Максим Зацарінний – перформер, музикант та діджитал-художник. В березні 2022 року, разом з Павлом Клименком, заснував у Миколаєві художню лабораторію Beauty Studio, що поєднує волонтерство та дослідження краси. Художники, які беруть участь у лабораторії, працюють з фрагментами знищеного обладнання та індустріальними відходами і  налагоджують комунікацію з фронтом через волонтерство. Київській публіці Максим знайомий за його перформансами у павільйоні Dzherelo та на виставці резидентів СРЗ-2 «На акваторії заводу купатись було заборонено», курованої Жанною Кадировою та Майєю Колесник. З 2022 року Максим Зацарінний працює у тандемі з дружиною Анною Зацарінною, яка переїхала в Україну з Казахстану після початку повномасштабного вторгнення росії. Artslooker поспілкувався з Максимом напередодні виходу їх серіалу “Cинумеру”, підтриманого Kyiv Biennial Emergency Support Initiative.   

Про серіал “Синумеру” і неможливість прощання

Зараз ми доглядаємо за домом батьків в Звенигородці, це Черкаська область. Мій тато воює з 2015 року, до нього доєдналась і мати, вона не змогла без батька бути і поїхала до нього медикинею. Все життя тато займався розведенням голубів, це його пристрасть. Коли я приїхав у покинутий батьківський будинок минулого року, то всі  татові голуби були мертві. Будинок був в занепаді. Взимку я вперше в житті зарубав пташку, і це була остання пташка вдома. Без догляду все занепадає, стає мертвим. І сама смерть підступає все ближче. Якийсь час тому, я став наспівувати пісню, яка починалась приблизно так (відбиває ритм на чохлі від ПТРК) “Син умер, син умер, і батько вмер”. Якщо цей приспів затягувати, виходить одне довге “синумеруууууууууу”. Ця пісня з’явилась у мене, коли я проходив комісію в воєнкоматі. Зі мною проходив її чоловік, у якого на війні загинув син. Цього чоловіка призвали через тиждень.

 У (пост)християнській культурі є звична форма рефлексії щодо смерті. Обряди, процес горювання. В ісламській традиції довгий час близькі разом плачуть по людині, яку вони проводжають. 

Два тижні тому (розмова відбулась 24 травня) я дізнався, що пропав мій дядько під Бахмутом. Ми дізнались про це з фейсбуку, дядьковий побратим написав «Покійся з миром». Від нього просто нічого не залишилось. Ані тіла, ані офіційної інформації. Тобто, дядько просто був, і просто зник. Офіційно він вважається зниклим безвісти. Родині для емоційного опрацювання горя необхідна будь-яка  відповідь. Чи він вмер, і ми його оплакуємо, чи він ще живий, чи він потрапив у полон… Якщо зараз це не відрефлексувати, то такі прощання стануть проблемою потім.

Не маючи можливості отримати відповідь, люди шукають її у тарологів або у медіумів, і я помічаю цей відьомський вайб по всій Центральній Україні. Побачив дуже кінематографічну сцену на похованні мого діда. Все життя він був директором типографії. Після похорону всі зібрались поминати, і один з родичів запропонував встати і помолитись, прочитати «Отче Наш». З усіх присутніх, більше ніж сотні людей, ніхто цю молитву вже не пам’ятав. Тут, де я зараз живу, свято Івана Купали святкують активніше ніж будь-яке інше літнє свято. А от у Косові Івано-Франкіської області, де я навчався, священники забороняли молоді святкувати Івана Купали. Це все —  своєрідний епіграф до мого вибору працювати з магічним реалізмом.

 

Про художній бекграунд

Мабуть, основне для мене — це фото і відео. Через фото я маю можливість розкритись. До цього, до речі, був digital art, а вчився я взагалі на кераміста в Косові. Тема переплетення еротики і смерті мене цікавила від початку, і тому я обрав цифрове мистецтво. В Києві я познайомився з локальною андерграундною тусовкою, але після кількох виставок група, з якою я працював, розпалась. У мене був старий телефон сестри, і я почав знімати на нього. Цей візуальній lo-fi мене захопив, особливо його легкість у всьому: зображення має невелику розподільну здатність, мало пікселів, мало важить на диску. У мене зібралась доволі велика аудиторія цих фото в соцмережах. Це був початок 2014 року, і я вже зібрався йти на фронт. Але вийшло так, що мій батько пішов першим, і він служить зараз. А я поки що волонтерю тут. Тож я продовжую публікувати те, що є: своїх друзів, розтрощені дороги і спалені танки, життя, зруйновану техніку, наслідки війни. Не як художнє висловлювання, а просто як фіксацію того, що я бачу. Мені здається, що це важливо робити, адже у Європі теж багато людей, які кажуть «А хіба у вас пропаганда не працює? Нам все одно офіційна влада ніколи не покаже правди». А я кажу — от, дивіться. Я навіть не намагаюсь тут додати щось від себе, просто дивіться. .

Про Миколаїв та резиденцію Beauty Studio

Як тільки розпочався повномасштабний наступ росіян, мій товариш Павло Клименко виїхав до Миколаєва допомогти друзям в розробці БПЛА. І він, будучи амбітним інженером, поїхав до компанії, яка вже певний час вела цей проєкт. Їх перший офіс в Миколаєві розвалило руською ракетою. Тож виникла потреба в переїзді. Спочатку цей проект відбувався у тісній співпраці з військовими. Але потім команда дуже крутих інженерів отримала певну автономію, саме після знищення офіса. Так вони запросили мне. Я приїхав до їх нового офісу, де нічого не було, крім одного стола. 

Ми облаштувались: пофарбували стіни, зашили вікна, убезпечили приміщення. І почали будувати літак. 

Я займався корпусом, тобто формою літака, бо як художник мав певну практику у скульптурі. Навесні 2022 року таких команд як ми у Миколаєві було близько двадцяти. Наш БПЛА мав бути саме дроном-камікадзе і нести вибуховий заряд. Але в той же час, у кожного було своє бачення, як саме це має робитись. Не було простої функції «знищувати склади озброєння супротивника». Хтось мав анархічні погляди які були важливі  від початку створення до фінального польоту, хтось фокусувався на деталях, хтось шукав доступи до тестувальних полігонів, і так далі. Я наполягав на тому, що потрібно продовжувати мистецькі практики, навіть у цій ситуації. Адже це частина нас, те, що ми робимо краще за все. На СРЗ-2 в Одесі ми також працювали руками, і майстрували всілякі дивні речі. Зараз ми передали розробку цього БПЛА іншій компанії. Але під час роботи над літаком вдалося створити канал комунікаціЇ між фронтом і тилом. І стало зрозуміло, що допомога потрібна не лише військова. Так Beauty Studio стала мистецькою резиденцією.

Миколаїв – зараз місто воєнних журналістів, тобто будь-якої хвилини хтось тебе може підхопити на авто, і от ти вже в Херсоні, дивишся на Антонівський міст. І тобі страшно. Так почались наші вилазки за місто, і те, що я там побачив, мене шокувало. У людей не просто немає їжі або ліків. У них зовсім немає води, ніякого доступу до води. Тому ми переключились на волонтерство, почали возити воду, бо всім іншим було не до цього. Подбати про людей, насправді, було нікому. 

Про ресайклінг матеріалів, що вбивають 

Мій друг спроектував будинок під Києвом. Під час штурму Києва в лютому-березні 2022 року в цьому будинку була штаб-квартира росіян. Після того як наші захисники вибили їх звідти артилерією, ми приїхали на територію помешкання. На місці лишилась купа металу, з якого я там зібрав інсталяцію. Моя думка була в тому, що цей метал, який приняв форму скульптури, вже не може бути використаний в якості зброї, не зможе більше когось вбивати. 
 

Share: