«Вони не знали, що на всіх стінах пологових будинків, де вони з’явилися на світ, було написано, що вони — поміряні й знайдені легкими, що зі свідоцтвом про народження їм видали абонемент на «Титанік», який тонутиме нешвидко»

Олена Стяжкіна «Смерть лева Сесіла мала сенс».

Я теж ніколи не думала, що народилась на «Титаніку». Усвідомлення прийшло після появи на вулицях озброєних людей без маркування та поступового відпливу всіх, кого знала і любила. Влітку 2014 року ми зібрали речі і поїхали з Донецька тимчасово. Але тимчасовість стала нашою постійністю. У моїй ще досить дитячій уяві все виглядало як пригода, що увірвалась у розмірене життя, пришвидшивши його оберти. Пізніше я буду несвідомо викреслювати з себе все пов’язане з Донецьком: куплю нові «дорослі» светри; віднайду людей, яких знову зможу називати друзями. Якщо якимось чином тема «а ти звідки?» виринатиме в розмові, то на співчутливі питання відповідатиму, місто, яке знала, померло, і цей життєвий етап вже незворотньо минув. Крім співчутливих питань будуть й інші, від яких шлунок прилипає до ребер. Їх я переважно ковтатиму як несмачну кашу в садочку і переводитиму розмову на щось інше, безпечне. Нове життя закрутить мене у вирі настільки, що простору для роздумів не буде. Тільки безкінечне дряпання до чогось кудись. 

Багато хто з моїх знайомих, що були вимушені покинути рідні міста на Донеччині та Луганщині, говорили, що відчували, ніби їхнє життя стало на паузу, а міста застигли в часі й поступово занепадають. Дехто з них їздили додому до родичів, а дехто не міг, бо перетин пункту пропуску складався у зв'язку підвал - тортури - смерть. Дехто просто боявся чи не хотів. Я не хотіла, бо нащо? Всі зв’язки розірвано — ні дому, ні близьких, тільки кілька могил, які бабуся пильнувала навіть на відстані. Мені хотілось забуття і злиття з новим оточенням, тож я вперто відмежовувалась від власного досвіду, допоки реальність не наздогнала мене словами, що періодично виринають у голові й досі.

 У 2019 році в художниці Алевтини Кахідзе на блокпості померла мама. Цю новину я дізналась зі статті, на яку натрапила випадково. Я знала, що Алевтина родом із окупованої Жданівки і що багато років робить проєкт про Клубніку Андріївну — розказує про життя в окупації через історію мами. «Моя мама не шафа» — так відповідала художниця на багаточисельні запитання, чому вона не забере її з собою. Через якийсь час історія Алевтининої мами знову виринула, а з нею — зображення пам’ятника, який художниця створила для неї із написом «І дім твій тут, що так тебе тримав. Всім померлим на самоті в російській окупації».

Прочитавши цю фразу, я відчула, що щось всередині надломилось, а в голові загуркотів коловорот спогадів: про бабусю, що перетинає блокпост і як кожен раз кажу про себе «хай все буде добре»; болісне очікування її дзвінка зі словами «Доїхала, все добре. Квартира ціла»; про мамин голос у телефоні, що якось відсторонено і безбарвно каже: «Я у твоїй кімнаті. Скажи, що мені треба спакувати. На збори мало часу»; про колишню найкращу подругу, що переїхала до Криму і розповідала, як на акції палила українській паспорт; про кішку, яку довелось віддати родичам; про мою кімнату, в зелені стіни якої більше не зайду. І я заплакала так, як не плакала ще ніколи. Сіль спогадів витікала з мене і кам‘яніла. Все, навіть найдрібніше, стало важливим.

З 24 лютого я збираю історії — як власної родини, так і моїх знайомих. Я всотую їх зі сліпою жагою збереження, ніби заповнюю прогалини власної пам’яті. Усе частіше, в оточені мені впадають в око художниці, що, подібно до мене, після повномасштабного вторгнення почали звертатися до власного походження — говорити про Донеччину і Луганщину. Через заглиблення в них я ніби на один крок наближаюсь додому.

***

У перші місяці вторгнення я виконувала ритуал гортання фейсбука і за читанням новин натрапила на зображення, що зачарувало своєю влучністю. Це були гранати, які пускали корені в землю, вкорінювалися в самі її надра. Вони були частиною живописної серії «Медичні і політичні фантазії про Луганськ», яку художниця Катерина Алійник почала робити у 2021 році. В основі роботи – роздуми про слабкі жести спротиву, як-от турбота про власну землю, що її здійснюють люди на окупованих територіях. Дитинство самої художниці було тісно повʼязане із роботою на землі, що сформувало її. Після від'їзду з Луганська підлітком, художниця більше ніколи не працювала в жодному іншому саду. У такий спосіб вона зберігає спогади про місце дитинства, допоки не повернеться додому фізично. Уява в роботах Алійник постає як метод наближення до втраченого – полів ковили, вапняних гір – усього того, що зараз зазнає страшних руйнувань. Вдивляючись у шари землі, де рештки снарядів перемішуються з ґрунтом і кістками, художниця ставить питання: «Яким буде майбутнє цієї землі? Що приховують в собі покинуті сади? Чи буде їстівним майбутній врожай, чи ми просто втратили апетит?»

До 2019 року Алійник разом із мамою та сестрою відвідувала родинний дім, де жили її бабуся і дідусь. Як каже художниця, дідусь і бабуся лишилися не з політичних причин, а щоб доглядати за землею. Щоб коли родина приїде додому, сад зустрів їх таким, яким він і був. Кожен раз, повертаючись до Києва, родичі передавали їм те, що виростили – томатний сік, абрикоси, виноград і горіхи. У книжці «Колективні фантазії та восточные ресурсы» (2022) художниця описує свій досвід поїздок додому із чергами на кордоні, оглядом особистих речей і важкими сумками з пральними порошками, ліками і цукерками. У своєму тексті «Кто еще жизнь ложками ест» вона пригадує спогад з дитинства – дорогою у Словʼянськ вони з родиною проїжджали повз голову Іллі Муромця висотою у два людських зрости. «Я усім землякам і землячкам писала, чи знають вони де голова Іллі Муромця і чи на місці вона. Ніхто не памʼятає. Може це мені взагалі наснилось, але після звільнення дуже хочеться поїхати і перевірити. Про що ця голова? Хто її зліпив? І чому в цьому місці – незрозуміло! Багато різних спогадів хочеться перевірити». Слухаючи цю історію, я думаю про крихкість власної пам’яті і неможливість перевірити власні спогади дитинства. Спогади, що вже радше стають фантазіями або, як каже Катерина, «переспілими знаннями», які, якщо не зірвати вчасно, впадуть і згниють.

***

Художниця Настасія Лелюк теж із Луганська, і після окупації у 2014 році вона переїхала до Дніпра, де почала самостійне життя. Цей час був для неї важким, але допоміг подорослішати та наростити всередині себе броню, яку, як здавалося, вже неможливо зламати. Дуже довго у своєму мистецтві вона не зверталася до теми власного походження. Великою мірою Настасія пояснює це тим, що оточення її тоді не розуміло, навіть якщо намагалися. Одним із перших проєктів художниці став комікс «Луганськ, який ти?» (2019), в якому вона збирала історії про місто в окупації. Тоді для неї це була терапевтична дія, що дозволяла дати раду із власними почуттями і зафіксувати історію трансформації міста, яке майже зникло з інформаційного простору. 

З початком вторгнення Настасія повернулась до роботи із власним досвідом і походженням. Так, на резиденції за кордоном вона створила текстильну роботу «Портал» (2022), у якій відтворила по пам’яті власну кімнату в Луганську та речі, що її оточували, адже фотографій кімнати у неї не лишилось. Цю історію я також зустрічала в роботі Катерини Єрмолаєвої “Блокада спогадів”, у якій художниця відмальовує по памʼяті, три важливих для неї місця в окупованому Донецьку. Крім роботи із власними спогадами Настасія також звертається до переосмислення важливих постатей в українській культурі, які походять із Луганщини, як-от у проєкті «Від Іоанна 5:35» (2023), присвяченому Івану Світличному.

Загалом, до вторгнення художниця багато працювала з текстилем і мозаїкою, але більшість її робіт не збереглися. Настасія жартує, що це замкнене коло, в якому з її роботами щось стається. Наразі «Портал» – єдина текстильна робота художниці, бо інші незадовго до початку вторгнення вона перевезла до батька у Курахове в Донецької області. Її батько пішов на фронт, а дім стоїть законсервований і постійно загрожений. Нещодавно Настасія поділилася зі мною історією: «Приходить мені нотифікація на телефон, що їде посилка від батька. Думаю, може він вирішив відправити сімейні альбоми. Чи бабусині штори, що вона для нас все життя збирала. Забираю посилку з пошти, а вона важка така. Відкриваю — а там комбайн для перекрутки томатного соку. От сиджу тепер і думаю, чому не фотографії, не штори, а саме цей комбайн для нього важливіший». Продовжуючи цю розмову, ми приходимо до спільної думки — нам часто передають те, що може знадобитись в побуті, щоб не витрачати зайві гроші. Допоки в цих місцях зберігаються наші фотографії і родинні речі, вони залишаються домом, куди є надія повернутися.

***

Камілу Янар я знаю найдовше. Пам’ятаю, що вона грала в студентському спектаклі в Донецьку, на який мені дістав квиток одногрупник. Особисто ми познайомились у Харкові під час нашої з подругою дослідницької поїздки. Каміла тоді працювала над своїм дипломом — графічною роботою про досвід переселення. На роботі – ключі від родинного дому, що переходять до різних людей, які його доглядають. Художниця говорить, що довго не могла створювати роботи про особисті переживання, але з часом наважилась. Вона почала працювати з темою власного дитинства в Шахтарську — з його безпечним світом, сповненим своїх символів і ритуалів. Перша робота з цього циклу створена на основу сімейного відеоархіву, який мама художниці передала їй з окупованої території. «У нас з мамою є своя система, бо багато касет не підписані. Вона показує касету по відеозв’язку, а я можу визначити потрібну за вагою». Художниця зазначає, що їй дуже пощастило з тим, що батьки дозволяли їй користуватися камерою, бо зараз ці записи є свідченням не тільки її власного життя, а і того, яким був Шахтарськ, і там можна знайти справжні скарби. Робота «Прогноз погоди» (2022) – це відео з архіву художниці, де вона дитиною відтворює сценки з телебачення: наприклад, бокс за участі Віталія Кличка або прогноз погоди на ICTV.

Переглядаючи цю роботу, я думала про штучність твердження про «інший Донбас», бо можу уявити таке сімейне відео будь-де. У розмові Каміла зазначає: «Будинок – це втілення географії твого дитинства, твій власний створений світ. Зараз я відчуваю себе пограбованою. У багатьох моїх друзів і подруг є родинний дім, хоча з початком повномасштабного вторгнення є і ті, хто його втратив. Для мене зупинка означає бути без місця, де можна лишити свої речі, де можна зостатися і подумати. За цей час у мене дуже змінилося ставлення до житла, бо тепер будь-яке і всі вони відчуваються як тимчасові». Зараз художниця продовжує працювати з образами і ритуалами з власного дитинства, і кожен раз, слухаючи її історії, я ловлю себе на думці про близькість дитячого досвіду, про його тепло і про те, як багато людей зараз стали пограбованими.

***

Навесні 2023 року ми з командою Мистецького арсеналу готувались до нової виставки. Тоді нам йшлось про образ дому і його крихкість. Постійно поставало питання, чи можливий дім без стін. Однією з відповідей стала робота «Скляна домівка» (2022) художниці Дар'ї Молокоєдової, у тексті до якої художниця підсумовує: «Допоки в нас є земля, стіни можна відбудувати». Сама вона народилась в Краматорську, навчалася в Харкові та після початку повномасштабного вторгнення поїхала до Львова, а звідти до Києва.

Молокоєдова говорить, що дуже довго відмежовувалась від думки, як на неї вплинуло вторгнення. «Це місце (Краматорськ) продовжує існувати, але в якомусь сенсі і ні, воно ефемерне. Я не їздила додому за ці два року, щоб підтвердити собі те, що там не лишилось нічого з минулого житті. Він настільки інший, що його вже нема. У мене велика тривожність, і я не знаю, що має статися, щоб почувати себе там безпечно ні для моїх батьків, ні для мого брата». Вперше Дар'я поїхала з Краматорська тринадцятирічною — у 2014 році, коли місто було в тимчасовій окупації. Вона пам‘ятає, як сиділи з родиною «за двома стінами», ніби у казці про рукавичку, і бачили сліди від пусків ракет у небі. Але після деокупації місто швидко повернулось до нормального життя.

Після вторгнення вона відчула важливість працювати з тим, що добре знає — говорити про власний дім, побут та зв'язки, бо може сказати більше, ніж те, що показують у новинах. Так на резиденції «Вибачте номерів немає» художниця створила роботу «Прогулянка домом» (2022), в якій сфокусувалась на історіях людей з Харківської, Донецької і Луганської областей. Вони розповідали про власні помешкання і таким чином відтворювали їх по пам’яті. Розмірковуючи про власні спогади і те, як досвід війни вплинув на неї, Дар'я створила роботу «Вхід строго на Донбас» (2023), у якій вона спостерігає за подіями в Краматорську з 2014 року, а також за історією власної сімʼї. Для неї це спроба відстороненого погляду на те, що болить і не відпускає.

***

Прокручуючи в голові ці історії знову і знову, я раптово усвідомлюю, що всі вони про безкінечну любов. До місця, яке сформувало, дороги якого пам‘ятаєш на рівні пам’яті м’язів, яке дає відповідь на одвічне питання ким ти є. Це любов (не ностальгія) на відстані в 10 років, і за цей час невідворотньо змінилися і ми, і міста. Незмінним  залишився тільки зв’язок, бо для нас «Донбас» не територія і не ресурс, а дім, без якого всередині утворюється порожнеча. Я все ще не маю відповіді, як говорити про досвід, що для мене, мого покоління, означає прожити у війні більшу частину життя. Я не знаю, як прийняти той факт, що місце, де в дитинстві їла черешню з дерев, всіяне вирвами; що в школі, де вчилася, вже випустились діти, яким розповідають на уроках історію про «вєлікую росію»; що міста, назви яких знала з малечку, перетворюються на руїни; що на згарищі будинку після ракетного обстрілу, собака може бігати не з паличкою, а з шматком людської плоті в зубах. Цей досвід — відкрита рана, що не рубцюється, а лише набуває іншої форми. 

Єдине, що знаю напевне — про всі ці історії важливо говорити, навіть якщо вони були вже неодноразово розказані. Вони є постійним нагадуванням про реальність в момент, коли від неї хочеться втекти; про невідворотну зміну життя, яке більше ніколи не буде як колись. Мене випалює зсередини думка про всі ті втрачені можливості дізнатися ближче місто мого дитинства, хапати ті знання і нести їх далі, а також те, що я постійно вимагала щось від Донецька і нічого для нього не зробила. Нещодавно мені пригадався момент з тої самої весни 2014 року. Місто удає нормальність і я теж. Крокую біля захопленої ОДА по якісь безглуздій справі і бачу, як двері відчиняються і з адміністрації виходить кремезний чоловік, що впевнено несе телевізор до своєї автівки. І я опустила очі — «Мене не існує, мене не існує». Із цією мантрою я пройду ще кілька кварталів, так і не підвівши погляд від тріщин асфальту та власних кросівок. Часами здається, що з того моменту, я дивилась в підлогу аж до 24 лютого під тиском сорому за власну слабкість, безсилля, бажання втекти і забути, не думати про тих, хто залишився і про те, як це — жити в окупації. 

Я довго блукала стежками в пошуках місця, яке зможу назвати домом, і трималась за думку, що він може бути всюди, де є твої люди, місця, які зможеш полюбити, родина. Так і було. Але попри здоровий глузд розумію, що насправді весь цей час шукала своє місто в частинках інших. Бо місце, що познайомило мене зі світом і де багато чого було вперше, лише одне. Щоб віднайти до нього дорогу мені знадобилося вісім років.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: