля Носко: Віднайти сенс роботи після фото з Бучі та Ірпеня було дійсно важко. Зрозуміти, що ми можемо зробити зараз, як музей – ще важче. В ході цих багатогодинних обговорень у музейному колективі ми зачепилися за те, що після перемоги експозиція не зможе повернутися у тому вигляді, у якому вона була. Занадто багато всього змінилося, щоб повторювати минулі наративи. Але якою має бути вона – експозиція майбутнього – ніхто не знає. Ми запросили митців подумати над цим разом з нами. Кожен проєкт, що ми реалізовуємо у пустих стінах має прив’язку до того, що тут було раніше та до історії музею. Тому кожен з них допомагає нам переосмислити роль інституції у новій реальності. Зараз ми намацуємо камінчики, на які можна було б спиратися.

 
Катя Лібкінд:  Це було питання не тільки музейників, а й митців. Взагалі, в той час всі зіткнулися з тим, що дуже важко створювати будь-що і абсолютно неможливо думати про щось не корисне. Про те, що не збирає гроші на пікап і не рятує життя. І це був виклик для всіх: що ще можна робити з мистецтвом, крім того, що врятувати його від снарядів? Коли Макс зібрав перший колектив, виявилось, що всі учасники проекту – чоловіки.

Тож ви відповіли на питання “чи потрібне мистецтво під час війни”? 

Катя Лібкінд:  Я починаю екскурсії зі слів: “Ця виставка не має виправдання”. Вона просто є. Ми дали цьому статися. Насправді, головне в цій виставці – це глядач, який знаходиться між об’єктами і пустим простором, і або лякається цієї пустоти, або розглядає її, знайомиться з нею, згодом розуміючи що це не пустота. 

Максим Побережський: Ми поставили це питання. І це привід подумати, як так вийшло, що мистецтво зараз тут все ж є. 

Оля Носко: Судячи по тому, скільки людей приходить на виставку – потрібне.

Взаємини і відношення – дуже важливий аспект цього проекту. Війна вплинула на всі особисті стосунки. В Києві в мистецькому плані змінилось все. Які відношенння ви окреслювали, чому саме хотіли надати форму? 

Катя Лібкінд: Таких тем декілька, ми не визначали якусь окрему. Вони вони працюють на перехресті і стосунках між собою. Перша тема – це любов. Музей, як плод любові Богдана і Варвари Ханенків, наше піклування про їх любов. Друга частина – критерії вибору. Хто обирає? Чим саме керується ця людина, коли робить вибір? Ми хотіли розповісти про нас, про те, як ця виставка зроблена і ким, про команду музею, яка довірилася нам, і запросила нас. А також виявилося, що ця виставка про пустоту і про чоловіків. 

Оля Носко: Взаємини правда важливий аспект виставки – і як тема робіт, і того, що формувало їх за кадром. Поєднати стилі роботи шістнадцяти митців та музейниць і музейників було цікавим досвідом. Я би сказала, навіть незабутнім. Треба було знімати про це або ситком, або документалку. Зате тепер зустрічаємо написи на парканах, що Музей Ханенків – класний. 

Як працювали художники? Роботи створені спеціально для виставки, чи ви включали готові проекти? 

Катя Лібкінд: І те, і інше. Багато хто подивився на свої роботи інакше. Наприклад, Андрій Бойко запропонував серії зі свого попереднього проекту, який він робив два роки тому. На цих світлинах – художниця AntiGonna. Коли ми з Андрієм роздивлялися його фотографії, то помітили що нас розглядають також. І це були якраз очі AntiGonnи, дуже виразний погляд на те, де ми зараз знаходимось, в якому ми стані. І в цьому погляді – розуміння того, що відбувається.

Мене заворожила робота Станіслава Туріни: дивакуватий об’єкт потрапляє у вітрину, де експонувалась цуба, руків’я японського меча. Раніше здавалось, що ця експозиція східних предметів є елементом космічного порядку і жоден експонат ніколи не покине свого місця. 

Катя Лібкінд:  Я запросила Стаса Туріну до участі з його колекцією, бо була свідком того, як ця колекція збиралася і розросталася. Художник її формує за дуже особистим принципом. Це речі, які він знайшов, або які йому колись подарували, нібито випадкові предмети. В його колекції є  мистецтво, а є дрібниці. Художник розташував предмети за географічним принципом. В японському залі, наприклад, – багато полагоджених речей. У логіці цієї експозиції Стас відштовхувався від техніки кінцугі, полагодження золотим клеєм розбитого фарфору. В японському залі він виставив чашечку, реставровану таким чином; заштопані кросівки; рюкзак, з яким ходить все своє життя. Цей рюкзак постійно лагодиться, трансфомується, до нього пришиваються знайдені дрібнички – наприклад, крючки, зібрані на пляжі. З часом, через піклування і заботу, речі стають ціннішими.

Максим Побережський: Мені подобається, що з’явилось багато висловлювань про музей як інститут і як про механізм. Я думаю, що роботи Стаса – це про музейництво. Про те, чому і як збираються музеї. Чому саме такі речі потрапляють до колекції, а не інші. І так само, як предмети в колекції музею завжди вимагають запитань, пояснень, історії – так і практики, які ми представили зараз, потребують обговорення. 

Катя Лібкінд:  Біля кожної роботи є авторський коментар. Ми вирішили зробити не тексти, а голосові нотатки, щоб глядачі чули настрій з яким говорить автор. Дехто вирішив скіпнути з пояснення, і використовувати абстрактні аудіо які додають об'єму роботі.

Оля Носко: Апдейт: до голосових нотаток все ж додалися тексти. Ми робимо все, щоб виставка говорила з відвідувачами. Можна просто дивитися, можна читати, слухати, можна прийти на екскурсію – вони проходять щодня. На вихідних до Катіних кураторських долучається і частина художників, тому кожного разу це щось нове.

 

Ви продовжили співпрацю з ательєнормально (спільнота та майстерня митців із/без синдрому Дауна)? 

Катя Лібкінд:  Так, я запросила учасника ательє Валентина Радченко до безпосередньої участі. Він з самого початку працює з нами в майстерні. Ще два роки тому, на попередньому проекті в Ханенків, він провів мені випадкову екскурсію музеєм і розповів багато про зал буддизму. Валентин в своїй художній практиці розуміє і торкається різних явищ через метод присвоєння. Тож, в цій екскурсії художник розповідав про кожен твір з колекції як про власну роботу, або про історію, яка з ним трапилась. Частина цього туру представлена зараз як відео. В буддистській залі Валентин розповідає про горнятко з черепа, що нагадує йому про стоматолога і про його власні золоті зуби. Також цікава історія про “Грізне Божество Ямантака“ – це бог, схожий на бика з багатьма руками і ногами. Валентин у розповіді про цю роботу буквально фрактально в неї входить. Спочатку бик був другом художника Стасом Туріною, адже Валентин наділяє кожну людину твариною і кольором. Але бик перестав бути Стасом Туріною, і став Донбасом. “Тепер це не Стас – це Донбас”. Звичайно, це про війну. 

Оля Носко: Цей зв’язок з проєктом “Мені так можна”, над яким ми вже колись працювали разом, теж є надзвичайно важливим. 

Історичні музеї, якими би цінними вони не були, за своєю структурою здебільшого є результатом, або імітацією колоніалізму – предмети з усього світу вивезені з рідного контексту. Поки музейна колекція убезпечена і знаходиться в укритті, чи думали ви про те,  якої форми міг би потім набути музей?

Оля Носко: Макс якось сказав, що минуле колонізує теперішнє. Коли я приїхала до Києва і приєдналась до робочого процесу, у колективу Ханенків стало питання, що робити з музеєм, коли предмети до нас повернуться. Експозиція вже ніколи не буде такою, якою вона була до війни. Це пройдений етап. Вся логіка зміниться, куратори музею не будуть просто повертати роботи на старі місця. Питання “А як же тоді має бути?” настільки оглушило, особливо в квітні - травні 2022 року… Саме тому колектив музею Ханенків долучив кураторів та художників, щоб подумати про реконструкцію. Здавалось що ось, попереду перемога, дуже скоро ми зможемо все повертати (зараз зрозуміло, що попереду ще довгий шлях). Питання, якою має бути експозиція в музеї Ханенків – все ще відкрите. Над цією виставкою ми працювали рік, навіть більше. І це важливий крок, щоб сколихнути бачення в колективі: яким має бути музей, що в ньому має бути, яка його команда. 

Катя Лібкінд:  Також ми зазначили, що дуже цікаво говорити про людей, які приймають всі ці рішення. Самі Ханенки не будували свою колекцію за хронологією епох та культур. У них був космополітичний підхід. І твори з колекції були розташовані так, як їм було прикольно. Науковий підхід з періодизацією з'явився значно пізніше. 

Максим Побережський:  Однією з моїх робіт в цьому проекті є посібник “Актуальні стратегії порятунку музеїв і музейництва” з розділом про те як робити мистецтво, що не потребує пакування, і завжди готове для транспортації та порятунку. В той час, коли всі тікали, я подумав, що не лише люди перетинають кордони, а й мистецькі твори теж. І всі потрапляють в нові ситуації. Тож, як поводитись музейнику в неочікуваній ситуації?

Катя Лібкінд:  Так, там є класний приклад музейника-ексгібіціоніста, який виносить роботи  в своїй куртці і в якийсь момент її розпахує, отак (показує як музейник розпахує парку). 

Максим Побережський:  Такий собі флешинг.

Наприклад, Тарас Ковач часто звертається до схожих питань пам’яті та переосмислення історичних артефактів.

Катя Лібкінд: Тарас працював якраз з проблемою вибору, критеріями. В результаті резиденції він зробив серію пам’ятників, присвячених “Третій групі об’єктів мистецтва на порятунок”. Ці твори рятували в третю чергу.

Оля Носко:  Тобто, в останню. 

Катя Лібкінд:  Так, в цю групу потрапляють або дуже габаритні, або дуже важкі предмети, які майже неможливо винести з приміщення. Інсталяція Тараса, розташована в декількох залах, складається з боксів в натуральний розмір великих картин та контейнерів, зроблених спеціально під скульптури, під їх рельєф. Важливою частиною цієї роботи є список українських музеїв, які зараз знаходяться у справжній небезпеці. Якщо пустота Музею Ханенків нас заспокоює, адже ми знаємо, що всі твори в безпеці, то пустота деяких музеїв – розкрадених, або знищених окупантами – викликає жах. Бо ми знаємо, що багато цих творів нам вже не вдасться врятувати. 

 

Команда музею: Юлія Ваганова, Олена Живкова, Оля Носко, Олена Крамарева, Олег Білий. 

Виставка триває до 30 квітня 2023. 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon

Share: