Разом з історикинею мистецтв Оксаною Семенік (вона ж @Ukrainian Art History on X (раніше Twitter)) ми запускаємо коротку серію текстів, присвячених українським творам мистецтва, які можуть розповісти безліч історій про химерне, ліричне, драматичне, трагічне та піднесене в історії українського мистецтва. Вам знадобиться лише 5 хвилин, щоб зануритися в українське мистецтво!

Портрети можуть розказати більше, ніж нам здається на перший погляд. Вони можуть розповісти про травми покоління, історичні потрясіння, стан суспільства та часом стати ледь не символом національного мистецтва. У цьому епізоді «5 хвилин на українське мистецтво» занурюємося в українську історію через жанр портрету.

Триптих «Життя» Федора Кричевського

Український модерніст Федір Кричевський створив триптих «Життя» у 1927 році — після Першої світової війни, після боротьби за українську незалежність та окупації більшовиків. Першу частину триптиху часто порівнюють з «Поцілунком» Густава Клімта, та й не дивно, адже Кричевський навчався у видатного австрійця. Жінка що стоїть на колінах з піднятими руками, ніби повністю віддається силі кохання та пристрасті (від палких поцілунків чоловіка). Центральна частина — «Сімʼя» — обʼєднує три покоління. У закоханих вже зʼявився син. Вони обіймають його так, ніби захищають від зовнішнього світу своєю батьківською любовʼю. Поруч бачимо старшу жінку, бабусю: Кричевський підкреслює, що для українців сімʼя — це декілька поколінь та родичів, а не тільки батьки та діти. Завершує триптих сповнена трагізму частина «Повернення»: син повертається додому з війни до старих батьків, втративши ногу. Батьківської любові не вистачило, щоб захистити від жорстокості світу. Мати майже ідентично смиренно схиляє голову, як старша жінка з центральної частини. Син з побілілим від жаху та втоми обличчям, а батько ніби відмовляється вірити у реальність. Відтворення триптиху Кричевського, ми сто років потому знову бачимо у житті українців. Це знову актуальний портрет нашого «життя».

Чорнобильщина Віктора Зарецького

На початку 1960-х художник Віктор Зарецький їде на Чорнобильщину. Ще не отруєний атомною станцією, тоді регіон був місце, що зберігало архаїчні традиції українського Полісся. Зарецький, як соцреаліст, їде робити портрети молодих колгоспників та колгоспниць, але неочікувано життя українського села виявляється цікавішим за радянську пропаганду. Художник разом з селянами вивчає народні пісні та танці, живе серед вишитих рушників, подушок, скатертин та фіранок. У листах до дружини Алли Горської він пише про любов та захоплення селянськими звичаями. А потім зізнається, що з українського села він повернувся модерністом. І це не поодинокий випадок — селянське мистецтво вплинуло на український авангард та модерн. Українським народним мистецтвом надихались Казимир Малевич, Олександра Екстер, Василь Кричевський, Михайло Бойчук, а згодом і шістдесятники — Алла Горська, Віктор Зарецький, Любов Панченко.

Більшість з цих сіл вже не існує на українській мапі. Після аварії на Чорнобильській АЕС жителів цих сіл відселили, і вони вже ніколи не повернулись ні до своїх домівок, ні до автентичних традицій. Тому серія робіт Зарецького унікальна тим, що він зафіксував зниклий регіон з його традиціями та жителями. У художника також багато творів на тему Чорнобильської катастрофи. Зникнення добре знайомих та дорогих сердцю сіл дуже його вразила. 

Родинні портрети Панаса Ярмоленка

В багатьох українськах селах були свої художники-портретисти. Селу Мала Каратуль на Переяславщині пощастило мати за свого портретиста Панаса Ярмоленка. Він створив багато портретів своєї великої родини та односельчан, але також малював ікони, сюжетні картини, пейзажі. Прикметними є два його родинні портрети — родини Петренків 1941 року та родини Ярмоленків 1944 року — до та післявоєнний живопис.

На Київщину Друга світова війна прийшла влітку 1941 року. За три роки після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, коли Радянський союз та нацистська Німеччина поділили Європу, Гітлер вирішив першим порушити договір про ненапад. На картині Панаса Ярмоленка ми бачимо похмуру родину, що сидить ніби в сутінках. Про пору року підказує нам кавун на столі — це кінець літа або початок осені. Отже, окупація вже розпочалась. Можливо, родина вирішила замовити портрет, поки усі живі. А можливо, це вже посмертний малюнок. Дослідники народної картини вважають, що часто портрети, датовані 1933-м роком (Голодомор в Україні) або 1941-1945-ими замовляли родичі на згадку про померлих близьких.

Другий родинний портрет яскравіший та радісніший — це 1944 рік, нацистська окупація відступила. І хоча війна ще триває, зʼявляється бажання жити. Панас Ярмоленко зображає вже не сірий пейзаж, а ідилічне зображення села з церквою, млинами, хатами, озером та квітами. Родина вбрана більш святково — у вишиванки та прикраси. А на столі не лише хліб та кавун зі свого городу, а й алкоголь, цукор та вигадлива випічка.

Фотопортрети Криворівні Параски Плитки-Горицвіт

На цих фотографіях відбувається звичайне життя українського села високо в Карпатах: святкують Великдень, годують корів, хваляться великими грибами, хтось просто відпочиває, хтось обіймається, ось три покоління родини разом. Усі ці фотографіх зробила одна жінка — Параска Плитка-Горицвіт. Свій перший фотоапарат та все приладдя для друку світлин вона купила в 1970-х, коли працювала у лісгоспі. З того часу вона постійно фотографувала інших та себе, створивши чуттєві автопортрети.

У 1945 році радянська влада заслала її, як і тисячі українців, товарними вагонами до Сибіру. Заслання далось важко — по дорозі вона сильно обморозила ноги та пересувалась на милицях. До рідного села вона повернулась у 1954 році. Та з односельчанкою не хотіли дружити через страх можливих репресій. З часом це змінилось, та Параска вже звикла усамітнюватись з своєю уявою, письменницькою та художньою діяльністю.

Складно сказати скільки точно знімків вона зробила за своє життя. Та точно можна сказати, що за 40 років своєї фотографічної практики Парасці Плитці-Горицвіт вдалося створити портрет села Криворівня. Для жінки з карпатського села фотографія була чимось більшим, ніж просто хоббі. Для неї фотографія була чи не єдиною можливостю комунікувати з мешканцями свого ж села, які не охоче з нею спілкуватись. Вони побоювались, що їх також запідозрять у «ненадійності», тобто що вони не повністю відданні радянській системі. Фотографія ж була ніби легальним та не підозрілим спілкуванням з Параскою.

Фотоархів Плитки-Горицвіт знайшли випадково художниці Інга Леві та Катя Бучацька і кінооператор Максим Руденко у її хатині 2015 року. А 2019 року відбулась велика виставка спадщини мисткині у Мистецькому арсеналі в Києві.

«Катерина» Тараса Шевченка

 «Катерина» Тараса Шевченка — це одна з найбільш знаних картин серед українців, а також один з найвідтворюваніших образів. Тож хто така ця Катерина?

Тарас Шевченко відомий і своїм живописом, і поезією, і «Катерина» — це, можливо, єдиний випадок, де поема і картина зустрілися у творчості митця. Проста сільська дівчина закохується та віддається «москалю» — солдату російської імперської армії, якого відіслали на тимчасову службу до України. Вона вагітніє, він покидає її, але обіцяє повернутись. Катерина чекає свого коханого з новонародженим сином і стикається з осудом односельців та навіть батьків. У поемі про них говориться, як про чужих людей, які виганяють її з дому. Замість того, щоб пожаліти обмануту дочку, патріархальне суспільство застосовує віктімблеймінг. Поема закінчується тим, що Катерина топиться в озері, а її сина виховує сліпий кобзар.

На картині вагітна дівчина є центральною фігурою, вищою та сильнішою за москаля, що тікає. Образ Катерини майже релігійний, в дусі святих мучеників чи навіть Мадонни. Нам, історикам мистецтва, Шевченко спростив задачу розкодовувати картину і описав все так:  «…Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…, а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина.»

Катерина стала символом жінок, що були покинуті або народили дитину не в шлюбі (покриток), та гіркої жіночої долі. Образ Катерини переосмлювали багато митців та мисткинь, зокрема Марія Примаченко, Григорій Гавриленко, Софія Нелепинська-Бойчук, Михайло Бойчук, Карпо Трохименко.

Проєкт «5 хвилин на українське мистецтво» підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів.

Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу.
 

Share: