5 хвилин химерного українського мистецтва
8 квітня, 2024
Разом з історикинею мистецтв Оксаною Семенік (вона ж @Ukrainian Art History on X (раніше Twitter)) ми запускаємо коротку серію текстів, присвячених українським творам мистецтва, які можуть розповісти безліч історій про химерне, ліричне, драматичне, трагічне та піднесене в історії українського мистецтва. Вам знадобиться лише 5 хвилин, щоб зануритися в українське мистецтво!
У першій публікації з серії розповідаємо про химери та трагічні метафори, до яких вдавалися українські митці та мисткині, аби розповісти про страшну і катастрофічну природу світу та особистості.
У першій публікації з серії розповідаємо про химери та трагічні метафори, до яких вдавалися українські митці та мисткині, аби розповісти про страшну і катастрофічну природу світу та особистості.
«Сон» Катерини Білокур
За сюжетом робота Катерини Білокур (1900-1960) зовсім не химерна, а навіть навпаки – дуже проста. Дитина, що спокійно спить у саморобній колисці. Довкола квіти, тож дитина спить на природі. Усе квітне, напевне, – це літо. Це сон в обідню пору у затінку? Чи, можливо, вночі? Усе здається гармонійним. Але синій колір «поглинає» тіло дитини: руки та ноги починають синіти та втрачати обриси. І від цього насиченого синього кольору стає моторошно. Починає здаватись, що це мертва дитина. Назва також не допомагає зрозуміти задум – «сон» може бути вічним. Чи цей сон є лише уявою художниці, або ж малюнком з натури?
Білокур ніколи не мала дітей та ніколи не була заміжнею. Бути художницею в патріархальному українському селі ХХ століття, що переживало травму Голодомору, було важко, майже неможливо. Катерина самостійно навчилась малювати – з натури та з книжок. З дитинства вона виявляла хист до навчання, та батьки вирішили віддати в школу брата. Грошей на навчання усіх дітей не було, а дівчинці воно, мовляв, не треба. Головна задача жінки – бути хорошою господинею та матірʼю. Тому малювала вона довгий час «підпільно» – на білій тканині вуглем. За малювання карали, та Білокур дуже хотіла бути художницею. З її талантом родина «змирилась» та дозволила займатись мистецтвом тільки після спроби самогубства. З Катериною хотіли одружитись багато хлопців. Вона й не проти була погодитись, та її єдиною умовою було – дозволити займатись мистецтвом після одруження. На це ніхто не погоджувався, тож вона лишилась сама.
Синій колір був особливим для Білокур. Художниця найбільше відома своїми квітковими натюрмортами. Її найсильнішим мистецьким враженням у дитинстві була синя квітка, яку вона побачила в полі. Цей синій колір захопив її і довгий час був улюбленим. «Сон» намальований у 1940 році – одна з перших картин створена у такому тоні. Це можна пояснити тим, що до того, як про художницю дізнались поза межами села, вона малювала саморобними фарбами – з калини, бузини, цибулі. У 1939 вона написала листа співачці з Києва – Оксані Петрусенко – та вклала свій малюнок. Саме завдяки цьому листу та Оксані Петрусенко ми знаємо геніальні картини Білокур. У 1940 роботи були показані вперше в Полтавському музеї. Так Катерина почала отримувати в подарунок штучні фарби, а улюбленими фарбами стали ультрамарин і синій кобальт. У цих тонах вона найбільше малювала під час Другої світової війни та окупації її рідного села на Київщині.
Звірі Марії Примаченко
Одна з «ікон» українського мистецтва – це Марія Примаченко (1912-1997). Вона є однією з найвідоміших мисткинь в Україні, а тепер її роботи подорожують світом (зараз її персональна виставка «Слава Україні» відбувається в Українському музеї у Нью Йорку). Та, на жаль, навколо фігури художниці існує багато стереотипів. Наприклад, що її роботи наївні або виключно «добрі» та присвячені гармонійному світу. Частково це дійсно правда – у Примаченко багато утопічних робіт, де одночасно гармонійно вписується простір води, землі та повітря та ті, хто їх населяє. Та однією з головних тем творчості є антивоєнна тематика. Наприклад, серія звірів, що символізують ядерну війну.
«Атомна війна, будь проклята вона!», 1979 року одна з таких робіт. Рожевий звір в якого з зубастої пащі стирчать змії, а по кутам пащі червона кров. З інших «звірів ядерної війни» теж стирчать змії, не тільки з пащі, але й з усього тіла. Наприклад, ми бачимо це у роботі з колекції Музею Тараса Шевченка «Атомна весела: із неї знімуть тягар. А вона поїде у поля орати та сіяти. Треба землю пахать, а не стрілять — стрілянина до добра не доведе, а у могилу заведе", 1988. Такі довгі підписи типові для Марії Примаченко. Саме завдяки підписам вона концептуалізувала свої роботи. На перший погляд ці звірі не мають додатково сенсу – вони просто химерні. Аж поки ми не впізнаємо в них уособлення війни. В цьому одна з геніальностей Примаченко. Адже як зобразити війну? Як вмістити в одному зображення смерть на фронті, самотніх вдів та сиріт, понищені міста та села, зруйнуване мистецтво та життя? Примаченко обирає алегорію скаженого безжального звіра, який якщо не вбиває, то боляче жалить. Вперше Примаченко створила таку роботу у 1960х. Темно-коричневий «Звір війни» зі зміїїним хвостом на жовтому тлі був готовий затоптати красиву квітку. Але він все ще не прийняв такого загрозливого вигляду, як у 1970х, під час Холодної війни. Примаченко продовжить працювати над звірами війни аж до самої смерті. Адже сама художниця відчує на собі силу атома – у 1986 році недалеко від села Примачено станеться аварія на Чорнобильській АЕС.
«Поцілунок» Софії Левицької
Чиє лице ви бачите на цьому зображенні? Жінки чи чоловіка? Відповідь вас шокує! (або ні). Бо насправді – це одночасно і жінка, і чоловік. Софія Левицька застовувала ілюзію подвійного зображення, тому все залежить від вашої інтерпретації. На перший погляд, їх вираз однаковий. Та якщо придивитись, чоловіче обличчя здається суворим, навіть злим, а жіноче – розгубленим. Можливо, ви не погодитесь, і про причину бачення таких емоцій вже написаний не один психологічний трактат, але ця робота частково ілюстрація життя художниці та її стосунки з чоловіками.
Її історія, на жаль, типова для жінок того часу: Софію примусово видали заміж, а право на навчання та малювання вона мусила виборювати. Чоловік зловживав алкоголем на знущався над мисткинею, а потім і над дочкою, яка народилась з особливостями розвитку. Усе ж Софія знаходить в собі сили піти від нього, забирає дочку та повертається у батьківській дім. Софії, на відміну від інших жінок, які прагнули стати мисткинями пощастило трохи більше. ЇЇ сімʼя була заможною та мала своє житло в Києві, а Софію заохочували до навчання. Тож після художньої школи в Києві, Левицька відправляється навчатись у Париж (1905). Там вона створює в основному пейзажі та портрети, близькі до імпресіоністичних та графіку, натхненну українським традиційним мистецтвом. У Парижі Софія, здається, нарешті знаходить щастя – постійні виставки в Салоні незалежних, друзі-художники, подорожі в Україну, творчі експерименти (зокрема з графікою) та кохання. Та це триває лише до окупації більшовиками Української народної республіки (1921).
Ситуація в Києві стала дуже важкою, і сімʼя Левицької вже була не в змозі утримувати дочку Софії Ольгу, тож відправили її у Францію. Новий чоловік не зміг витримати поруч дитину з інвалідністю, а Софія змушена була зосередитись на лікуванні та догляді за дочкою. І одного дня французький коханий просто покинув Софію з дочкою. Це стало початком психічного виснаження у Левицької, яке почало проявлятись на початку 1930-х років. Вона все ще багато малює, навіть робить ескізи для вишивок, які вишиває хвора дочка. Але стан Софії погіршується настільки, що вона навіть намагається отруїти власну дочку. Ця спроба доводить її до повного божевілля, а згодом призводить до смерті у 1937 році. На жаль, спадщини Левицької майже не лишилось і куди зникли її роботи – невідомо.
Данило Нарбут, триптих «Затоплена слава»
Усі три роботи з триптиху «Затоплена слава» ділять зображення на дві частини – це небо та вода. Але нас цікавить не майстерне зображення пейзажу, а те, що знаходиться під водою. «Затоплена слава» – це не історія про повінь, як може здатись на перший погляд. Це історія про колонізовану землю та ландшафт над якими можна ставити експерименти та не перейматись про наслідки. Йдеться про створення штучних водосховищ по гирлу Дніпра, на території України. Вони були створені для роботи гідроелектростанцій, починаючи з кінця 1920-х (Дніпрогес), а завершилося введенням в експлуатацію Канівського водосховища (1976). Про трагедію останнього і розповідає у своїх роботах Данило Нарбут.
Про будівництво Дніпрогесу частково оповідає фільм Дзиги Вертова «Одинадцятий». В одній з частин фільму режисер показує українське село, хати, місцевих жителів та археологічні знахідки. На них він накладає зображення води і створює досить чіткий меседж – скоро це все затопить вода, яка заповнить «штучне водосховище». Під час будівництва шістьох водосховищ були затоплені сотні сіл в історичних місцевостях. Тому на картинах Нарбута під водою поховані не тільки хати, але й старовинні козацькі церкви та цвинатарі. Могили рідних, дитячі спогади, батьківські будинки, викохані садки та історична спадщина – усе пішло під воду заради збільшення потужностей енергетики та експерименту над природою. Зворушливою є деталь з центральної частини триптиху – стіл, який готується до святкування, кольорові розмальовані хати та свічки біля могил. Ця памʼять досі жива, тому вони мають колір.
Назва «Затоплена слава» також відсилає до політики російської імперії та радянського союзу стерти памʼять про історичне минуле та збудувати (буквально) нові комуністичні сенси. А знищення історії та репресії культури добре були відомі й самому художнику. У 1936 році його відправили у заслання в Сибір. Під час Другої світової воював у складі радянської армії, потім потрапив у полон, а згодом у концтабір. Після звільнення з концтабору художник повернувся до України, де працював у різних театрах, як художник – Києві, Івано-Франківську, Луганську. Потім остаточно переїхав до Черкас, біля яких і знаходиться Канівське водосховище. При заповненні водосховища було затоплено близько 20 сіл, більшість з них були засновані ще у 16 столітті. Протитопом церкви, яку видно над водою, може бути Спасо-Преображенська церква, що залишилася від села Гусинці.
Поліна Райко та її будинок
Історія Поліни Райко у 2023 році також стала історією про руйнування спадщини від штучної повені. Однак ця історія стосується не радянських індустріальних експериментів, а російських воєнниї злочинів. У червні 2023 року росіяни підірвали окуповану Каховську гідро-електростанцію. Це призвезло до затоплення багатьох сіл і містечок, аж до Херсону. Вода дійшла і до Олешок, старовинного козацького поселення, де знаходиться (чи правильніше сказати) знаходилась хата української наївної мисткині Поліни Райко.
Жінка почала малювати в 69 років, не маючи художньої освіти. Спочатку це були скромні прикрашання садиби: намалювала білого голуба на хвіртці, а вже за кілька років розписала власний будинок, літню кухню, паркани, гараж, а також могили родичів на кладовищі. На той час, як вона почала малювати, померли її дочка та чоловік, а син сидів у вʼязниці. У мистецтво, як у вигаданий світ, вона втікала від тяжкої та нещасної долі. Вона створила свій химерний всесвіт — з янголами, тваринами, портретами своєї родини та радянською символікою. Але, як і у Примаченко, це не були просто декоративні зображення, що не мали сенсу. Наприклад, в образі маленького чорта, що сидить у човні з пляшками горілки вона зобразила свого чоловіка, який страждав на алкоголізм та любив рибалити. Троє жінок — це сама художниця із сестрами, змальовані з фотографії. Намальована церква схожа на ту, що зображена на етикетці від «церковного» вина. А те, що часто називають «совами Поліни Райко» – насправді є тиграми з радянських килимів. Тут і райські птахи, і домашні улюбленці, і релігійні образи. Усе це ніби зображення потойбіччя – «Пекло», «Рай» і «Чистилище» тільки не Данте, а Райко. Вона й сама говорила, що її рукою ніби малює хтось інший. А ще, що вона забуває про все, коли створює мистецтво.
На жаль, більшість фресок Поліни Райко зруйновані. Олешки досі залишаються окупованими, а отже можливості збереження чи доступу для оцінки втрат чи можливості відновлення немає. А засновник фонду мистецької спадщини Поліни Райко, Вʼячеслав Машницький зник безвісти під час окупації Херсону. Про його долю досі нічого невідомо.
Проєкт «5 хвилин на українське мистецтво» підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів.
Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Latest
