Два наступні фільми, «What the Heart Wants» (2016) Сесіль Б. Еванс (Cécile B. Evans) та «It can't be that there's nothing that can't be returned» (2022) Дани Кавеліної, конструюють образ майбутнього, де взаємодія між людиною та штучним інтелектом пронизана глибокою надією на спільний прогрес і взаємопорозуміння в утопії, де технології стають частиною нашого емоційного та соціального життя.

У творі «What the Heart Wants», художниця американсько-бельгійского походження Сесіль Б. Еванс аналізує вплив новітніх технологій на почуття, дії та економіку, досліджуючи зрощення людини і машини в єдине ціле як ключовий аспект майбутнього стану суспільства. Різноманіття охоплених тем, які обговорюються системою HYPER — наративним героєм фільму, починаючи від вивчення стовбурових клітин і закінчуючи тероризмом, створює мозаїчний пейзаж, який періодично переривається рекламою молочних продуктів, заголовків новин або появою персонажів попередніх творів мисткині. Цей пейзаж, де переплітаються суперечливі інформаційні дані, служить алегорією всесвітньої павутини та гігантських сховищ даних, що зростають щохвилини. А система HYPER, стаючи автономною завдяки своїй «людяності», отримує можливість бути суб'єктивною та відчувати.

Науково-фантастичний фільм «It can't be that there's nothing that can't be returned» української художниці Дани Кавеліної пропонує утопію, де громадяни, вражені болем минулого, розпочинають експеримент — відновлення історії через комп’ютерну модель. Щоб відновити втрачену рівність між минулим та майбутнім, вони вирішують воскресити всіх тих, хто загинув у війні Росії проти України. Єдиний спосіб вилікувати їхні душевні рани — це тривале колективне горювання. Так, люди починають збирати болісні спогади — тепер їх можна від’єднати від своєї пам’яті та заархівувати до живого пам’ятника.

Другий етап події повертає до роздумів про ретельність роботи з історією та свідоцтвами жертв. Так, в рамках програми відбувся показ фільму «Lemberg Machine» (2023) Дани Кавеліної — анімаційний фільм про погром у Львові 1941 року та подальше розгортання Шоа у місті у часи нацистської окупації. Анімацію авторка реалізовує не лише як техніку, а як образ воскресіння — рух неживого матеріалу, рух бездиханного тіла ляльки. Фільм розпочинається епізодом, де фігура в масці, що нагадує живу ляльку, входить у лабораторію і чує голоси, що транслюються фантастичною машиною. Вона підходить до апарату, який надає доступ до безлічі примарних картинок-історій що прямо чи опосередковано переказують чиїсь спогади. У кожній сцені герої, здається, мають можливість вийти за межі своєї долі, що була їм навʼязана історією. Голоси що говорять п’ятьма мовами міста (ідиш, польська, українська, російська та німецька) переказують історії, що базуються на свідченнях очевидців, що вижили у Катастрофі, а також тих, що були агентами цієї Катастрофи. Фільм охоплює історію не лише злочину, а і його передумови та наслідки для країни. Фокус зосереджено на історичному насильстві та складній культурі галицького єврейства, що зазнало зради від чужинців і співмешканців на колись спільних територіях.

Лекція Нненна Онуоха (Nnenna Onuoha) стосується її незавершеного дослідження «Baby Picture», яка вивчає дитячі фотографії та домашнє відео покоління південно-східних нігерійців, що майже відсутні в сімейних альбомах, але повсюдно присутні в гуманітарних архівах. Аспекти досвіду тих, хто пережив Бафріанську війну в Нігерії наприкінці 1960-х років, залишаються недослідженими через колоніальний підхід до створення, зберігання та демонстрації цих свідчень у ЗМІ та на телебаченні. Розмови з нинішніми старшими людьми, які пережили війну в Біафрані, дозволяють проаналізувати можливості використання зображень та висвітлити важливість етичного підходу до використання фотографій жертв війни. Проте замість демонстрації світлин, вторка побудувала свою презентацію навколо пояснення, чому вона відмовляється показуватиме свій фільм, створений з використанням архівних матеріалів, перед європейською аудиторією.

Презентація мистецтвознавиці Роксолани Макар проєкту «Wall Evidence» — подія, що завершує дводенну програму, і, як і лекція Онуохи, привертає увагу до важливого аспекту архівування і репрезентації жорстокості війни. Цей проєкт уникає іммерсивного шокуючого ефекту, що виникає від показу фотографій понівечених тіл. Натомість, група дослідниць спрямовує свої зусилля на архівацію написів та графіті, залишених російськими військовими на деокупованих територіях. Це надає можливість зберегти та проаналізувати важливі сліди окупації та визначити її вплив на культурний пейзаж та колективну пам’ять. Створення такого архіву — крок у напрямку вивчення відображення війни у сучасній історії.

Серія подій «Lost Cause» виникла з бажання пролити світло на темні плями історії руйнувань. Україна, як і багато інших країн, стикається з викликами, що випливають зі складного минулого та політичних міфологій. Розмова про збереження пам’яті — це продуктивний акт, що впливає на наше сьогодення та надає форму нашим надіям. Вивчення власних руїн та усвідомлення історичних подій допомагають створити основу для будівництва майбутнього.

В контексті обговорення втрат у воєнному конфлікті важливо винаходити емоційну дистанцію для конструктивного діалогу. Різні медіуми та підходи у говорінні про це створюють інструменти для осмислення та взаємодії з трагічною реальністю, що дозволяє глибше розуміти та будувати тривалий діалог між минулим, сучасністю і майбутнім.

Цей текст був підготований завдяки Fachbereich Kultur та Geschichte des Bezirksamtes Friedrichshain-Kreuzberg.