Мене відносить хвилею назад

Резиденція для письменників і художників Can Serrat, на яку мене відібрали як учасницю програми Artist at Risk, знаходиться поблизу Національного парку Монтсеррат, містечка Ель Брук, у Каталонії. З кінця травня й до середини вересня тут триває сезон пожеж. Я приїхала наприкінці серпня 2023-го року.

Будинок, у якому розташована резиденція, був побудований у 1980-х роках художниками, і з 1989 року приймає митців та письменників працювати над їхніми проєктами. Це найстаріша міжнародна резиденція в Каталонії. Захований в ущелині, дім знаходиться неподалік оливкових гаїв, стежок, де блукають кози й вівці, а також туристичної дороги, що веде до гори Монтсеррат. Кожен ранок над домом пролітали гвинтокрили, що моніторили пожежі, і поки я вдивлялася в красу довкола, нагадувала собі: військовий літак звучить не так. Із часом я почала помічати більше деталей пейзажу: пожухле вже в серпні листя, суху землю, зморених спекою птахів і звірів. В одному з найкрасивіших природних ландшафтів, що подекуди нагадував мені Крим, проступав біль.

Гора Монтсеррат, назву якої можна буквально перекласти як «зубчаста гора» (але мені вона більше нагадувала «гору-хвилю»), є символом регіону. Вона оспівана в піснях, про неї знає й нею пишається бодай не кожен каталонець і каталонка, в легендах говориться, що ангели використовували золоті пили, аби надати її вершині такої форми. Масив гори простягається на 10 км, а пікова точка, Сант-Жероні, сягає 1236 м. Туди можна дістатися пішки, фунікулером, сама гора є також популярним місцем для скелелазіння.

В есеї «The Santa Ana» (1967) Джоан Дідіон розповідає про одноіменний вітер, що тягне за собою пожежі, і визначає життя в Лос Анжелесі. Дідіон визначає погоду в місті як «погода-катастрофа», що навіює нестабільність й руйнацію в уяві людей про життя. А що стається з нами, поки ми живемо серед екологічних, гуманітарних катастроф, економічних криз, та воїн, яких стає дедалі більше? Я з болем читала думки Дідіон і переносила їх на власний дім, який постійно хочуть знищити не вітри, а люди.

Війна назавжди з нами», — сказала мені минулоріч подруга, коли ми нарешті зустрілися після довгих переїздів із міста в місто. Я не повірила їй тоді. Проте чимдалі я знаходилася поза домівкою, де триває війна, то відчувала наскільки глибоко вона в мені засіла. Прокидаючись вранці, я одразу тягнулася за телефон подивитися, що відбулося в Україні вночі. Добре, коли нічого. Поволі цей імпульс почав тихнути, й я прокидалася, аби помилуватися тим, як сонячні промені грають на стінах й стелі кімнати.

Торкнувшись спокою, я майже одразу почала за ним тужити. Мені чимдужче хотілося побути з ним, я згадувала дні до війни. Стала помічати свою тривожність, відокремлювати її від себе. Вона накривала мене хвилею після раптового гуркоту, стукоту, свисту тощо, але помалу я привчилася доволі швидко виринати з неї. Аби позбутися тривоги, я багато гуляла.

Прогулянки, прагнення відокремитися, побути на самоті привели мене до річища посохлої річки, яка колись протікала повз Ель Брук. Мені розказали, ще 10 років тому вона протікала тут, і місцеві пам’ятають та сумують за нею. Я відчула тугу за радісними днями, за спогляданням вдалечінь, за проєктами, що були призупинені через війну. За тими друзями й колегами, які були живі ще місяць, ще рік тому. Я почала забувати, якими я й мої близькі були у 2012-2013 роках, до початку війни. Нині на місці річки поросли трави, квіти й дерева, а в деяких місцях люди облаштували собі ділянки.

На резиденції я зустріла людей, які розпитували мене про Україну й співчували тому, що робить Росія з нею. Деякі з них розповіли про свої втрати, біль та місця, куди вони більше не повернуться. Один із резидентів — про те, як вони евакуювалися під час лісної пожежі зі свого дому, а коли повернулися, то він уже згорів. Монтсеррат нагадували їм гори, серед яких вони виросли — високі, голі, гострі.

Гвинтокрили перестали моніторити ліси Національного парку у середині вересня. Я перебувала в резиденції ще трохи більше місяця після того. Почалася війна між Ізраїлем та Газою, і серед резидентів стало більше людей, які майже весь час проводили за телефонами і комп’ютерами, читаючи новини. Я продовжувала долучатися до волонтерських зборів на нову екіпіровку й медикаменти для Збройних Сил України.

Біль, скорбота й сум постійно з нами, я цього ніколи так сконцентровано не відчувала, як зараз. І ніколи не помічала стількох людей, які переживають горе. Мене принесло на той берег, і, сподіваюся, колись віднесе назад.

Я написала цей текст із думкою про філософа Євгена Гулевича, який загинув під Бахмутом у 31 січня 2022 року, та поета Максима Кривцова, який загинув на Харківському напрямку 7 січня 2024 року.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: