Разом з історикинею мистецтв Оксаною Семенік (вона ж @Ukrainian Art History on X (раніше Twitter)) ми запускаємо коротку серію текстів, присвячених українським творам мистецтва, які можуть розповісти безліч історій про химерне, ліричне, драматичне, трагічне та піднесене в історії українського мистецтва. Жінки завжди були присутніми у світі мистецтва, більшість часу лишаючись анонімними. Багато залежало від консервативності суспільства, доступу до освіти та політичного режиму. Розповідаємо про бурхливі сто років українського жіночого мистецтва, про солідарність, наполегливість та боротьбу. Вам знадобиться лише 5 хвилин, щоб зануритися в українське мистецтво!
5 хвилин про жіноче в українському мистецтві
31 травня, 2024
Це картина все ще є маловідомою в Україні, так само як і її авторка. Українські жінки-художниці ХІХ століття теж не потрапляють до силабусів курсів або до книжок про жіноче мистецтво за кордоном. Марія Раєвська-Іванова була однією з перших відомих художниць в Україні, а також першою художницею, яку визнала Академія мистецтва в Санкт-Петербурзі. Тоді це був єдиний вищий художній навчальний заклад в Російській імперії, який мав монополію на навчання та видавав дипломи митцям, що давало можливість відкривати власні школи або отримувати замовлення.
«Автопортрет з моделлю» — чи не єдиний приклад в українському мистецтві ХІХ століття, де зображена художниця під час роботи. Дві жінки стоять близько одна до одної і дивляться на портрет. Вони схожі, і лише блакитна хустка на голові жінки праворуч вказує на неї як на модель портрета, на який вони дивляться. Ця картина також цінна як можливість поспостерігати за художньою майстернею жінки-художниці — маленька кімната, заставлена меблями, книгами, квітами та картинами. Здається, усі ці речі не створюють комфорт, вони є реквізитом для портретів. І це зовсім не схоже на просторі майстерні визнаних художників.
Це зараз «Автопортреті з моделлю» нам не видається нічим незвичним. Та у патріархальному світі, де у жінок майже не було прав, бути художницею було викликом для суспільства. Цією роботою Раєвська-Іванова стверджує: «Я існую, я художниця, я жінка і я створила це». Для жінок-художниць у європейському мистецтві характерні авторпортрети саме за роботою. Ніби щоб ніхто не засумнівався, що за жіночим іменем дійсно стоїть жінка-художниця. Але Раєвська-Іванова обрала не просто автопортрет з пензлем чи фарбами, а саме з завершеною роботою і задоволеною моделлю, яка розглядає свій портрет.
Звісно, мистецькі практики серед жінок існували й до XIX століття, і Марія Раєвська-Іванова була не першою художницею. Однією з найперших українських художниць, яку ми знаємо на ім’я (бо до того це були лише анонімні, як правило, селянські художниці) є Анастасія Полуботок (173?–1802). Вона почала малювати, коли стала вдовою українського козацького старшини. Ми знаємо лише дві її роботи – ікону Богоматері та, ймовірно, свій автопортрет. Більше ніж за сто років після смерті Полуботок, жінки-художниці могли нарешті навчатись в художніх школах і бути визнаними, як-от Олександра Екстер.
«Автопортрет з моделлю» — чи не єдиний приклад в українському мистецтві ХІХ століття, де зображена художниця під час роботи. Дві жінки стоять близько одна до одної і дивляться на портрет. Вони схожі, і лише блакитна хустка на голові жінки праворуч вказує на неї як на модель портрета, на який вони дивляться. Ця картина також цінна як можливість поспостерігати за художньою майстернею жінки-художниці — маленька кімната, заставлена меблями, книгами, квітами та картинами. Здається, усі ці речі не створюють комфорт, вони є реквізитом для портретів. І це зовсім не схоже на просторі майстерні визнаних художників.
Це зараз «Автопортреті з моделлю» нам не видається нічим незвичним. Та у патріархальному світі, де у жінок майже не було прав, бути художницею було викликом для суспільства. Цією роботою Раєвська-Іванова стверджує: «Я існую, я художниця, я жінка і я створила це». Для жінок-художниць у європейському мистецтві характерні авторпортрети саме за роботою. Ніби щоб ніхто не засумнівався, що за жіночим іменем дійсно стоїть жінка-художниця. Але Раєвська-Іванова обрала не просто автопортрет з пензлем чи фарбами, а саме з завершеною роботою і задоволеною моделлю, яка розглядає свій портрет.
Звісно, мистецькі практики серед жінок існували й до XIX століття, і Марія Раєвська-Іванова була не першою художницею. Однією з найперших українських художниць, яку ми знаємо на ім’я (бо до того це були лише анонімні, як правило, селянські художниці) є Анастасія Полуботок (173?–1802). Вона почала малювати, коли стала вдовою українського козацького старшини. Ми знаємо лише дві її роботи – ікону Богоматері та, ймовірно, свій автопортрет. Більше ніж за сто років після смерті Полуботок, жінки-художниці могли нарешті навчатись в художніх школах і бути визнаними, як-от Олександра Екстер.
Мисткині села Скопці на Київщині
Багато українських мисткинь-вишивальниць залишались і досі залишаються для української історії мистецтва анонімними. Про майстринь з села Веселинівка (Скопці) відомо небагато, та все ж вони мали свій «зірковий час» на початку буремного ХХ століття. У цьому селі, що на Київщині, знаходився маєток поміщиці Анастасії Семиградової. Вона була однією з тих, хто вирішив підтримати народні промисли в українських селах, створивши місця роботи для талановитих митців. Такі майстерні існували в декількох українських селах, проте відомими стали Скопці та Вербівка, бо саме туди приїздили працювати такі відомі авангардисти як Олександра Екстер, Казимир Малевич, Надія Генке-Меллер та інші. Авангардисти створювали ескізи для вишивок, а селянки їх вишивали. Селянки відкривали для себе нові ідеї, а авангардисти вчились у них кольору та гармонії форм.
Так, авангардистка Екстер почала вивчати та захоплюватись українським народним мистецтвом. У натюрмортах Екстер починають зʼявлятися писанки, традиційні українські килими та кераміка. А виставки з творами українських селянок відбуваються у Києві (1918, 1919), Москві (1927, 1936), Берліні, Дрездені, Мюнхені (1922, 1924, 1925). Завдяки цій співпраці відомими стали Параска Власенко (декоративний розпис), Марія Щур (ткацтво), Наталія Вовк (ткацтво) та улюблена художниця Екстер Ганна Собачко-Шостак. Нарешті селянське традиційне мистецтво було визнаним та мало конкретних авторів. Адже навіть у фольклорі завжди є автор.
На жаль, ця історія співпраці майстрів та майстринь, що вплинула на український авангард, часто ігнорується історією мистецтва за кордоном. У багатьох музеях, як от MoMA Олександра Екстер та Казимир Малевич досі вважаються російськими митцями.
Так, авангардистка Екстер почала вивчати та захоплюватись українським народним мистецтвом. У натюрмортах Екстер починають зʼявлятися писанки, традиційні українські килими та кераміка. А виставки з творами українських селянок відбуваються у Києві (1918, 1919), Москві (1927, 1936), Берліні, Дрездені, Мюнхені (1922, 1924, 1925). Завдяки цій співпраці відомими стали Параска Власенко (декоративний розпис), Марія Щур (ткацтво), Наталія Вовк (ткацтво) та улюблена художниця Екстер Ганна Собачко-Шостак. Нарешті селянське традиційне мистецтво було визнаним та мало конкретних авторів. Адже навіть у фольклорі завжди є автор.
На жаль, ця історія співпраці майстрів та майстринь, що вплинула на український авангард, часто ігнорується історією мистецтва за кордоном. У багатьох музеях, як от MoMA Олександра Екстер та Казимир Малевич досі вважаються російськими митцями.
«Княгиня Ольга» Ярослави Музики
Мозаїка Ярослави Музики «Княгиня Ольга» присвячена хоробим українкам. За символ вона обрала княгиню Ольгу, що в кінці 10 століття помстилась древлянам за вбивство свого чоловіка Ігоря. Вона має впевнену усмішку, вогонь позаду та птахів. Ці птахи й дають підказку, яку саме історичну подію зображено. 946 року Ольга спалила ціле місто Іскоростень, жителі якого вбили Ігоря. Княгиня схитрила — вона попросила ніби-то в данину з кожного двору по три голуби і по три горобці, привʼязала до лапок «гостинці» та підпалила їх. Звільнившись, птахи повернулись до своїх домівок і спалили місто.
Для Музики це був не лише зв’язок з образом сильної жінки, а й зв’язок із убитим учителем — Михайлом Бойчуком, який створював новий український мистецький стиль, що поєднував візантійське мистецтво, ренесанс і модернізм водночас. Музика захопилася мистецтвом Київської Русі і працювала реставраторкою (як і сам Бойчук), вивчала різні художні техніки. За життя вона створила тисячі робіт у живописі, графіці, емалі, мозаїці тощо.
Роботи Бойчука та бойчукістів активно знищувались в 1950-х роках. А самого Бойчука та його мистецьку групу репресували та знищили у 1937 році через те, що їхнє мистецтво було надто занадто українським. Музика зібрала та дбайливо зберегла всі речі Бойчука, що залишилися у майстерні у Львові, та його ранні твори. До 1972 року вона ховала їх у себе в квартирі, а потім передала малюнки, акварелі, копії з ікон, гравюри на дереві, рукописні та друковані документи до Національного художнього музею у Львові.
Мозаїка — це також символічний автопортрет після ув’язнення Ярослави Музики в Сибіру. У 1948 році Ярослава Музика була заарештована радянською владою в Криму. Звинувачення прозвучало абсурдно: живучи в Гурзуфі, вона малювала і фотографувала пейзажі. 55-річну жінку засудили до 25 років ГУЛАГу. Але й там вона не припинила малювати — створила серію малюнків та акварелей «Сибірські нотатки», серед яких багато портретів жінок-арештанток. А ще створювала мозаїки із слюду — кольорових камінців, які вона приклеювала за допомогою смоли з дерев. Музику звільнили лише після смерті Сталіна в 1955 році.
Цікаво, що перший живописний портрет княгині Ольги Київської вона зробила ще у 1925 році. Можливо, мозаїка символізувала щось більше, ніж відновлення популярної серед бойчукістів техніки. Але відтворення роботи з її «попереднього та щасливого життя» у міцнішому матеріалі також було ознакою того, наскільки сильнішою вона стала.
Для Музики це був не лише зв’язок з образом сильної жінки, а й зв’язок із убитим учителем — Михайлом Бойчуком, який створював новий український мистецький стиль, що поєднував візантійське мистецтво, ренесанс і модернізм водночас. Музика захопилася мистецтвом Київської Русі і працювала реставраторкою (як і сам Бойчук), вивчала різні художні техніки. За життя вона створила тисячі робіт у живописі, графіці, емалі, мозаїці тощо.
Роботи Бойчука та бойчукістів активно знищувались в 1950-х роках. А самого Бойчука та його мистецьку групу репресували та знищили у 1937 році через те, що їхнє мистецтво було надто занадто українським. Музика зібрала та дбайливо зберегла всі речі Бойчука, що залишилися у майстерні у Львові, та його ранні твори. До 1972 року вона ховала їх у себе в квартирі, а потім передала малюнки, акварелі, копії з ікон, гравюри на дереві, рукописні та друковані документи до Національного художнього музею у Львові.
Мозаїка — це також символічний автопортрет після ув’язнення Ярослави Музики в Сибіру. У 1948 році Ярослава Музика була заарештована радянською владою в Криму. Звинувачення прозвучало абсурдно: живучи в Гурзуфі, вона малювала і фотографувала пейзажі. 55-річну жінку засудили до 25 років ГУЛАГу. Але й там вона не припинила малювати — створила серію малюнків та акварелей «Сибірські нотатки», серед яких багато портретів жінок-арештанток. А ще створювала мозаїки із слюду — кольорових камінців, які вона приклеювала за допомогою смоли з дерев. Музику звільнили лише після смерті Сталіна в 1955 році.
Цікаво, що перший живописний портрет княгині Ольги Київської вона зробила ще у 1925 році. Можливо, мозаїка символізувала щось більше, ніж відновлення популярної серед бойчукістів техніки. Але відтворення роботи з її «попереднього та щасливого життя» у міцнішому матеріалі також було ознакою того, наскільки сильнішою вона стала.
«Абетка» Алли Горської
Тема материнства досить популярна в українському мистецтві. Згадаймо поему «Катерина» Тараса Шевченка, що стала символом жінки-одиначки, від якої відвернувся світ. Та до ХХ століття жінок художниць було не багато, тож тема материнства була присутньою з боку споглядача-чоловіка. «Абетка» Алли Горської важлива не тільки тому, що про жіноче нарешті почали говорити жінки. «Абетка» — одна з перших картин, що розпочали епоху шістдесятництва в українському мистецтві.
Алла Горська була з привілейованої родини — її батько працював на кіностудії. Горську заохочували до малювання, вона без проблем вступила до університету, у неї навіть був власний водій. До 1960-х вона разом з чоловіком Віктором Зарецьким працювала у жанрі соцреалізму, який був тоді єдиним дозволеним партією. У 1960-х Горська і Зарецький багато часу проводять у селах на Поліссі, змальовують побут селян та портрети. Мета поїздки спочатку була у дусі радянської пропаганди — намалювати портрети колгоспниць та передових колгоспників. Але близькість до природи та українське народне мистецтво підштовхує подружжя до пошуку нових художніх засобів та стилю.
На картині ми бачимо ідилічну мить спокою — мати навчає сина абетці. Вона прийшла з важкої роботи у колгоспі, можливо, на обід. Хоча, судячи з темного тла, це може бути пізній вечір. На столі стоїть свіже молоко у глечику та хліб, стіл застелений скатертиною, поруч лежать рушники. Мати вбрана у просту повсякденну, але білу сорочку, без вишивки. Вона засмагла, отже багато працює саме у полі. Відчується втома та, попри все, любов та бажання навчити своєї рідної мови. Для Горської тема вивчення «свого» рідного була дуже важливою — вона сама з 1960-х почала вивчати українську, так як була зі зросійщеної сімʼї. Своєму синові вона теж писала листи українською. Вже у зрілому віці вона почала вивчати українські звичаї, культуру, літературу. За свою проукраїнську позицію Горська була вбита КГБ 1970 року.
Алла Горська була з привілейованої родини — її батько працював на кіностудії. Горську заохочували до малювання, вона без проблем вступила до університету, у неї навіть був власний водій. До 1960-х вона разом з чоловіком Віктором Зарецьким працювала у жанрі соцреалізму, який був тоді єдиним дозволеним партією. У 1960-х Горська і Зарецький багато часу проводять у селах на Поліссі, змальовують побут селян та портрети. Мета поїздки спочатку була у дусі радянської пропаганди — намалювати портрети колгоспниць та передових колгоспників. Але близькість до природи та українське народне мистецтво підштовхує подружжя до пошуку нових художніх засобів та стилю.
На картині ми бачимо ідилічну мить спокою — мати навчає сина абетці. Вона прийшла з важкої роботи у колгоспі, можливо, на обід. Хоча, судячи з темного тла, це може бути пізній вечір. На столі стоїть свіже молоко у глечику та хліб, стіл застелений скатертиною, поруч лежать рушники. Мати вбрана у просту повсякденну, але білу сорочку, без вишивки. Вона засмагла, отже багато працює саме у полі. Відчується втома та, попри все, любов та бажання навчити своєї рідної мови. Для Горської тема вивчення «свого» рідного була дуже важливою — вона сама з 1960-х почала вивчати українську, так як була зі зросійщеної сімʼї. Своєму синові вона теж писала листи українською. Вже у зрілому віці вона почала вивчати українські звичаї, культуру, літературу. За свою проукраїнську позицію Горська була вбита КГБ 1970 року.
«Червона калина» Любові Панченко
На перший погляд ця робота здається цілком звичайною. Типові українські дівчата в народних костюмах, яких міг намалювати чи створити будь-який художник-чоловік. Робота називається «Червона калина», а саму калину ми бачимо лише у вигляді маленької гілочки у правому верхньому куті. Та ці троє молодиць і є «калиною», яка в українськомк фольклорі символізує дівоцтво. А часто йдеться саме про невинність, бо цю калину у піснях «ламають», «забирають» або «віддають». Роботи Любов Панченко розповідають про красу, яка сповна так і не сталась в її житті. А сама біографія Любові Панченко — відображення долі жінки з села, яка хотіла стати художницею. Вона вишивала з дитинства (як Марія Примаченко) і малювала на всьому чому могла (як Катерина Білокур). Проте батьки вважали малювання негідною забавкою і сварили маленьку Любов за це. Та все ж Панченко вдалося вмовити батьків дозволити поїхати вчитися в Київ, хоч і навчалась вона не на художницю, а на швею. Наполеглива Любов таки здійснила мрію вчитись на художницю, але на заочному відділенні графіки.
Парадоксально, що відомою Панченко зараз є саме завдяки колажам з пальтової тканини, такими як «Червона калина». Пальтова тканина зроблена з вовни і зазвичай використовується для пошиття одягу. Це поєднання буденних матеріалів та мистецької уяви було впертим протестом для Любові (та наслідком її швейної спеціальності). Живопис був досить привілейованим заняттям у радянські часи — матеріали були дорогими (особливо для селян), а вступити на навчання було складно. Багато художниць йшли в «більш доступні» напрями, де вони могли знайти роботу та експериментувати. Наприклад, в кераміку або, як Любов Панченко, у дизайн. Вона створювала багато ескізів для одягу, схеми вишивки, декоративний розпис, аплікації з тканини. Проте більшість цих робіт були непомітними до 1990-х років через українські національні мотиви (як от в «Червоній калині») і через політичну позицію Панченко (вона, наприклад, збирала кошти для політвʼязнів).
Мисткиня була забутою на довгі роки. Ті, хто не дуже добре був знайомий з мистецтвом шістдесятників, дізнався про Панченко після її трагічної смерті. Вона померла 2022 року, за місяць після звільнення рідної Бучі, де жила мисткиня. Любов Панченко пережила російську окупацію без їжі та майже без води на самоті.
Парадоксально, що відомою Панченко зараз є саме завдяки колажам з пальтової тканини, такими як «Червона калина». Пальтова тканина зроблена з вовни і зазвичай використовується для пошиття одягу. Це поєднання буденних матеріалів та мистецької уяви було впертим протестом для Любові (та наслідком її швейної спеціальності). Живопис був досить привілейованим заняттям у радянські часи — матеріали були дорогими (особливо для селян), а вступити на навчання було складно. Багато художниць йшли в «більш доступні» напрями, де вони могли знайти роботу та експериментувати. Наприклад, в кераміку або, як Любов Панченко, у дизайн. Вона створювала багато ескізів для одягу, схеми вишивки, декоративний розпис, аплікації з тканини. Проте більшість цих робіт були непомітними до 1990-х років через українські національні мотиви (як от в «Червоній калині») і через політичну позицію Панченко (вона, наприклад, збирала кошти для політвʼязнів).
Мисткиня була забутою на довгі роки. Ті, хто не дуже добре був знайомий з мистецтвом шістдесятників, дізнався про Панченко після її трагічної смерті. Вона померла 2022 року, за місяць після звільнення рідної Бучі, де жила мисткиня. Любов Панченко пережила російську окупацію без їжі та майже без води на самоті.
Проєкт «5 хвилин на українське мистецтво» підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів.
Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
