«Ця книжка для тих, хто готовий змінити свою думку про Донбас»

Так свою першу спільну роботу характеризують художниця Катерина Алійник та кураторка, дослідниця сучасного мистецтва Наташа Чичасова. Катерина у своїх роботах поєднує живопис і текст. Здебільшого працює з темами війни та окупації через пейзаж та природні образи. Наташа працює в Мистецькому Арсеналі, вивчає радянську індустріальну спадщину. Що їх об'єднує — так це рідний регіон. Обидві народились і зростали на Донбасі. Катерина — в Луганську, Наташа — в Донецьку. Обидві пережили досвід переселення у 2014 році.

Познайомившись, вирішили допрацювати свої тексти про рідні міста, поєднавши спогади. Діалог вели в телеграмі. Описували досвід втрати дому, поїздки на окуповані території, копирсання у втрачених ландшафтах. Слово за слово, і виявилось, авторки мають багато непроговорених питань, що турбують їх вже 9 років війни. Врешті рефлексії вилились у спільний артбук. Результат роботи презентували на виставці «За деревом дерево» в Івано-Франківську. Наразі черговий наклад готується до друку. Планують поширювати книжку і за кордоном. Щоправда, як кажуть авторки, для іноземців треба додати більше контексту. Хоча й українським читачам знайомі місця можуть відкритися по-новому. Артбук "Колективні фантазії та воcточные ресурсы" видано за підтримки галереї "Асортиментна Кімната"

Для нас це перший мистецький дует

Наташа: Ми з Катьою вперше познайомились особисто минулої зими, на резиденції «Коли оповідь було перервано?» у Карпатах. Раніше перетинались, але ніколи не спілкувались. Катя брала участь у проєкті Лабораторії сучасного мистецтва Мала Галерея Мистецького Арсеналу «Україна в огні». Передавала нам свої роботи для онлайнархіву. Я вже тоді спостерігала за її роботами, і образи, які строює Катя, дуже відгукувались. Коли на Хаті-Майстерні ми вдвох почали обговорювати, чим би хотіли займатися, одразу подумали про тексти. За пару місяців до резиденції, я вже написала текст про Донецьк і вирішила далі працювати з ним. У Каті теж були нотатки про Луганськ. Обмінялися записами й побачили, що в них багато образів перегукуються. Наші досвіди доповнюють один одного. Тож нам стало цікаво дослідити, як з плином часу змінюється погляд на рідне місто, як працюють спогади, фантазія.Ми просто сиділи поруч за ноутбуками, у теплому затишному просторі, і переписувались. Ставили одна одній питання. Ділилися спогадами, порівняннями. Поступово з реплік у месенджері формувались роздуми, які й стали основою артбуку.

Катерина: Насправді, мені давно хотілося зайнятися чимось, крім живопису. Це в принципі такий медіум, в якому не дуже з кимось поколаборуєшся. А враховуючи наші недописані на той момент тексти, створити спільну книгу виявилось найкращим рішенням. Чесно кажучи, повномасштабна війна почала мене підганяти з усім, і ця робота не виняток. Нотатки я почала вести ще два роки тому, але все так повільно тягнулось… А тут вже стало зрозуміло: зараз цей матеріал матиме найбільший сенс. І чомусь знову з'явилась надія, що Луганськ скоро звільнять, і було б добре до того моменту закінчити текст.

Хотілося зрозуміти, в яких контекстах ми зростали, і що сформувало наші погляди сьогодні

Катерина: Почали з питань, які, як нам здавалось, найчастіше виринали в нашому житті. Для мене одне з них досі актуальне: чи готова я повернутися додому, коли Луганськ деокупують? Або чому виникає бажання виправдовуватись, коли в розмовах з кимось згадую, що моя родина лишилась у Луганську, навіть якщо вони ніколи не мали проросійських поглядів і досі чекають на повернення в Україну.

 Наташа: Відчуття дому не завжди межує з політичними поглядами. Деякі люди це збагнули лише з початком повномасштабного вторгнення. Серед моїх знайомих питання «Чому дехто лишається на окупованих територіях» якось само по собі відпало. Мені багато хто почав казати: «Тепер ми вас зрозуміли».

Тут хочеться згадати книгу репортажів Світлани Ославської про Сєверодонецьк, звідки вона родом. У своїй книжці вона  описує, стосунки з рідним містом, його відчуття і його складний контекст. Розказує про різні політичні впливи і тенденції, які зачіпали місто. І в той же час згадує про громадську акцію у 2014 році, коли двоє місцевих жителі встановили у вже окупованому місті український прапор який довго не могли зняти. Про такі епізоди в історії Донбасу важливо постійно говорити, аби люди не думали, що в Сєверодонецьку (як і в інших містах) всі чекали на прихід росії. Ні. Там було багато людей, які цього не хотіли. Так само було і в Донецьку, і в Луганську. Але важливо проговорювати ці історії знову і знову.

Власне, свій текст я написала під вливом від книги Ославської. Думками повернутися в дитинство, до періоду свого зростання в Донецьку, зрозуміти, в яких контекстах я зросла. До прикладу, я ніколи не вважала, що російська культура — це моя культура, але її зверхність і позиціонування як «високой» було відчутним. Цей наратив пропагувався десятками років. Я пам‘ятаю як в 10 класі нас відправили на святкування дня російської мови танцювати вальс на тлі пам’ятника Пушкіну. Ніхто з нас на той момент не рефлексував це, але й не можу сказати, що сильно вірив. Просто чергове свято. Лише дистанціювавшись ти розумієш наскільки це вплинуло на світогляд.

Катерина: Таких питань без конкретних відповідей у тексті багато. Та ми й не намагаємось знайти відповідь, а більше зосередились на своїх почуттях. І навіть якщо обговорюємо усім відомі речі про Донбас, якісь стереотипи, з якими самі стикаємось, то, як на мене, в нас це виходить з доволі нестереотипного боку. Ми, наприклад, взагалі не чіпаємо тему індустріальних районів, бо близького стосунку ми до них очевидно не мали і чуттєвим цей образ просто не може бути. Індустріальний пейзаж викликає в мене сентиментальні почуття, але добитися емпатії цим не вийде.

Я багато працюю з «‎клоузапами» і в живописі, і в тексті в широкому сенсі. Саме увага до деталей з цивільного життя в цивільному суспільстві до 2014-го і того, чим воно стало після, подальше розкладання цих деталей на патерни та парадокси якраз працює з читачем так, як треба. І найкраще це працює в образах повсякденного життя, куди війна проникає і змінює всю його структуру. Тут вже кожна людина може приміряти це на себе, зрозуміти і прожити через текст. Особливо, коли оповідь від першої особи.

Люди пишуть нам, що «олюднюють» Донбас через наші тексти

Катерина: Я намагалась зробити мову оповіді якомога простішою, майже «‎фрістайл», подекуди із суто «луганськими» діалектизмами, типовими фразочками. Та й в цілому хотілося передати гумор і тональність, звичні на моїй батьківщині. Тому писала російською з вкрапленням місцевого суржику. Це було непросте рішення, але я відчувала, що треба зробити саме так, бо така форма для мене це —  есенція, концентрат цих переживань.

Мені важливо було показати, що мій минулий досвід переселення з Луганська значною мірою такий же, як і сьогодні для багатьох українців та українок з інших регіонів. До прикладу, в багатьох на сході була дача, куди роками їздили садити картоплю чи ще щось. Це не ексклюзивний досвід, а знайомий усім образ, через який легше спілкуватись із читачами. Але за цими описами матеріальних речей і втрат ховається мій найбільший страх, який проявив себе як раз через купу років.

Фізичне знищення міст, полів, людей, таких от дач тягне за собою втрату нематеріального спадку: сімейна та регіональна історія, знання про культивацію певних видів грунту або локальні діалекти, навіть якісь типові для регіону види консервації та смаки, або елементарно доступ до спогадів. Це все може бути втрачено або через знищення або через покинутість, всі варіанти крім миру ведуть до втрати чогось великого. Ось таку парадоксальну ситуацію хотілось передати..

 Наташа: Для мене важливою у цьому тексті є переоцінка подій дев’яти років окупації частин Донецької і Луганської областей. Колись мені було незручно говорити, що я з Донецька. Приблизно чотири роки після переїзду до Києва у 2014-му я намагалась нікому не розказувати, звідки я. Бо тоді було так: щойно кажеш, що ти з Донецька, тобі могли закинути «Та ви ж там проросійські всі», або щось подібне. Але якщо раніше була досить поширена думка, що жителі цих регіонів «самі цього хотіли», то після повномасштабного вторгнення стало очевидно: це сталося через росію.

Про Донецьку та Луганську область з 2014 року говорили і писали багато. В якийсь момент ці історії стали для мене фоном. Досвід переїзду просто існував, і я воліла не проговорювали а сховати в надра безсвідомого. Але після 24 лютого цей фон знову вийшов на передній план — і через активні бої, і через нові випадки окупації на сході та півдні. Важко уявити, що ми побачимо там після перемоги. І навіть уяви тут замало, бо до жахів важко бути готовим.

Ця книжка для людей, котрі хотіли би олюднити для себе Донбас. Для тих, хто роками мав упереджене ставлення до вихідців з цього регіону. Нам вже в Інстаграмі приходять відгуки на книжку. Люди пишуть, що перевідкривають для себе Донбас, «олюднюють» його через наші тексти, дивляться на міста зовсім не так, як раніше. Нам як авторкам також важливо для самих себе зрозуміти, що таке Донбас. Це історія, в якій можна копатися постійно. І щоразу виникатиме щось нове та неочікуване. Описаний досвід є тільки нашим. Він може як співпадати, так і відрізнятися. Але приємно бачити, як аудиторія сприймає ці нотатки, дуже важливі для нас обох.
 

Share: