Тіло зростається з болем: тілесність в роботах Кристини Мельник

Анна Коваленко

Зображення болю — завдання з непростих; багато хто з художників вдається до цієї теми у своїх роботах, проте лише деякі здатні створити образ, що викликає справжню емпатію та відчуття спорідненості. Кристина Мельник, яка належить до групи молодих українських візуальних художниць, працює з проблемою болісного досвіду, що знаходить вираження в тілі та водночас характеризується високою майстерністю втілення. Я мала змогу побачити деякі її роботи на виставці «Коли все добре стало добрим і пішло, а все зле звільнилось» у київській галереї The Naked Room.

На перший погляд, роботи Мельник нагадують канонічні страждання Ісуса, зображені на християнських іконах, але, якщо у випадку Ісуса глядачі знайомі з християнським міфом, що лежить в основі зображення, то у випадку робіт мисткині немає явної передісторії щодо того, чому суб’єкт в її роботах переживає взаємодію з такою зовнішньою силою як біль. Сама художниця, здається, усвідомлює цю схожість: назви деяких творів використовують сакральну лексику, наприклад — «Вівтар X». В назвах спостерігається послідовність римських цифр; вони є частиною більшої роботи, над якою художниця працює останній час, — великого вівтаря. Натхненням для його створення послугували різні епохи: від візуальних наративів Північного Відродження до світових митців, як-от Франсіско-Хосе де Гоя, Отто Дікс, Макс Бекманн та Герхард Ріхтер.

Мельник долучається до світу сакральних почуттів не тільки метафізично: художниця застосовує в своїх творах левкас (суміш для підготування поверхонь дерев’яних панелей під написання ікон) та ґрунт, а також олію. Ці матеріали зазвичай використовуються в іконописі та забезпечують більшу довговічність робіт, створення яких може потребувати більше часу. Усе, від фізичних матеріалів робіт до метафоричних значень, просякнуте лейтмотивом сакрального: приміщення галереї сповнене передчуттям того, що ось-ось запалять свічки та стане чутно запах ладану, і прямо перед нашими очима розгорнеться божественне дійство.

Назва галереї — the Naked Room («Гола кімната») — тут набуває абсолютно нового значення. Мельник вдалось «заволодіти» простором завдяки спокою, що панує в її роботах, і водночас інтенсивності самої присутності «голих», неприкритих сил у них, одна з яких фактично є оголеним тілом суб’єкта, особу якого нам ще належить розкрити. Тут стане в пригоді поняття «інтра-акції» Карен Барад (вони/їх), американських вчених-фізика та теоретиків в області вивчення фемінізму. Їхній неологізм, початково сформульований в контексті досліджень у сфері фізики, привернув увагу ширших спільнот у різних сферах мислення (наприклад, екокритики в літературознавстві) та загалом може також застосовуватись для інтерпретацій сучасного візуального мистецтва. Барад пропонує термін «інтра-акція» як альтернативу інтеракції: якщо інтеракція передбачає, що тіла і суб’єктами самі по собі, і як суб’єкти вступають у взаємодію, інтра-акція розуміє, що агентні індивіди не існують без взаємодії один з одним, а саме через взаємодію виникають як суб’єкти. У виставці «Коли все добре стало добрим і пішло, а все зле звільнилось» тіло та страждання стверджуються через взаємодію один з одним. Це в жодному разі не означає, що тіло не володіє власною агентністю, але підкреслює той факт, що в роботах Мельник агентність тіла визначається болем, якого воно зазнає.

Давайте придивимося ближче до однієї з частин серії «Вівтар», а саме ту, що під номером X. Безсумнівно, погляд чіпляється за викривлену форму губ. Першим же постає питання: «Що спричинило такий вираз обличчя?». І перша відповідь моїх нейронних зв’язків – упізнання болю. Я не знаю і не потребую деталей передісторії цього тіла — важливою є лише «інтра-акція сил» (болю і тіла), що дуже відчутна у зображенні. Але я не можу не замислитися над тим, звідки взялася одна з них – сила болю, що деформує людину.

У кураторському тексті читаємо: «Знаходячись під впливом Жоржа Батая та зокрема його тексту “Історія ока”, Мельник прагне передати відчуття сакрального через ідею страждаючого тіла, що її описував філософ. Ніжність і навіть захоплення, з яким сприймається це тіло, попри його фатальну деформацію, — почуття, які охоплюють спостерігача творів художниці. Бо саме через досвід болі, страждання та відрази можна наблизитися до людяності».

Я не знаходжу чіткої візуальної відповіді на те, чому суб’єкт вступає в інтра-акцію зі стражданням, але відчуваю божественне страждання у творах Мельник. Люди страждають щодня, і дуже багато історій не знаходять вербального вираження залишаються, непоміченими, глибоко схованими у печалі зраненого розуму і тіла оповідача. Вони застрягають і накопичуються там, ще більше приглушаючи людину в її стражданнях. Здається, вони стають основою особистості людини, яка фізично не може чи боїться розповісти свою історію або вважає, що має недостатньо прав на це. Кристина Мельник відверто висловлюється від імені людей, які відчувають біль (якого б походження він не був), і м’яко, але потужно заявляє про його присутність у нашому житті.

Артур Франк, дослідник, який присвятив себе вивченню досвіду хвороб та страждань, у своїй книзі «Поранений оповідач» зазначає, що «розум не перебуває над тілом, а розосереджений по ньому». Те ж саме стосується нерозказаної історії болю, що розповсюджується по тілу. Лише деякі знаходять у собі сили зібрати молекули болю воєдино і озвучити їх. Він виходить за межі тіла — голос, який звільняє або хоча б трохи полегшує біль, голос, що допомагає іншим розповідати свої історії. І це саме те, що робить Кристина Мельник, — вона доносить до мене голос болю через його візуальне усвідомлення.

Червоною ниткою через усі твори Мельник проходить тема вразливості тіл. Протягом багатьох століть людство культивувало ідею про те, що наша агентність вища за інших живих істот. Лише зараз поступово ми досягаємо прогресу у прийнятті того, що людина — не більше, ніж вразливий організм. Лише зараз ми повільно і боязко відходимо від антропоцентричної точки зору, орієнтованої на центральність людини, допускаючи ідею існування інших сил у Всесвіті. Перебуваючи у просторі галереї, я згадую теоретичні концепції незахищеності і транс-тілесності Стейсі Алаймо, вченої та письменниці, яка займається дослідженнями у галузі екокультури та матеріального фемінізму. Згідно з уявленнями Алаймо, наше тіло не існує саме по собі, а постійно формується під впливом взаємодії з іншими силами та суб’єктами.

Крізь призму ідей Алаймо вівтарі Мельник перетворюються на втілення теорії про те, що ми є транс-тілесними істотами. У самому слові «транс-тілесність» міститься розуміння концепції, оскільки префікс trans- в перекладі з латини означає «крізь, поза», а corpus — «матеріальний/конкретний об’єкт/тіло». Ці об’єднані поняття говорять про те, що фізичне тіло можна «перетнути», можна опинитися всередині нього, можна вплинути на нього ззовні. Транс-тілесність передбачає плинність тіла. Тіло на картинах Мельник є оголеним та беззахисним — ще один натяк на християнські ікони (після повномасштабного вторгнення авторка почала ідентифікувати себе як іконописицю, а не художницю). Хоча суб’єкт є окремою сутністю у творах Мельник, він все ще сильного страждає від болю, який відображується у нечітких краях ран, ставлячи під сумнів його автономність та цілісність. У «Вівтарі II» я розрізняю шию та плечі людини, але вони знаходяться у процесі трансформації — контури тіла повільно зникають, наче стають рідкими чи тануть.

Слабке тіло, яке страждає від болю, є прикладом транс-тілесного досвіду, пояснення якому Стейсі Алаймо дає у книзі «Тілесна природа» (Bodily Natures): «Уявлення людської тілесності як транс-тілесності, у якій людське завжди перемежовується з більш ніж людським світом, підкреслює те, до якої міри людська сутність у кінцевому підсумку є нерозривною з “навколишнім середовищем”».

Завдяки зв’язкам з іншими силами ми насправді відчуваємо, що тіло є транс-тілесним — воно самостійно перевтілюється під впливом змін навколо та досвіду, через який проходить. Алаймо говорить: «тіла простягаються у просторах, а простори впливають на тіла». Ця фраза влучно описує як взаємодію художніх образів Мельник з  простором болю в рамках самих творів, так і взаємодію творів з самим простором галереї. Місце впливає на нас образами Мельник на рівні тіла та відчуттів через емпатію, закликаючи звернути увагу. У «Вівтарях» та інших представлених роботах людина та біль об’єднуються, ніби дають початок новому розумінню самосприйняття, а твори витончено передають цей посил.

Виставку «Коли все добре стало добрим і пішло, а все зле звільнилось» можна відвідати у галереї The Naked Room (вул. Рейтарська, 21, Київ) до 28 лютого 2024 р.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: