«Я хотів би зробити видимим те, що невидимо»: 5 важливий подій року в мистецтві

28 грудня, 2023

Юлія Манукян

Ці слова записав на відео в окупації мій друг, художник і директор Музею сучасного мистецтва Херсона, В’ячеслав Машницький, який зник безвісти за місяць до звільнення міста від російських окупантів.

Я не сформулюю краще свою «місію» на сьогоднішній день. Кількість і якість мистецьких подій за цей рік допомогла особисто мені пережити його без остаточного «уходу в чорне». За неможливості позбутися стресу невизначеності, я обираю дієвий антидот — роздивлятися і осмислювати те, як мистецтво працює з її, невизначеності, проявами.

Як співець периферії зі стажем, віддаючи належне «великим зрізам», я фокусуюся на виставках і подіях майже камерного формату і на певній (не тільки географічній) відстані від «центрів», де важливий намір не всебічного охоплення, а висвітлення імпліцитних, складних феноменів і зв’язків у різних вимірах мистецького і політичного. На «маргінесі» розгортається своя історія. Отже, мій топ-лист подій 2023, без яких українська артсцена була б набагато більш збіднілою.

Херсонський вимір: «Розшук» пам’яті В’ячеслава Машницького, Detenpyla, Львів-Херсон, березень — квітень, 2023

Уся мистецька спільнота знає В’ячеслава Машницького, який заснував Музей сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) та Благодійний Фонд імені Поліни Райко.

В’ячеслав Машницький в МСМХ, березень, 2020, фото МСМХ.

Під час окупації Херсона він свідомо залишився у рідному місті, щоб піклуватися про колекцію МСМХ. Славу не раз намагалися вивезти на вільну територію, але він не хотів, аби росіяни добралися до колекції, цінність якої важко переоцінити: вона включає роботи Стаса Волязловського, місцевих наївістів, фрагменти спадку Поліни Райко, роботи учасників Паркомуни, подарунок музею від Відкритої групи (52 проєкти українських сучасних художни_ць) на 15-річницю зі дня його заснування.

Наприкінці жовтня 2022 р., трохи менше ніж за місяць до деокупації, рідні та друзі художника повідомили про його зникнення з власної дачі за тяжких обставин. Дотепер невідомим залишається місцезнаходження митця. Триває слідство, чи причетні окупанти до зникнення В’ячеслава або ж це був побутовий злочин.

Detenpyla вирішила об’єднати дві дати, пов’язані зі Славою — день народження МСМХ і його власний (21 березня), і зробити на честь цього комбо виставку, що допоможе нам, херсонцям, легше переживати його відсутність, а львів’янам ближче пізнати вайб хер-арту — унікального херсонського мистецтва.

На виставці представлено три роботи художника: «Розшук!» (1995), «У пошуках інока» (2003) і «Я би хотів зробити видимим те, що невидимо» (2022).

Кураторка Ріна Храмцова розповідає про проєкт-подорож «У пошуках ін-ков», виставка «Розшук», Detenpyla, 25 березня, 2023. Фото Юлія Манукян.

Концепція «Розшуку» грає і в полі ретроспективності, і гострої актуальності. Все починалося з великої подорожі митців з кола Паркомуни до столиці проклятої нині держави, де у 1995 році Слава придумав імейл-проєкт «Розшук» про зниклого безвісти себе, реконструювавши формат типових портретів фотороботів 90-х на стовпах. Прогнавши свою фотографію кілька разів через ксерокс, щоб раптом не стати жертвою чиєїсь пошукової старанності. Образ вийшов теж абсолютно типовим: вочевидь приречений на безслідне зникнення, розмитий погляд, що ніби прощається назавжди.

Слава Машницький, з проєкту «Розшук». Фото Юлія Манукян

Відеозвернення В’ячеслава Машницького з окупації, весна, 2022. Фото Юлія Манукян.

Тоді це була метафора поширеного феномену — розчинення ідентичності «понаїхавшого» у всепожираючому космополітизмі мегаполісу. Машницькому здалося, що, відірваний від мистецького середовища, він втрачає себе в цьому пекельному казані. Доля це запам'ятала.

Експозиція будувалася навколо мапи подорожей в рамках проєкту «Художники-передвижники”, що фіксувала важливі маршрути та точки в житті Слави. Найсумніша позначка вказує на його дачу – locus delicti, де сусіди знайшли сліди крові. Водночас це не привід ставити крапку — допоки немає тіла, можна сподіватися. Історія надає тисячу прикладів повернення «загублених» у світ живих, коли на них вже ніхто не чекав.

Всі ця “піфійщина” з самоіронічного парафразу вилилися в передбачення. Слава чи передчував поганий фінал і скорився, чи зрежисував, (а режисером він був неабияким, оскільки все, що з ним відбувалося, ставало мистецтвом). Машницький, власне, і є МСМХ, а фізичний «білий куб» потрібен був для інституційної присутності, яка має зчитуватися системою.
Головний «артефакт» — відео Слави з окупації, яке він записав на початку війни на прохання друзів із Франції: «Що ти бачиш навколо себе?» — «Я хотів би зробити видимим те, що невидимо».

Архітектурна виставка «У пошуках ідеального поселення», Ужгород, серпень – вересень, 2023

Ужгородська резиденція «Вибачте номерів немає» під кураторством Петра Ряски є уособленням того, як проявляє себе в мистецьких процесах периферія, що там бурлить apart from the metropolis.

Майже рік з перервами ми з моїм колегою, істориком архітектури Сергієм Дяченко займалися історично-урбаністичними дослідженнями Ужгорода. Багатовекторна робота, яку частково фіналізував проєкт «Місто VS Утопія». Саме ми надихнули Петра Ряску на ідею виставки «У пошуках ідеального поселення», що відбулася у Закарпатському музеї архітектури та побуту. Співкуратором став Алекс Фішер, куратор The Kindling project (BAC - Baltic Art Center, Milvus Artistic Research Center).

Виставка «У пошуках ідеального поселення», Закарпатський музей архітектури та побуту, Ужгород, серпень – вересень, 2023. Фото Юлія Манукян.

Наш підхід до теми базувався на дискурсі складних відносин між концепцією міста як утопії та міста як майданчика для урбаністичної критики та активізму. Саме тому ми розглядали чеський проєкт розвитку Ужгорода 20-х–30-х років як модерністську утопічну ідею, а її розвиток — як ілюстрацію самої можливості дискусії.

Окрім лекційної, наша участь у виставці мала конкретне фізичне утілення — інсталяцію умовно-класичної «Колони з цитатами». Вертикалі написів, що інспіровані дослідженнями, утворювали своєрідні «канелюри»: «Розтягнутий на півтора кілометри історичний центр Ужгорода описує майже знак безкінечності»; «Тромби планувальної структури центру заважають місту вільно дихати та розкрити його потенціал»; «Храм-монстр поглумив делікатну та вразливу чотирьохсотрічну архітектурну спадщину міста». Такі рулони ватману ще не так давно стояли в кожній архітектурній майстерні в кутку, а цими шрифтами тушшю та пір’ям підписувалися проєкти, створені на цих ватманах.

Сергій Дяченко, Юлія Манукян, фрагмент проєкту «Місто VS Утопія». Фото: Юлія Манукян.

Виставка включала проєкти, які стосуються Ужгорода, а також ті, що пов’язані з явищами в інших місцях, таких як Дніпро та напіввигаданий Світлоград.

Отже, наймінімалістичніша і найпромовистіша робота «Місто (місце)», Ярослава Футимського та Антона Саєнка зробила для мене цю виставку. Ідеальність і тотальність концепції капсулює усі наші вербально-текстові розлогості у точне висловлювання, підважуючи зайвий пафос лаконічною влучністю.

Ярослав Футимський, Антон Саєнко, «Місто (місце)», живопис, 2023. Фото Юлія Манукян.

Своєрідна відповідь-максима на «ужгородський синдром» гостей резиденції, які вперше занурилися в його непрості контексти, – текстовий маніфест «Ужгород Все Ужгород Нічого» італійського художника Якопо Натолі. Результат його воркшопу, де учасни_ці ділилися своїми думками про місто після урбан-дрейфів, що є улюбленою практикою митця і нашою також. «Ужгород — патріархальний, лівий, правий, дорадянський, пострадянський…» На сайті митця список «дихотомій» продовжується: «красивий-потворний», «гетеросексуальний-гомосексуальний», «зовнішній-внутрішній»…

Якопо Натолі, «Ужгород Все Ужгород Нічого», плакат, 2021. Фото Юлія Манукян.

«Світлоград» Саші Долгого — справжня поема довженківського масштабу, що включала фотодокументацію серії архітектурних макетів публічних просторів міста-утопії і архівних матеріалів, пов’язаних з історією Світлограда. Автор уявив собі Світлоград як утопічне місто людей і світла, розмірковуючи над тим, які відповідники чи протилежні бачення можна дістати з історії людства та історії думки про утопію, як її визначали філософи, поети, робітники, політики, які впродовж століть використовували прагнення людства до ідеального. Світлоград наших уявлень — це безліч питань з відкритими відповідями щодо майбутнього. Наприклад, як такий ідеал може бути досягнутий після серйозної зовнішньої агресії і чи можна довіряти абсолютній ідеалізації, адже вона може бути ширмою для маніпуляції, а бар’єри безпеки — ізоляцією від реального світу. Нам варто бути обережними, коли критика замовкає перед вівтарем утопії.

Саша Долгий , «Світлоград», 2017-2023. Фото Юлія Манукян.

Kar, «РАЇНА», серія зінів, 2023. Фото Юлія Манукян.

Проєкт художниці Kar (Херсон) «РАЇНА» (2023) розглядає місто з людиноцентричної перспективи, спираючись на уявлення резидентів про затишний, комфортний хабітат, які вдалося зібрати впродовж дрейфу Ужгородом. Тому художниця й обирає підкреслено малий формат зіну, який корелює з інтимністю особистої, іронічно-емаптичної оптики, що показує нам неідеальний, наївно-кічевий Ужгород, чиї образи склали збірку «Фетіш-Уж». Саме такий Ужгород, що не зміг розвинути чудову модерністську утопію, а перетворився на майданчик муніципального забудовного свавілля, є об’єктом і нашого глузування, хоча і в іншій площині. Концептуальна і візуальна строкатість лишають довгий післясмак.

Концепція виставки вартує бути тиражованою і адаптованою для будь-якого міста. Ми мріємо зіткнути реальне місто і утопію в Одесі, ідеальному просторі для подібного дослідження за рахунок багатошарової архітектурної спадщини з недооціненими періодами, хаотичної забудови і безперечної потреби в мистецьких візіях її урбаністичного майбутнього.

Виставка «Щодо втрачання», Львівський муніципальний мистецький центр, вересень – листопад, 2023

За очевидно сумною назвою виставки ховається «есхатологічний оптимізм», попри хрускіт уламків розтрощеного світу. Так це бачить куратор виставки Нікіта Кадан.

Власне, ми всі хотіли зрозуміти, де ті реперні точки, що об’єднали втрати різних часів і різних катастроф в цілісний вислів. Це неочевидне, але блискуче обгрунтоване переплетення вражає більше, ніж самі роботи.

Коментуючи три роботи Голосія — «Автопортрет», «Маскарон» і «Вершник і вовк», Кадан фокусується на еволюції художника — від набору стилістик пізньорадянського «дозволеного мистецтва» через експресію «українського трансавангарду» до прозорих, ніби напівстертих, зображень, потоку позірно випадкових візуальних цитат, що оголюють пустку. За словами куратора, Голосій знаходиться в центрі іконостасу пострадянського сучасного українського мистецтва. Сакралізованість фігури молодого генія, що рано пішов, робить його зручним для певних спекуляцій.

Юлія Манукян біля роботи Олега Голосія «Автопортрет» (1897). Фото Сергій Дяченко.

«Автопортрет» якраз є взірцем помірного модернізму в рамках фіктивної альтернативи соцканону. Допоки «Київ не прокинувся…» Однією лінією написаний «Маскарон» відрізняється від інших експресивними рухами, що нагадують небесні хмари, які проступають крізь його прозорість. У той період Голосій робив гігантські полотна і вішав між ними невеличкі підрамнички з цими «маскаронами».

Олег Голосій, «Маскарон», олія на полотні 1990. Фото Юлія Манукян.

Олег Голосій, «Вершник та вовк», олія на полотні, 1993. Фото Юлія Манукян.

За однією з версій, «Вершник та вовк» вважається його останньою роботою митця. У лютому 1993 року художник гине і на стінах його майстерні знаходять недописані роботи. Міфологізована історія навколо його постаті потребує означеного фінального образу, і ця робота єрелевантною ілюстрацією кінця легенди через закладену в неї меланхолію втечі і втрати.

Серія малюнків Маргарити Половинко, написана її власною кров’ю, — це не романтичний штамп, а єдина можливість уберегти себе від розпаду. Маргарита їздила на Миколаївщину і Херсонщину як волонтерка, вивозила поранених з нуля, рятувала тварин після підриву Каховської дамби. Малювання почалося паралельно з порятунком поранених — це відображено в назвах циклу «Янголи»: «перший з 502», «другий з 502». 502 — число загиблих дітей на той момент. Такою є ціна «крайнього досвіду і нестерпного знання», за висловом куратора.

Маргарита Половинко, без назви, кров на папері, 2022. Фото Юлія Манукян.

Маргарита Половинко, «Янголи. 1/502, 2/502, 3/502…», папір, чорнильна ручка, 2022. Фото Юлія Манукян.

«Нестерпне знання» очікує нас і в другій кімнаті, де на двох екранах бачимо відео Даниїла Ревковського та Андрія Рачинського: «Цивільні. Вторгнення»— документація перших місяців повномасштабного вторгнення у Маріуполі; «Небо. Вторгнення» — зйомки неба у перші дні війни. Повторювані у відео імена (Іван. Женя. Светлана…) є перехопленими у 2022 повідомленнями російських операторів, зашифрованими у вигляді цифр та літер алфавіту. Повідомлення передавалися російською військовою номерною радіостанцією «УВБ-76», яка працює з часів холодної війни — «такий собі взірець примітивності їхньої роботи. На тлі фосфорних бомб і ракет», — коментує Кадан. «Цивільні. Вторгнення» занурює глядача в травму – післяноворічний вайб змінюється жахливою реальністю окупації, де поряд зі згуртуванням людей заради виживання відбувається зухвале мародерство. Нам, херсонцям, цей досвід близький, дивитися важко.

Даниїл Ревковський, Андрій Рачинський, «Цивільні. Вторгнення», відео зі знайдених записів. Фото Юлія Манукян.

Поряд різка перфорована тінь понівеченого уламками фрагменту даху, який Нікіта Кадан знайшов у зруйнованому селі Долина на Донеччині. Ниточка, що візуально пов’язує старовинну руїну на монохромній репродукції твору Клода Лорена «Храм Сивіли у Тіволі» (1635). Найпопулярніша давньоримська руїна того часу, малювати яку в пасторальній манері було каноном для представників класицизму. Чи можна уявити подібне ж романтичне поклоніння руїнам нашого часу з боку майбутніх пейзажистів?

Нікіта Кадан, «Храм Сивіли у Тіволі», інсталяція, 2023. Фото Юлія Манукян.

Зіткнення «руїни» і «уламка» в одному просторі спирається на різницю понять: перша архівована і музеєфікована, другий несуть на смітник. Іноді різниця між музеєм та звалищем — у захищеності та наданої цінності свідчення епохи, але музейні стіни зараз геть не є гарантію безсмертя. Руїна і уламок зустрічаються. Це дзеркало, через яке вони дивляться один на одного.

Продовжує тему уламків проєкт «Музейне сумнівне». У 2015 році Кадан з Павлом Ковачом і Юрієм Білеєм знайшли музейну вітрину біля сміття під Домініканським монастирем у Львові. Митці відвезли її до галереї «Detenpyla».

Нікіта Кадан, «Музейне сумнівне», вітрина, 2015-2023.Фото Юлія Манукян.

Вітрину відреставрували, вмонтуваваши лампи, що освітлювали її тотальний розпад. Тобто, вітрина експонувала власний стан. Після закінчення виставки її винесли до смітника знову, але вже у дворі галереї. З 2015 до 2023 року вона перебувала там, стоїчно переживаючи зміни сезонів і лють сусідів. Нарешті її привезли до Муніципального центру, попросивши художника-реставратора Олександра Замковського замінити частини, що майже згнили. «Вітрина ілюструє собою парадокс корабля Тезея – якщо замінити у кораблі все дошки, чи буде це той самий корабель?» Чим є втрачання та відновлення, що відбувається за формою, але не за суттю?

В пандан цьому парадоксу потрапляємо в пастку відео «Вибухи біля музею», яку Роман Хімей і Ярема Малащук зробили у Херсонському обласному краєзнавчому музеї одразу після деокупації міста. Обидва музеї — художній і краєзнавчий – пограбували росіяни. Перший – дочиста, у другому забрали всю тодішню експозицію, не встигши вичистити фонди.

Роман Хімей, Ярема Малащук, «Вибухи біля музею», відео, 2023. Фото Юлія Манукян.

На перший погляд, це оповідь про те, як культурне місце стає «не-місцем» через втрату своєї функцію. Та маємо вірити, що цей процес зворотній.

Екскурсію порожніми залами, де ця спорожнілість водевидь естетизована, проводить закадрово Клеменс Пул (визнаний містифікатор), чий інтимно-впевнений голос на тлі безперервних вибухів заманює тебе у полон цієї впевненості — «все повернемо і відновимо».

Звісно, глядач бажає повернення усього пограбованого, аж раптом на екрані купа дірок від нагород радянського офіцера. Голос ретельно перераховує усі його воєнні досягнення і, нарешті, спрацьовує внутрішній аларм: з якого біса ми мусимо реконструювати цей ганебний іконостас? «Якщо знайдемо» — мантра, що задає ритм і буквально гіпнотизує фокусом на реституційну справедливість, відволікаючи від повзучого ресентименту.

Виставка Марґіт та Романа Сельських «Сонце Заходу / Sol Occidens», Одеський Національний художній музей (ONFAM), листопад, 2023 – січень, 2024

Найяскравішим, що відбулося в ONFAM за цей рік, став цикл «Мови війни» завдяки перфектній роботі кураторської групи на чолі з Кирилом Ліпатовим, але в цих підсумках віддам голос виставці Марґіт та Романа Сельських «Сонце Заходу / Sol Occidens» з колекції мистецтвознавця Едуарда Димшица.

Її унікальність лежить у двох площинах — оповіді про західних модерністів південній аудиторії і відновлення експозиції, хоч і в редукованому форматі, після ракетного удару 5 листопада, який серйозно пошкодив музей напередодні 124-ї річниці з дня його заснування. На щастя, майже всі картини з колекції Димшица не постраждали.

Зала з роботами Сельських в ONFAM після обстрілу 5 листопада 2023. Фото Іван Страхов.

Символічність цього «реенакменту» очевидна і як омаж перерваній тоталітаризмом історії модернізму, і як сміливість музейної команди та колекціонера.

І все ж, навіщо Півдню «Sol Occidens»? За словами куратора, це, перш за все, про простір свободи. Власне, творчість Романа та Марґіт Сельських є оповіддю про те, яким би міг бути одеський модернізм, якби не тридцять років домінування соцреалістичного канону. Кураторів давно цікавила історія авангардистської групи «Artes», заснованої Романом Сельським і його однодумцями у Львові наприкінці 1929-го, після повернення молодих львівських митців з навчання у майстерні Фернана Лєже. Саме цей період – 20-30 роки – формував Сельських.

Головна зала з роботами Сельських після реекспозиції. Фото Юлія Манукян.

Сама назва натякає на специфічне місце «львівської школи» на мапі України, на певні паралелі/розбіжності між тим, як доля художників-авангардистів складалася абсолютно по-різному, на заході і півдні України. Різні школи, підходи, колорит, хоча всі й дихали одним європейським повітрям.

Кирило Ліпатов пояснює, що в Одесі були схожі передумови, адже одесити на два десятиліття раніше, ніж львів'яни, протоптали доріжку на Монпарнас. Якби Одеса зберегла сталі зв’язки з Парижем, Віднем, Берліном, цього відчуття загубленого періоду авангарду не було б. ONFAM володіє дуже незначною кількістю модерністських робіт. І це не випадково: митці жили в умовах подвійного фільтрування — самоцензури і цензури приймаючої комісії музею. Тому це виставка — про можливості для Одеси, що не відбулися.

Роботи Магріт Сельської, 40-60-ті роки, після реекспозиції. Фото Юлія Манукян.

З наступом радянщини більшість друзів Сельських встигли виїхати до Польщі і далі, а вони залишилися, вступивши у 1940-м до Спілки художників. При всій їхній внутрішній свободі Сельскі мали пристосовуватися до нових реалій. Сюжетика їхніх робіт починає включати «пасторалі» колгоспного устрою, які, втім, не до кінця втрачають ознаки притаманного їм «сезаннізму». Відчуваючи ідеологічну недовершеність чергової жанрової композиції, Маргіт іронічно питала друзів: «А це вже соцреалізм?»

У кінці 50-х, за часів відлиги, вони остаточно віддаються «українському колоризму», для якого характерна «екстремальна контрастність кольорів». В 60-ті вони повертаються до себе тих, з 20-х, періоду пошуку межі між фігуративом і реалізмом. Тим реалізмом, що нав’язувався їм радянською дійсністю і вони намагалися засвоїти його в невеличких дозах у 50-ті. Відлига значно звільнила їх від цих реверансів. Починається плідний період карпатських і кримських пленерів.

Один з яскравих мотивів Романа — пні і усіляке поламане гілля, що є уособленням Карпат, їхнього locus genii. В деяких роботах це натяки смерті — «Сліди війни» перетворюють «карпатські сувеніри» на свідків драми.

Роман Сельський, «Музиканти», 70-ті роки. Фото Юлія Манукян.

Маргіт Сельська, «Крим», олія на полотні, 1959. Фото Юлія Манукян.

Роман Сельський, «Пні з корінням на фоні золотого неба», олія на полотні, 1958. Фото Юлія Манукян.

Маргіт Сельська, «Узлісся», 60-ті. Фото Юлія Манукян.

На жаль, після ракетного удару з експозиції довелося прибрати 50 картин, залишивши найбільш програмні роботи митців. Втім, у підсумку вийшла щільніша, насиченіша експозиція, в якої не відчутно значних прогалин. У рішення перевідкритися підкорює позиція Едуарда Димшица, який поділяє з музеєм усі ризики. Не всі, насправді, схвалили повторне відкриття — мистецтво в ширшому сенсі належить суспільству, тож чи варто наражати його на небезпеку публічним показом? Питання відкрите.

Артоб’єкт «Вихід» Віталія Протосені, Запоріжжя

Одна з найпотужніших подій у сфері public art — встановлення артоб’єкту «Вихід» Віталія Протосені у парку Енергетиків, Запоріжжя.

На тлі скандалів з вуличною скульптурою, коли естетична розтяжка протягнута між двома «сімулякрами» — псевдобароковою «Впевненою» Василя Корчового у Львові і травмуюче реалістичним «Героєм України» у Києві, загубився переконливий взірець сучасного нефігуративного об’єкту в публічному просторі. Звісно, скандали навколо двох перших вивели їх на орбіту тотальної уваги. Мене давно вже не дивує, але сильно засмучує синергія бездарностей: ми затято просуваємо кітч, але мляво реагуємо на якісне і проривне. Поява в Запоріжжі взірця витонченого мінімалізму є ще однією перемогою над невмирущим кітчем.

Об’єкт має непросту передісторію. Він є результатом проєкту «Митець і місто: Резиденція» для українських і німецьких художни_ць, які працюють у сфері тривимірного мистецтва, що відбувся навесні 2022 в німецькому місті Галле. Довоєнна ідея переосмислення постіндустріальних міст — Галле та Запоріжжя, після вторгнення Росії змінила фокус на пошук візій безпечного міста в часи катастроф.

Віталій Протосеня, «Вихід», скульптура, 2023. Фото: Cultprojector.

Проєкт транслює меседж про свободу через подолання різноманітних пасток. Парк Енергетиків дає відкритий простір, потрібний для втілення оптичного задуму: сонце сходить у тому районі саме там, куди стріляє кут. Коли світило починає рухатися на обрії, отвори у скульптурі створюють різні оптичні ефекти. Деяким глядачам це дуже відгукнулося, адже нагадало знамениту фотографію з променем світла на Азовсталі. Так індивідуальний досвід стає частиною спільного наративу.

Цей кейс вчергове ілюструє тезу про амбівалентний вплив мистецтва на травмовану психіку, адже деякі сприйняли об’єкт буквально — як укриття і обурилися, що їх ввели в оману. Нездатність зчитати метафору є природною за екстремальних умов. Звісно, ніхто й не розраховував на стовідсоткове схвалення. «Вихід» презентують як інсталяцію тривалістю в один рік з громадськими обговореннями щодо її подальшої долі.

Замість резюме. «У нас є тривожність на обличчях?»

Це питання однієї з дівчат, яких фотографувала їхня подруга у просторі масштабної виставки «Ти як?», що пройшла влітку в Українському Домі у Києві. Це, в певному сенсі, суперечить нарікаючим голосам в мистецькій спільноті на питання, чи потребує травмоване суспільство так багато виставок «про війну»?

Робота Юрія Пікуля на виставці «Ти як?», Українській Дім, 2023. Фото Юлія Манукян.

А таких виставок насправді багато — і вдома, і за кордоном. Втім, останні нарікаючі голоси виправдовують, адже вони не дають світові забути про нас.

Ретравматизація є постійним супутником будь-якої публічної рефлексії. Це особливо стосується документальної фотографії, де люди можуть побачити загиблих рідних. Але це не так часто відбувається, аби критики надмірності виставок про війну узагальнювали і натякали на клепання кон’юнктури у промислових масштабах. Її звісно, вистачає, і великі групові виставки дають чимало привидів для роздумів на цю тему, в тому числі, з антропологічного кута. Регулярні спостереження за відвідувачами показують: побоювання, що зображення мертвого тіла можуть когось травмувати настільки, що доведеться більше говорити про шкоду, ніж про необхідність подібної репрезентації, перебільшено.

Я вбачаю в подібній критиці маніпуляцію: хто і як має вираховувати кількість допустимих рефлексій? У будь-якому випадку, великі зрізи мають надважливу архівуючу місію, а питання щирості художнього висловлювання або його кон’юктурності стане темою майбутніх аналізів.

З іншого боку, якщо ти виходиш з такої виставки без жодного болісного враження, проблема або в тобі, або в концепції. На мене не діють документальні кадри, адже є ефект «призвичаєння до наджахливого». Зсув у макабр відбувається тоді, коли твій друг, тицяючи в картину Василя Ткаченка, збуджено повідомляє: «ця собачка не просто лиже труп, вона збирається його з’їсти». А потім вже і я збуджено переповідаю, що «ця собачка»…

Робота Василя Ткаченка на виставці «Ти як?», Українській Дім, 2023. Фото Юлія Манукян.

Зрештою, делікатність емоційної залученості визначається якістю висловлювання, вмінням запакувати сенси в жахливу в своїй оголеності історію. Так, як це робить Відкрита група у відео «Повторюйте за мною» на виставці «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» в Jam Factory (листопад 2023). У відео вимушені переселенці з різних регіонів України, які перебувають у львівському в таборі для біженців, відтворюють звуки різних видів зброї. Це дуже моторошно. На відео молода жінка з Херсона тягне пронизливе «вііііііііііііііііііііііііііііііі» — і всі завмерли до кінця того божевільного «інструктажу».

Відкрита група, «Повторюйте за мною», відео, 2022. Фото Юлія Манукян.

Моя добірка у дуже різний спосіб говорить про нашу поточну ситуацію, осмислюючи різні контексти і явища. Урбаністична утопія як інструмент майбутньої розбудови (і не тільки архітектурної) або сучасна скульптура, народжена вірою в перемогу духа (як мінімум) — речі більш метафоричного характеру, ніж відеозвернення Машницького або роботи з виставки «Щодо втрачання». Але всі вони сходяться у точці формування загальної мапи катастрофи і нашого буття в ній. Вони невеликі за масштабом, але відчутно глибокі за кількістю шарів, сенсів, їхній імпліцитний вплив може бути пролонгованим, а їхня цінність виходить за рамки просто архівування.

Усюди є попередження про психологічно важкий зміст деяких робіт. Але кого це спиняло?

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon

«Я хотів би зробити видимим те, що невидимо»: 5 важливий подій року в мистецтві

Юлія Манукян

Херсонський вимір: «Розшук» пам’яті В’ячеслава Машницького, Detenpyla, Львів-Херсон, березень — квітень, 2023

Архітектурна виставка «У пошуках ідеального поселення», Ужгород, серпень – вересень, 2023​

Виставка «Щодо втрачання», Львівський муніципальний мистецький центр, вересень – листопад, 2023

Виставка Марґіт та Романа Сельських «Сонце Заходу / Sol Occidens», Одеський Національний художній музей (ONFAM), листопад, 2023 – січень, 2024​

Артоб’єкт «Вихід» Віталія Протосені, Запоріжжя​

Замість резюме. «У нас є тривожність на обличчях?»​

Архітектурна виставка «У пошуках ідеального поселення», Ужгород, серпень – вересень, 2023

Виставка Марґіт та Романа Сельських «Сонце Заходу / Sol Occidens», Одеський Національний художній музей (ONFAM), листопад, 2023 – січень, 2024

Артоб’єкт «Вихід» Віталія Протосені, Запоріжжя

Замість резюме. «У нас є тривожність на обличчях?»