After all, now all my drawings are stored in food containersIt's as if someone came and took a bite of our homesA portrait from the back, a knife, and a narrow corridor make you feel like you are between the dream and realityThe soil is something permanently close to us, but at the same time, an unexplored and inaccessible ecosystemSupport us on Patreon to read more articles about Ukrainian contemporary art

Уявний пейзаж, памʼять і ласощі. «Гостинець» в thesteinstudio

4 жовтня, 2023

The most elaborate delirium, just as the most secret and vaguest phantasy, are composed of 'images', but these 'images' are there to represent something else and so have a symbolic function. Cornelius Castoriadis
Презентація зіну «Гостинець» Тамари Турлюн і Лади Вербіної в межах виставки у thesteinstudio. Фото надане Тамарою Турлюн
В artist-run просторі thesteinstudio з 12 по 31 серпня тривала камерна виставка «Гостинець» під кураторством Тамари Турлюн. На виставці довкола їжі мʼяко і невимогливо, часом ледь помітно, звучать історії про втрати, памʼять і репресивність (з) минулого. У своїй концепції простору, окрім звернення до їжі як форми памʼяті, кураторка підкреслює намір створити окремий пейзаж. Крім того, виставка у мистецькій студії послугувала рамкою для презентації перевидання однойменного журналу з рецептами, які Тамара Турлюн збирала і готувала разом із художницею Ладою Вербіною.

Публічний опис «Гостинцю» прямо перелічує історичні травми, які повʼязали їжу та Україну в контексті завданої тілесної, ментальної та політичної шкоди: репресії, Голодомори, війна. Безпосередньо на виставці кураторський текст розгублено починається із заголовку «Це ще спроба писати кураторський текст? Дякую (це все про їжу)». Задужковане уточнення «...(це все про їжу)» – створює короткочасне замикання: «це все» загострюється як вперто присутнє щось іще – інше (або інші). Непозбувний надлишок, відсунена на другий план таємниця без наданого їй прямого слова.

Затим текст ласкаво пропонує відвідувачеві/-чці «заплющити, потерти, понатискати долонями очі», а перший абзац завершується у буцімто наосліп уявлюваному приліску: «Цей ліс, цей пейзаж, що вʼється мов вуж, помʼятий вибухами, великим кулаком господа». Читачі кураторського тексту ще не знають, але за спиною у них робота Інги Леві «Stained glass: Дерево на заході сонця». Вітраж Леві – це сіро-блідо-жовта непроглядна маса скляних квадратиків у пастелі на аркуші, що прихований в арочній ніші над сходами. У паперовому нечіткому пейзажі ховається силует невпізнаваного дерева. Кураторка запропонує глянути на нього вже наприкінці екскурсії – щоб після погляду на нього повернутися до реальності поза «Гостинцем». Питання, яким можна було б відволіктися: як тут бути із великим кулаком господа?

Слово «гостинець» має кілька значень: битий шлях або принесені у гості ласощі, удар, предмет, яким бʼють, або травма від удару¹. На виставці відкрите покликання на цей перелік, здавалося б, відсутнє, втім і з текстом, і з роботами художниць/-ків можна інтерпретативно взаємодіяти як із покликаннями на цей набір лексичних завʼязок. Нехай це буде прослизання уявного у побачені речі, яке я слухняно тягну зі словників і відтак підсилюю траєкторії винайдення, додатковий простір для візуального, фіксуючи, словами Корнеліуса Касторіадіса, «марення, найтаємніші і найтуманніші фантазії», виниклі з образів/зображень, за якими зʼявляється щось іще². Зображення переслідуються витісненим надлишком, якому не знаходиться правильного й впевненого розміщення.

Свою прогулянку виставкою Тамара Турлюн починає із серії фотографій Каті Лесів «Я Рада», на якій художниця фіксує невеличке гроно смородини і свою малу доньку – три чорно-білі світлини, на яких Рада тримає й одягає мамі ягідну китицю на пальці руки. Потім – «Примара з дитинства» Євгена Коршунова. На папері вугіллям виведена Mara: світлова пляма з написом усередині, що зависла посеред темно-сірого нерозбірливого тла. У коментарі до роботи художник згадує популярність спреду «Rama», який українці вживали замість масла наприкінці 90-х. Мара – переслідування памʼяті, що заклякла у вітрині минулого і несподівано для Коршунова виникла у кіоску сьогодні знову.
Фото з серії Каті Лесів «Я Рада» ​та «Примара з дитинства» Євгена Коршунова. Зображення надані thesteinstudio
У центрі простору розташований «Звір» Ольги Штейн – скульптура зі стабілізованого хлібу у вигляді сирного коника, створена як частина серії «Іграшки». Коментар художниці, а заразом й організаторки, власниці thesteinstudio, чи не найбільш прозоро відбиває сьогоднішню мову про травматичний досвід і терапію слідів минулого, вплив захованих, забутих переживань, яким визначено повертатися. Сирний коник, що є частиною карпатської традиції – збитий до купи набір структурних позицій їжі: як іграшки і ресурсу, як нестачі і надлишку, як звабливої прикраси і причини страху. 

Словосполучення «стосунки з їжею» отримують додаткове втілення у двох малюнках Катерини Алійник про Гнилу Красотку та Хлопчика Бурячка, виразно гендерованих овочів. Тьмяно-зелений коренеплід з виразними фемінними рисами обличчя (Красотка) переживає відчуття неповноцінності перед Бурячком, в якого невинні, блакитні парубочі очі, пухкі щоки і форма вух. До роботи поміж іншого долучений крихітний вірш Катерини Алійник: «Хлопчик Бурячок / Пограй зі мною / Пограй зі мною / Пофарбуй мої руки в рожевий». Коренеплідні рослини, зростаючі у землі, перетворюються на персонажів нерозділеного кохання, в якому відчуття гнилоти перед лицем ідеалізованої невинності спрацьовує як симптом і trauma response [реакція на травму].

Віддалік на вікнах розміщені білі витинанки Тамари Турлюн, невимушені візерунки з паперу на склі. Метафорою роботи став барвінок, до якого лунають ствердні заклики звідусіль і повсюдно плестися у доданому Турлюн вірші: «Плетись від дому до долини / до місця нашого спочину. / Плетись на хилому хресті / Плетись по ораній землі». Символічно барвінку приписують втілення життєвої енергії, вічності, роль «емблеми викривальних сил» і «невмирущу памʼять про покійних»³. Етимологічно барвінок з латинського vincire – містить у собі значення «обвʼязувати», «обвивати»⁴, а з давньоіндійської vi-vyakti – дієслово «охоплювати»⁵. Витинанкам-барвінку відведена заколислива роль – бути каркасом-оточенням, яке має чи-то дати злегка полюбуватися своєю невимушеною красою, чи то захистити від втручання зовнішнього світу. Кілька притягнутих зі словників важких й обʼємних означників можуть опинитися поряд обвислим мовчанням: життя, вічність, викриття, памʼять, покійні, обвʼязування.
«Звір» Ольги Штейн, частина серії «Іграшки» та презентація зіну «Гостинець» Тамари Турлюн і Лади Вербіної в межах виставки у thesteinstudio
Витинанки сусідять зі скульптурою «Від виживших полеглим» Діани Халілової з білого шамоту (вид глини): дубль монументального памʼятника Артему, зменшений і покритий плямами білої глазурі. У його витягнутій руці – квітка, один із візуальних символів заводу «Артемсіль». На постаменті спереду ще один фірмовий знак (літера А), з боку роки: 1976-2022 – рік заснування заводу і початок повномасштабного вторгнення, яке зупинило процес виробництва. Антимонументальний, Артем у виконанні Халілової майже повністю позбавляється модерністської чіткості і конструктивізму, яка була властива проєктам Івана Кавалерідзе, автору первинної скульптури, радянського оригіналу. Із квіткою і в білих плямах, все ще неуникно містячи в собі образ монументального радянського героя, Артем стає розмʼяклою глиною у глазурі, із округленими, згладженими кутами.

У коментарі до роботи художницею зазначається: «Артем (той, що красивий і бетонний, а  не “колективний”) тримає квітку Артемсолі (та, що одна з найбільших на планеті, була)». Дужки і переривчастий ритм у коментарі розпаковують словосполучення, дискретно перерубають його уточненнями і контекстами. Говорити про радянський монумент означає вимогу пояснити його присутність, перерамкувати і віддужкувати асоціативний ряд його контексту. Спробувати нанести глазур на поверхню глини, зрізати верхній символічний шар і стесати загострі кути, з «колективного» Артема виробити/залишити бетонного й естетичного, іншого, меншого. Новий Артем – той, що більше про митця Кавалерідзе, ніж про більшовицького героя, – сперечався б із радянською символізацією, привласненням простору і його пейзажем через памʼятник зразкового партійця, господарного та войовничого комуніста. Якби радянські монументи і їх символічні гострі кути можна було перероблювати так само як і мʼяке тісто кулінарних виробів, то квітів, зімʼяклих і стесаних конструктів, можливо, побільшало б. Із глазурованою версією Артема важко сперечатися. Вона тендітна, по-своєму невинна, присвячена, зрештою, смерті, з якою розмовляють живі.

Як й оригінальний памʼятник, зменшений Артем у глазурі має власне узвишшя на виставці – тільки замість гори біля Святогірську тут у нього сходинка, яка вивищує його над частиною робіт виставки. Ця висота однак програє «Звіру» і найвищій точці «Гостинцю» – малюнку двох білих пташок у небі Лади Вербіної. «Вище Артема може бути лише небо», – коментує Тамара Турлюн під час екскурсії.

«Хліб на щодень» та «Коли ти заплющуєш очі, то де опиняєшся?» – два поєднаних зібрання робіт Лади Вербіної. Перша – альбом рисунків їжі, здебільшого хлібних і булочних виробів, друга – переважно пейзажі. У коментарі продукти привʼязані до днів – від третього до девʼятнадцього. «Коли я заплющую очі, то опиняюся в місці, яке вже починає зникати, але водночас не зникне ніколи тому, що я до нього повертаюсь. [...] Ми всі тут гуляли, але зараз там так тихо, що пташки співають голосніше за тишу, але тихіше за сум», – пише Вербіна у тексті. Лічба продуктів і днів лишаються незʼясовними уповні для стороннього; чиниться відлік часу, у якого має бути остаточне пояснення, яке тим не менш відсутнє. Робота дозволяє не торкатися досвіду втрати напряму – і лишає хіба слід спогадів про втрачені місця, пейзажі та речі, разом із можливістю до них повернутися у памʼяті та на альбомному папері.

Декілька можливих ліній запитань, якими можна перерватися: чи памʼятає пейзаж разом із нами? Як тримати дистанцію зі спогадами, щоб вони не руйнували, не заміщали теперішнє, і як водночас зберігати їх якнайближче до себе?
«Гостинець» Тамари Турлюн і Лади Вербіної та «Хліб на щодень» Лади Вербіної. Фото надано Тамарою Турлюн і thesteinstudio
Зі слів Тамари Турлюн, однією з вузлових точок виставки є тримання дистанції із теперішнім – вона свідомо не береться опрацьовувати вплив повномасштабного вторгнення, хоч багато в чому і сформована його наслідками. «Гостинець» не намагається бути послідовним і виразним висловлюванням про повномасштабне вторгнення, хоч і раз у раз на нього наштовхується. Сьогоднішня війна стає неуникною частиною простору, поки тримається у напівтоні. Вона тут «за дверима», щоб виникнути в обмовках, до слова й між іншим. Через таку принагідність воєнний стан як режим спільного теперішнього припиняє бути безвідпорним рефреном і панівною, незворотною точкою прояснення. Зʼявляється щось іще – щось відмінне від сьогоднішніх руйнувань, чия величина, здавалося б, нині мало що для нас перевершує.


До якогось моменту мʼякість оповіді не вкладається у мене ні в яке інше слово, крім як у «ніжність» чи то пак «тендітність», що матеріалізовані у поетичності кураторського тексту і делікатності усних коментарів Тамари Турлюн. Крізь цю мʼякість і граничну матеріальну поетику слів я все намагалася вхопити цілеспрямовану роботу із травмою, але кожного разу опинялася на рівні тиші про неї. Травмованість, заявлена в публічному описі, звучить неголосно й не отримує чіткої репрезентації – радше виникає як приглушене ехо від захованої таємниці за спогадами, ласощами і в уявних просторах. 

У кураторському тексті майже наприкінці звучить питання: «Що приховує пейзаж?», а відповідь застрягає між «він мовчить» і його галасом, який «вже не чути». Знову питання: як ми делегуємо речам і місцям нашу памʼять? Або як створюємо її разом із ними? Чому відчуваємо спогади у землі, площах, рослинах, будинках, памʼятниках, рецептах, стравах? Як і чому вони отримують право зберігати наші таємниці? 

Речі мають статус безмовних саме в такий спосіб, щоб разом із ними можна було підібрати слова – або продовжувати шукати спосіб висловлення. Спогади стають липучим і вʼязким шаром на їх матеріальності, поєднуються із їжею – зникомою річчю, обʼєктом із нетривкою структурою, але стійкою через здатність до постійного відтворення. Їжа як обʼєкт виникає, щоб бути поглинутою, перетравитися, зникнути як вироблена до того цілісність, пройти стадію розщеплення в обміні речовин, перетворитися на енергію. Траєкторії памʼяті поєднуються із траєкторіями речей, а їх мовчазне союзництво розраджує настільки ж, як і тримає в напрузі.
 


¹ http://sum.in.ua/s/ghostynecj
² “The most elaborate delirium, just as the most secret and vaguest phantasy, are composed of 'images', but these 'images' are there to represent something else and so have a symbolic function.” Castoriadis, Cornelius. The Imaginary Institution of Society. Translated by K. Blarney, The MIT Press, 2005. P. 82.
³ Барвінок // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015. – С. 39.
⁴ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — С. 141.
⁵ Там само.
 
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon
Share: