Ленд-арт симпозіум «Могриця. Простір покордоння» кожне літо протягом 25 років збирав митців та мисткинь на крейдових кар’єрах Сумщини на північному кордоні з Росією. З 2022 року замість фестивалю ленд-арта село та його просторі краєвиди перебувають під ризиком постійних обстрілів. Колись ідилічний простір на межі, що став майданчиком експериментального мистецтва довкілля, тепер отруєний війною.
Рефлексуючи на втрату рідного ландшафту, у грудні 2023 команда «Простір покордоння» провела серію інтервенцій у публічних просторах Києва, Харкова, Сум та Львова під назвою «Внутрішньо переміщений ландшафт».
Artslooker запитав у учасників та учасниць проєкту, що саме піддається переміщенню у внутрішньо переміщеному ландшафті, за умови що поняття «ландшафт» за визначенням привʼязане до (нерухомого) місця.
Як взяти з собою ландшафт? Відповідають митці ленд-арт симпозіума Могриця «Простір покордоння»
Коли людина споглядає ландшафт, споглядання відбувається навзаєм: ландшафт також споглядає людину.
Людина живе, виростає, спостерігаючи ландшафт, його зміну; паралельно із спогляданням зовнішнього, всередині людини також формується складний і прекрасний ландшафт — зі спогадів, любові, втрат, вражень, спалахів і турбот. Душа розвивається, переживає випробування, розширюється струмками; падаюче листя схоже на моменти забуття, каміння нагадує про те, що залишиться незабутнім назавжди.
Для мене внутрішньо переміщений ландшафт щільно пов’язаний з ландшафтом внутрішнім, суто людським: переживаючи війну, ми переміщуємо спогади, залишки відчуттів, радість та сум. Щось втрачається на вокзальних зупинках та у кишенях старих курток; залишаються концентровані спогади та особиста пам'ять каміння, води, неба та ґрунту. Концентрований спогад має радикальну, не багатослівну форму, в якій відкинуто всі зайві деталі: щоб зберегти й утримати найважливіше серцю зараз, те, без чого людини як особистості вже не буде, потрібні надзусилля. Так і з ландшафтом: після втрат і переміщення залишається найголовніше, найважливіше. Для мене цим найголовнішим стала чорна трава, що продовжує рости на землі, уособлюючи стійкість та тендітність водночас. Саме з неї і проросла моя робота для проєкту.
Еміль Мамедов/Харків
Як на мене, переміщенню піддається не ландшафт, а згадка та враження про нього, це єдине, що може з собою забрати з ландшафту людина. Мистецтво існує саме для того, аби втілити процеси, які фізично неможливі, але впливають на наше сприйняття. Митець здійснює інтервенції у простір, які змінюють наше ставлення до простору та відчуття від простору, але не сам простір. У цей момент відбувається процес відокремлення фізичного образу ландшафту та уявного. Дійсно, сили ландшафту набагато перевершують сили митця. Навіть найбільша у світі ленд-арт робота не здатна протистояти простору чи вплинути на нього суттєво, щоб змінити його ознаки. Місце лишається незмінним, але саме сприйняття простору переміщується із кожною людиною, що має про нього спогад або враження.
Марія Марула (Марія Єрмішина)/Харків
На початку проєкту, розбираючи можливі сенси «переміщення ландшафту», я звернула увагу на начебто банальне явище: майже всі люди, мандруючи ландшафтами, збирають, що їм відгукується з місць, якісь камінчики, мушлі, квіти… Я багато думала, чи це жадібність до краси, бажання нею володіти, чи це збирання, так би мовити, енергетичних зачіпок, щоб уявно знову повертатися до цих місць. Коли, перебираючи такі свої скарби з тепер окупованих, замінованих та «сірих» територій України, я натрапила на сіль з херсонських рожевих озер, біль вже зашкалював. Але що саме болить? Чи це болять суглоби, для яких я набирала ту сіль, чи болить душа, чи серце, чи ті землі понівечені болять, а я це відчуваю, бо маю з ними енергетичний контакт? У роботі «біль фантомного тіла», я говорю про втрату земель, чому це болить, ніби власне тіло, та що я можу робити, щоб розповідати про те, що війна йде не тільки проти українців як нації, але і проти землі, адже знищуються ландшафти, тварини, заповідники, ліси. Оскільки будь-який ландшафт це частина земної екосистеми, чи таке вже стабільне поняття ландшафту, чи наслідки відчують всі?
Ірина Ганаза/Суми
Мій об‘єкт створений в незвичному просторі — недобудова у центрі міста, яка поступово стала сміттєзвалищем і схованкою для наркоманів. Гуляючи там з собакою, часто спостерігала за тим, як природа поступово почала відновлюватися: проростати травами та деревами крізь бетон, створюючі маленькі острівки любові. З часом це місце стало своєрідним графіті парком, а також оригінальною фотозоною. Тож обпалене дерево, яке було складовою цього ландшафту, стало монументом надії. Мої теперішні емоцї наділили його новим змістом.
Коли за час війни, художники вимушено опинились в різних місцях проживання (менш безпечних або більше спокійних) — вони втратили об‘єднуючий, зрозумілий, надихаючий простір Могрицьких пагорбів та опинилися в нових реаліях урбаністичного ландшафту. Це вплинуло і на зміст, і на образи нинішнього проєкту. Звичайно, перемістити ландшафт — складно, як складно, наприклад, повернутися в дитинство. Але ми можемо все життя пам’ятати ті емоції, досвід, що отримали в дитинстві. А нові ландшафти ми наповнюємо нашою творчою енергією, яку подарували простори Могриці. Коло життя повинно крутитися. Ми сподіваємося повернутися до своєї Могриці і продовжити творче життя цього проєкту новими роботами.
Анна Гідора/Київ
Втративши можливість бути в місці, де завжди відчував босоніж тепло стежки і прохолоду роси на ранкових травах, де вітер сам шепотів історії про крейдяні пагорби, які омивають швидкоплинні води, зберігаєш під серцем у потаємному місці, як крихкий сосуд, відчуття сталості й зачарованості. Переміщені спогади породжують не лише хвилі тугого смутку, але й наснагу до збереження, асоціативного відтворення, продовження співдії. У роботі «Проекції спогадів» є намагання передати це відчуття. Очеретини, з якими я працювала в могрицькому ландшафті ще двадцять років назад, штучно висаджені зараз в урбаністичному просторі, привносять у своїй тендітності шелест-спогад про інше, не це місце. А поруч, в каркасі, безліч очеретин, щільно притиснутих один до одного, ніби захищених міцною конструкцією, де тільки деякі з них з краю, проросли в ґрунт. І ті, поодинокі, що несуть спогади про свій ландшафт, і інші, що своєю купою злились в один спільний шум, навряд чи знайшли тут своє місце. Вони є лише спогадом про щось інше.
Наталія Лісова/Київ
Ландшафт формується як силами природи, так і природою людських відносин, історією свого краю. Так, нерухомий пейзаж переміщується в часі генерування нової реальності. Відтак, вимушене внутрішнє переміщення з окупованих територій змінило долю багатьох людей проти їх волі. Для більшості з нас життя раптово набуло досі незнаного сенсу існування. Потреба взаємодії з рідним ландшафтом стала невід'ємною складовою майже кожного: чи то оброблення землі, чи творче оспівування, а насамперед, це потреба обороняти та зберігати свою землю для нащадків.
Втрата зв'язку з рідним крайобразом на фізичному рівні спричиняє фантомну присутність на відстані — куди не кинеш оком, скрізь ввижаються милі серцю стежки, пагорби, ще не зруйновані фасади будівель, буденні звуки мирного життя…
25 років художньої взаємодії з історичним ландшафтом села Могриці від 24 лютого 2022 року є неможливим через смертельну загрозу постійних обстрілів. До болю рідні краєвиди стали вимушено недосяжні, небезпечні… Та попри глибоку тугу за ландшафтом і широку географію свого переміщення, спільнота, сформована ленд-арт симпозіумом «Простір покордоння», продовжує мистецьку тяглість на відносно безпечній території урбанізованого простору. Набутий досвід творчого співіснування з довкіллям закарбувався в пам'яті назавжди. Куди б ми не вирушили, які б випробування не випали на нашу долю, рідні краєвиди лишаються з нами на все життя. Недосяжні ландшафти продовжують своє існування всередині нас, а ми продовжуємо існувати всередині власного внутрішньо переміщеного ландшафту.
Маргарита Журунова/Львів
Кордони зміщуються, змінюються, зникають — внутрішні і зовнішні, фізичні і метафізичні. Неспокійний, буремний час. Ніщо не залишається сталим, ніщо не стоїть на місці. Простір покордоння — це назва ленд-арт симпозіуму, у якому ми беремо участь з 2015, проте останнім часом ці слова набули більшого, глибшого значення для нас. Це простір, який ми носимо з собою, якому ми певним чином належимо. Покордонний, межовий стан, в якому перебуваємо. Наші «Покордонні стовпчики», зроблені з використанням могрицької крейди, маркують цей простір і стан. Куди б ми не йшли, де б не перебували, де б не творили — ми беремо свій простір покордоння з собою.
У митців довкілля специфічні відносини з ландшафтом. Ми залишаємо відбиток в пейзажі, а проте ж і він відбивається в нас, маркує як своїх.
Еліза Мамардашвілі/Харків
Сприймати ландшафт можна щонайменше у двох вимірах: фізичний ландшафт має точну локацію на мапі; а є ландшафт метафоричний, чуттєвий, тобто ідея та відчуття місця. Коли людина має емоційний зв’язок з фізичним місцем, вона створює його внутрішнє відображення, пригадуючи свої стани і переживання місця, емоції, ситуації, історії. Згадуючи все це, вона переміщає ландшафт в поле особистого.
Протягом перформансу “Коли квіти мовчать” я вибудовувала частину темної річки Псел, через те, що у Могриці саме вода стала для мене найважливішим спогадом про місце. Зв’язок, який побудувався з нею, став настільки сильний, що відтворити, зафіксувати та перенести цю воду стало моїм способом повернутися у місце.
Вікторія ROMA/Львів
Чи можна щось говорити про ландшафт, ніколи не бувши там? Чи існує для тебе місце, якщо ти не бачив його? Я запитувала себе про це, коли з'явилась можливість попрацювати над проєктом для Могриці 2023. Це був складний шлях, оскільки я не могла на собі відчути як ЦЕ, коли «вимушено переміщують» твоє середовище творчості.
Мої свідчення та думки про Могрицю могли базуватись лише на почутті емпатії та фантазіях, які будувались на спогадах інших людей. Тож цього разу я прийняла на себе роль "збирача". Я збирала для себе усе, що могло допомогти скласти картину дійсної Могриці, від фізичних обʼєктів, таких як шматки крейди, і фотокарток, до спогадів про ландшафт, імена художників та побутові історії. Уже під час роботи я відкрила для себе одну дуже важливу річ. Насправді Могриця — це не крейдяний карʼєр, а культурний метод (або школа), який слугує візуальною мовою для широкої спільноти художників.
У своєму відео «Інтеграція» я проектувала фотографію Могриці з вікна автомобіля на рухомий пейзаж за вікном. Проектуючи фото на вулиці Львова я шукаоа нове місця для ландшафту Могриці. Нашаровування, змішування чи перетворення візуальних елементів створює новий, синтетичний образ, де стає складно зрозуміти, що є реальним.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
