Тео, малюк, якому нещодавно виповнилося 7 місяців, сидить на руках у Дмитра, куратора і за сумісництвом свого батька, поруч Саша — кураторка квартирної виставки «Молоко для Тео», присвяченої Сашиному досвіду материнства. Я не встигаю договорити перше питання, як Тео починає вередувати і Саша уносить його гратися на килимок до художниць Тамари Турлюн і Лади Вербіної. Ми залишаємося вдвох з Дмитром, саме він запросив мене написати текст про їхню виставку.
Саша Погребняк і Дмитро Чепурний про квартирні виставки, кураторство з немовлям та історії на тлі війни
20 березня, 2024
Аля Сєгал: Ти казав про те, що ти не можеш сам написати цей текст, тому що тобі потрібна «незаангажована» людина. Раніше ти розповідав про невдалий досвід написання тексту для попередньої виставки. Можеш про це розповісти детальніше?
Дмитро Чепурний: Минулого року, коли Саша робила першу квартирну виставку «Хащі, рощі, зарощі і кущі», я теж був залучений. Вона використала частину мого тексту в назві і експозиції, до того ж я теж живу в цьому просторі. Якщо, наприклад, не працює кухонна плита, бо на ній інсталяція Жанни Кадирової, то я не їм. Я маю на увазі, що коли я даю якісь коментарі, звичайно, маю зазначати, що я одночасно і технічний директор, продакшн-хлопець та людина, яка вішає все на цвяхи. Коли ми вперше робили виставку, звичайно, думали й про документацію. У нас була ситуація з американським журналом про мистецтво, який звернув увагу на те, що матеріал, який їм пропонують, написано людиною, яка безпосередньо дотична до виставки. Я написав тоді не рецензію на виставку, а просто рев'ю без оцінки, але вони його не опублікували. Це універсальна журналістська етика — ти не можеш написати про виставку своєї дружини. Хоча в Україні, можна поставити багато зірочок над цим правилом. Наприклад, виставка минулоріч відбувалася в блекаут, коли люди їхали з міст, де відключали електроенергію. Інша проблема документації виставки в тому, що наша квартира — не інституція й навіть не artist run space, у нас немає сайту, тож видимість виставки залежить тільки від згадок у медіа.
До нас долучається Саша, залишаючи маля на художниць.
Аля Сєгал: Ви вже другий рік робите квартирні виставки, вони мають широке охоплення, на відкритті я бачила як друзів-художників, так і, наприклад, артдиректора PincukArtCentre Бйорна Гельдхофа з групою людей в ділових костюмах. Наскільки ви сприймаєте свій простір як галерейний? Чи це все ж окремі квартирні виставки?
Саша Погребняк: Важливий і зв’язок з місцем, і мій досвід роботи в артцентрі. Зазвичай потрібно дійсно багато годин провести в просторі, щоб розуміти, як твої експозиційні рішення можуть спрацювати. Коли я робила «Хащі, рощі, зарощі і кущі» — виставку на 18 робіт українських й іноземних художниць і художників, — мені було легко знайти роботам підходяще місце. Просто тому, що я дуже відчуваю простір будинку, у якому живу багато років. Цього року я підійшла до виставки інакше, зокрема через те, що мені не хотілося використовувати попередні прийоми.В цій виставці через меншу кількість учасницьключові роботи майже всі. Минулого року основним простором був Black Box. А зараз це White Cube.
Дмитро Чепурний: Минулого року, коли Саша робила першу квартирну виставку «Хащі, рощі, зарощі і кущі», я теж був залучений. Вона використала частину мого тексту в назві і експозиції, до того ж я теж живу в цьому просторі. Якщо, наприклад, не працює кухонна плита, бо на ній інсталяція Жанни Кадирової, то я не їм. Я маю на увазі, що коли я даю якісь коментарі, звичайно, маю зазначати, що я одночасно і технічний директор, продакшн-хлопець та людина, яка вішає все на цвяхи. Коли ми вперше робили виставку, звичайно, думали й про документацію. У нас була ситуація з американським журналом про мистецтво, який звернув увагу на те, що матеріал, який їм пропонують, написано людиною, яка безпосередньо дотична до виставки. Я написав тоді не рецензію на виставку, а просто рев'ю без оцінки, але вони його не опублікували. Це універсальна журналістська етика — ти не можеш написати про виставку своєї дружини. Хоча в Україні, можна поставити багато зірочок над цим правилом. Наприклад, виставка минулоріч відбувалася в блекаут, коли люди їхали з міст, де відключали електроенергію. Інша проблема документації виставки в тому, що наша квартира — не інституція й навіть не artist run space, у нас немає сайту, тож видимість виставки залежить тільки від згадок у медіа.
До нас долучається Саша, залишаючи маля на художниць.
Аля Сєгал: Ви вже другий рік робите квартирні виставки, вони мають широке охоплення, на відкритті я бачила як друзів-художників, так і, наприклад, артдиректора PincukArtCentre Бйорна Гельдхофа з групою людей в ділових костюмах. Наскільки ви сприймаєте свій простір як галерейний? Чи це все ж окремі квартирні виставки?
Саша Погребняк: Важливий і зв’язок з місцем, і мій досвід роботи в артцентрі. Зазвичай потрібно дійсно багато годин провести в просторі, щоб розуміти, як твої експозиційні рішення можуть спрацювати. Коли я робила «Хащі, рощі, зарощі і кущі» — виставку на 18 робіт українських й іноземних художниць і художників, — мені було легко знайти роботам підходяще місце. Просто тому, що я дуже відчуваю простір будинку, у якому живу багато років. Цього року я підійшла до виставки інакше, зокрема через те, що мені не хотілося використовувати попередні прийоми.В цій виставці через меншу кількість учасницьключові роботи майже всі. Минулого року основним простором був Black Box. А зараз це White Cube.
Дмитро Чепурний: Ми спеціально до виставки фарбували майже усі стіни.
Саша Погребняк: Я ще не дійшла до стін.
Дмитро Чепурний: Саша дуже серйозно підходить до справи. Мало хто буде готувати квартирну виставку півроку або ж фарбувати всі стіни заради експонування однієї роботи… Ба більше, припускаю для художниці чи художника найважливіше отримати зворотній зв'язок про практику. Показати поточні роботи навіть у незавершеному вигляді. У такому випадку, часто квартирна виставка мало чим відрізняється від відвідування майстерні. Для Саші як кураторки це не стільки про квартирну тусовку й зворотній зв’язок, скільки про кураторське висловлювання.
Саша Погребняк: Мене на відкритті запитали, чи вважаю я квартирну виставку лабораторним форматом. Мій підхід інакший, оскільки сформований досвідом роботи в інституціях. З якого, зокрема, починаючи роботу, я намагаюсь притримуватись певного таймлайну, що є звичним для моєї роботи з міжнародними художницями та художниками. Я знаю, що якщо я в жовтні чи максимум листопаді, за 3-4 місяці, не напишу художницям, то я навряд зможу включити їх роботи у виставку в лютому. Особливо складно це в роботі з посередництвом галереї.
Аля Сєгал: Ти розповідала, що хотіла співпрацювати з artist estate та взяти на виставку роботу авторки, якої немає в живих.
Саша Погребняк: Цього року, щоб посилити мої роздуми про пошуки утопії у природі і намагання знайти прихисток у ландшафті, мені була потрібна відеоробота однієї кубінської художниці. Я використала всі свої дипломатичні навички. Але, на жаль, нью-йоркська галерея, яка опікується її спадщиною, і неможливість звернутися до художниці напряму зробили її участь неможливою.
Аля Сєгал: Сашо, на своїх кураторських екскурсіях ти починаєш свою розповідь з робіт Катерини Лесів. Можеш розповісти про представлені тут світлини?
Саша Погребняк: Для мене ця фотографія Ради [донька Катерини Лесів — прим. ред.], що плаває у водоймі ніби у молоці, як я її інтерпретую, — одна з перших робіт, про яку я думала, починаючи працювати над виставкою. Мені було важливо поговорити про свій досвід, але не про травматичні аспекти материнства, радше про свої спостереження. У мене була легка вагітність. Ці шість місяців після народження Тео також минули дуже гармонійно. Звичайно, материнство, особливо у поєднанні з роботою, — це складно, але одночасно приносить відчуття безмежного щастя. І в якісь моменти, коли я виснажена, є Тео, який повертає до життя.
Саша Погребняк: Я ще не дійшла до стін.
Дмитро Чепурний: Саша дуже серйозно підходить до справи. Мало хто буде готувати квартирну виставку півроку або ж фарбувати всі стіни заради експонування однієї роботи… Ба більше, припускаю для художниці чи художника найважливіше отримати зворотній зв'язок про практику. Показати поточні роботи навіть у незавершеному вигляді. У такому випадку, часто квартирна виставка мало чим відрізняється від відвідування майстерні. Для Саші як кураторки це не стільки про квартирну тусовку й зворотній зв’язок, скільки про кураторське висловлювання.
Саша Погребняк: Мене на відкритті запитали, чи вважаю я квартирну виставку лабораторним форматом. Мій підхід інакший, оскільки сформований досвідом роботи в інституціях. З якого, зокрема, починаючи роботу, я намагаюсь притримуватись певного таймлайну, що є звичним для моєї роботи з міжнародними художницями та художниками. Я знаю, що якщо я в жовтні чи максимум листопаді, за 3-4 місяці, не напишу художницям, то я навряд зможу включити їх роботи у виставку в лютому. Особливо складно це в роботі з посередництвом галереї.
Аля Сєгал: Ти розповідала, що хотіла співпрацювати з artist estate та взяти на виставку роботу авторки, якої немає в живих.
Саша Погребняк: Цього року, щоб посилити мої роздуми про пошуки утопії у природі і намагання знайти прихисток у ландшафті, мені була потрібна відеоробота однієї кубінської художниці. Я використала всі свої дипломатичні навички. Але, на жаль, нью-йоркська галерея, яка опікується її спадщиною, і неможливість звернутися до художниці напряму зробили її участь неможливою.
Аля Сєгал: Сашо, на своїх кураторських екскурсіях ти починаєш свою розповідь з робіт Катерини Лесів. Можеш розповісти про представлені тут світлини?
Саша Погребняк: Для мене ця фотографія Ради [донька Катерини Лесів — прим. ред.], що плаває у водоймі ніби у молоці, як я її інтерпретую, — одна з перших робіт, про яку я думала, починаючи працювати над виставкою. Мені було важливо поговорити про свій досвід, але не про травматичні аспекти материнства, радше про свої спостереження. У мене була легка вагітність. Ці шість місяців після народження Тео також минули дуже гармонійно. Звичайно, материнство, особливо у поєднанні з роботою, — це складно, але одночасно приносить відчуття безмежного щастя. І в якісь моменти, коли я виснажена, є Тео, який повертає до життя.
Аля Сєгал: Думаю, що великою мірою це заслуга саме Тео. Складно уявити людину, якій не сподобається цей малюк.
Саша Погребняк: Власне, перше, що мені хочеться розказати, коли мене запитують, як пройшло відкриття — Тео був щасливий. Упродовж кількох днів нам вдалось створити у межах цієї квартири щасливу утопію. Вона розгортається в межах цієї виставки, в межах цих спільних досвідів — це, зокрема, той безпечний простір, який створюють художниці. Як «Молоко для Ради», чи процес годування у роботі «Пиття» Катерини Лисовенко, фільм Лор Пруво про захопливий світ маленької дівчинки. Тобто це ті острівці, які ми маємо для себе вибудовувати і в звичайному житті, і в житті під час війни, коли відбуваються жахливі події. Частково я створюю виставку, щоб Тео міг потім до цього досвіду звертатись. Ну, бо знаєш, це як фотоальбом: зафіксувати певний момент нашого спільного та особистого досвіду.
Аля Сєгал: Коли я передивлялася соцмережі Каті Лесів, зокрема і її Інстаграм-сторінку, то бачила там дуже багато фотографій її дитини. І при цьому ці фотографії (очевидно, оскільки Катя художниця), вони доволі художньої форми. І цікаво, як змішується її материнство з її мистецтвом, її ролі матері і мисткині. Чи відчуваєш ти щось подібне в своїй кураторській і материнській «практиці»?
Саша Погребняк: Я думаю, що це певна чутливість, з якою Катя ставиться до світу. Дійсно, через цю чутливість проходять і буденні досвіди, як її проєкт «I love you» з двома півоніями, які квітнуть у різний час. І тривала серія, яка фіксує її материнство. Мені подобається, що Катя залишає в своїх роботах простір для інтерпретації. Підбірка з цих двох робіт була моєю пропозицією до неї. Я одразу відчувала, що фотографія у водоймі має бути великою і центральною на цій виставці. Однак заховати за кріслом між рослинками іншу фотографію, їхній спільний портрет під час годування — це її рішення. Друге фото розкриває важливий для мене наратив — саме про груди, про годування, як фізіологічний процес. Ідея того, що груди як орган жінки належить її дитині. Це центральна лінія виставки, яка при цьому представлена дуже точково. Щоб її помітити, потрібно або послухати кураторську екскурсію, або дійсно бути уважним до деталей. І тільки підійшовши зовсім близько, можна побачити цей погляд, маленьку Раду, яка ніби хижак тримається за груди. Але при цьому вона є дуже агентною. Тут Катя настільки ж присутня, наскільки присутня її донька.
Саша Погребняк: Власне, перше, що мені хочеться розказати, коли мене запитують, як пройшло відкриття — Тео був щасливий. Упродовж кількох днів нам вдалось створити у межах цієї квартири щасливу утопію. Вона розгортається в межах цієї виставки, в межах цих спільних досвідів — це, зокрема, той безпечний простір, який створюють художниці. Як «Молоко для Ради», чи процес годування у роботі «Пиття» Катерини Лисовенко, фільм Лор Пруво про захопливий світ маленької дівчинки. Тобто це ті острівці, які ми маємо для себе вибудовувати і в звичайному житті, і в житті під час війни, коли відбуваються жахливі події. Частково я створюю виставку, щоб Тео міг потім до цього досвіду звертатись. Ну, бо знаєш, це як фотоальбом: зафіксувати певний момент нашого спільного та особистого досвіду.
Аля Сєгал: Коли я передивлялася соцмережі Каті Лесів, зокрема і її Інстаграм-сторінку, то бачила там дуже багато фотографій її дитини. І при цьому ці фотографії (очевидно, оскільки Катя художниця), вони доволі художньої форми. І цікаво, як змішується її материнство з її мистецтвом, її ролі матері і мисткині. Чи відчуваєш ти щось подібне в своїй кураторській і материнській «практиці»?
Саша Погребняк: Я думаю, що це певна чутливість, з якою Катя ставиться до світу. Дійсно, через цю чутливість проходять і буденні досвіди, як її проєкт «I love you» з двома півоніями, які квітнуть у різний час. І тривала серія, яка фіксує її материнство. Мені подобається, що Катя залишає в своїх роботах простір для інтерпретації. Підбірка з цих двох робіт була моєю пропозицією до неї. Я одразу відчувала, що фотографія у водоймі має бути великою і центральною на цій виставці. Однак заховати за кріслом між рослинками іншу фотографію, їхній спільний портрет під час годування — це її рішення. Друге фото розкриває важливий для мене наратив — саме про груди, про годування, як фізіологічний процес. Ідея того, що груди як орган жінки належить її дитині. Це центральна лінія виставки, яка при цьому представлена дуже точково. Щоб її помітити, потрібно або послухати кураторську екскурсію, або дійсно бути уважним до деталей. І тільки підійшовши зовсім близько, можна побачити цей погляд, маленьку Раду, яка ніби хижак тримається за груди. Але при цьому вона є дуже агентною. Тут Катя настільки ж присутня, наскільки присутня її донька.
Стосовно мого досвіду, мені дуже важливо, що Тео це проживає зі мною. З перших місяців життя Тео активно відвідує виставки. Він частина мистецького процесу.
Дмитро Чепурний: Саша каже про абсолютну інклюзивність і прийняття в мистецькому середовищі. Але разом з тим зрозуміло, що, наприклад, на відкриттях виставок, в студіях митців чи на квартирниках, люди багато курять. І це не дуже корисно для малюка, це щось, що часто обмежує присутність дітей і їхніх батьків у спільноті.
Саша Погребняк: Під цією інклюзивністю я от що маю на увазі. Коли ми були маленькими, наш світ був дуже маленький. В нас були мама, тато і рідні. І, наприклад, сусідські діти. Мені подобається, що Тео зараз знайомиться з фантастично цікавими людьми. Нам знадобились роки, щоб з усіма з познайомитись й почати близько спілкуватися та працювати. Я впевнена, що він в кожної і кожного може чогось навчатись. І це середовище, яке мене щиро захоплює, цей світ, він вже є світом Тео. До нього всі також дуже відкриті. Наприклад, спокійно поставляться до того, що десь на виставці Тео може зригнути молоко.
Аля Сєгал: В тому числі ти можеш залишити дитину на «відвідувачів» і піти проводити екскурсію. Я хотіла також поговорити про цю маленьку фотографію з годуванням. Ти на екскурсіях і в кураторському тексті говориш про те, що від моменту народження дитини груди більше сприймаються як просто орган, який і тобі вже повністю не належить, і який виконує утилітарну функцію. Одночасно із цим в нашій культурі жіночі груди дуже об'єктивуються і зазвичай сприймаються як сексуальний об’єкт. Розкажи, будь ласка, як взагалі змінилося сприйняття власної сексуальності від ролі молодої жінки до матері.
Саша Погребняк: Насправді саме через це на виставці немає травматичних історій. Вагітною я себе добре почувала. У цей період в організмі жінки багато гормонів, завдяки яким ти чудово виглядаєш й чудово себе почуваєш. Всі дев’ять місяців були (за виключенням, можливо, одного місяця в першому триместрі, з блекаутами і токсикозом) дуже гармонійні. Я бачила, що тіло трансформується, але це відбувалося так повільно, що я встигала вибудовувати з ним нові стосунки.
Саша Погребняк: Під цією інклюзивністю я от що маю на увазі. Коли ми були маленькими, наш світ був дуже маленький. В нас були мама, тато і рідні. І, наприклад, сусідські діти. Мені подобається, що Тео зараз знайомиться з фантастично цікавими людьми. Нам знадобились роки, щоб з усіма з познайомитись й почати близько спілкуватися та працювати. Я впевнена, що він в кожної і кожного може чогось навчатись. І це середовище, яке мене щиро захоплює, цей світ, він вже є світом Тео. До нього всі також дуже відкриті. Наприклад, спокійно поставляться до того, що десь на виставці Тео може зригнути молоко.
Аля Сєгал: В тому числі ти можеш залишити дитину на «відвідувачів» і піти проводити екскурсію. Я хотіла також поговорити про цю маленьку фотографію з годуванням. Ти на екскурсіях і в кураторському тексті говориш про те, що від моменту народження дитини груди більше сприймаються як просто орган, який і тобі вже повністю не належить, і який виконує утилітарну функцію. Одночасно із цим в нашій культурі жіночі груди дуже об'єктивуються і зазвичай сприймаються як сексуальний об’єкт. Розкажи, будь ласка, як взагалі змінилося сприйняття власної сексуальності від ролі молодої жінки до матері.
Саша Погребняк: Насправді саме через це на виставці немає травматичних історій. Вагітною я себе добре почувала. У цей період в організмі жінки багато гормонів, завдяки яким ти чудово виглядаєш й чудово себе почуваєш. Всі дев’ять місяців були (за виключенням, можливо, одного місяця в першому триместрі, з блекаутами і токсикозом) дуже гармонійні. Я бачила, що тіло трансформується, але це відбувалося так повільно, що я встигала вибудовувати з ним нові стосунки.
Все змінюється з народженням дитини. Час перестає бути повільним, все стає дуже швидким, і ти не встигаєш вже думати про себе. Я не втрачала своє тіло, і мої стосунки з ним, можливо, навіть стали трошки більш гармонійними.
Аля Сєгал: Дмитро, можеш трохи розповісти також про свій досвід?
Дмитро Чепурний: Батьківство – це важко. Треба давати відпустку на три роки всім, хто народжує дітей (сміється).
Тамара Турлюн: Ще бажано медалі, і грамоти.
Дмитро Чепурний: Треба «підписувати» нову угоду у стосунках, все налагоджувати наново, тому що побут кардинально змінюється. Від того, що мама малюка прокидається багато разів вночі, щоб погодувати дитину. Малюк часом не дає спати. Ти маєш менше часу на все. Хоча наприкінці дня, незважаючи на втому, відчуваєш що твоє життя більш наповнене сенсом.
Моє розуміння жіночності також змінилося. Я брав участь у партнерських пологах. Коли Саша була вагітна й народжувала Теодора, я займався координацією феміністичного проєкту у Гете-Інституті. Ми тоді багато обговорювали цей досвід з Сашею, опосередковано вона підсумувала ці розмови в кураторському тексті про молоко.
Аля Сєгал: В «Кураторському посібнику», який ви створювали разом з Катериною Яковленко, зокрема йдеться і про виставку про проблемні аспекти материнства, про прекарність цього досвіду, тож ця тема вже порушувалася в нашому контексті.
Саша Погребняк: Так. Це виставка Оксани Брюховецької 2015-го року у Центрі візуальної культури. Я думаю, що за ці дев’ять років у нас вибудувалося вже інше суспільство. Ми живемо в інший час з іншим доступ до ресурсів. На роботі добре сприйняли новину про мою вагітність. Для мене намагались створити комфортні умови. Я могла взяти довгий декрет, або ж не брати його взагалі. Врешті моя відпустка тривала всього один місяць.
Аля Сєгал: Мені цікаво поговорити про те, як ти сприймаєш роботи Ані Звягінцевої і її доньки Зої, представлені тут. З однієї сторони, дитячі малюнки, в принципі, всі доволі схожі. З іншої — мене цікавить аспект авторства, адже саме Аня як художниця і ти як кураторка обираєте взяти непрофесійне мистецтво і помістити його в галерейний контекст на рівні з роботами професійних митців і мисткинь. Тобто ми, звичайно, дивимося на роботу безпосередньо маленької художниці Зої Кадан. Але при цьому те, що ми змогли це побачити, це великою мірою ті роботи, які Аня Звягінцева вирішила нам показати.
Саша Погребняк: Важливо відмітити, що це не роботи художниці, а малюнки дитини, яка не ідентифікує себе ніяк професійно, і ми виставляємо ці роботи узгоджено та в діалозі і з Анею, і з Зоєю. Ми розповідаємо певну історію про звʼязок матері і дитини та звʼязок різних поколінь художни_ць. Аня з мистецької родини та часто звертається до цього у своїй практиці. Зокрема це «Скульптури мого батька» 2013 року, яка брала участь у моїй попередній квартирній виставці. Пізніше, у 2019-2022 роках вона створила омаж-присвяту своєму дідусю, який був відомим живописцем. Зоя, якщо вона обере бути художницею, також матиме певний стосунок з цією сімейною спадщиною і поколіннями, які працювали у цій професії до неї.
Саша Погребняк: Важливо відмітити, що це не роботи художниці, а малюнки дитини, яка не ідентифікує себе ніяк професійно, і ми виставляємо ці роботи узгоджено та в діалозі і з Анею, і з Зоєю. Ми розповідаємо певну історію про звʼязок матері і дитини та звʼязок різних поколінь художни_ць. Аня з мистецької родини та часто звертається до цього у своїй практиці. Зокрема це «Скульптури мого батька» 2013 року, яка брала участь у моїй попередній квартирній виставці. Пізніше, у 2019-2022 роках вона створила омаж-присвяту своєму дідусю, який був відомим живописцем. Зоя, якщо вона обере бути художницею, також матиме певний стосунок з цією сімейною спадщиною і поколіннями, які працювали у цій професії до неї.
Дитячі малюнки дійсно часто цікаві тільки батькам. Малюнки, які ми відібрали для цієї виставки, використовувалися як трафарети для шовкодруку. Потім футболки та сумки з цими зображеннями продавали на користь ЗСУ.
На одному з малюнків Зоя зображує війну, як вона її бачить на відстані від дому, поки вона знаходиться в іншій країні. Зараз вони з мамою вже повернулися додому, але на цих малюнках Зоя уявляє, як виглядають руйнування. Одночасно з цим Аня також починає малювати з уяви: людей, які ховаються від вибухів; гілки зруйнованих дерев; галявини, які тепер несуть небезпеку.
Аля Сєгал: На цьому поверху ще знаходяться роботи Жанни Кадирової. Дуже цікаво, що ця серія стовідсотково вгадується як робота Жанни через використання кахелю, проте на відміну від звичних для неї монументальних розмірів, тут це дуже маленькі обʼєкти.
Саша Погребняк: Це дуже грайлива серія, яку Жанна почала в 2006 році. У своїй впізнаваній техніці вона заповнює кахельними плитками різні поверхні, зокрема в вуличному середовищі. Ця робота постійно адаптується до контексту. На відкритті однієї з виставок вона заповнювала склянки з вином. Для «Молоко для Тео» Жанна створила інсталяцію, використавши наш посуд, наповнила чашки та каструлі молоком. Мені подобається про цю роботу розповідати, як про матеріальну присутність молока усюди, молока як рідини, яка заповнює все в житті родини з дитиною.
Аля Сєгал: Підіймаючись на другий поверх, ми можемо побачити величезну інсталяцію Тамари Турлюн.
Саша Погребняк: Мені б хотілось цією роботою задати більше питань, ніж на щось відповісти. Коли ти дивишся на ці кокони, ти не знаєш, що за тваринка чи комаха створила їх. Мені через цю роботу хочеться говорити про трансформації, які відбуваються всюди, які є частиною світу навколо нас. І в кураторському тексті я говорю про трансформацію як частину природних циклів чи природних процесів. Цей стан переходу в щось інше — постійно з нами, і це частина материнства, частина світу навколо.
Аля Сєгал: Ця робота з серії «Будинок для запилювача» була створена спеціально для цієї виставки?
Тамара Турлюн: Ця серія вперше була представлена в The Naked Room. Але мені дуже подобається, як «Будинок для запилювача» адаптувався під цей простір. Інсталяція чудово розкрилася в цьому пʼятиметровому просторі над сходами.
Аля Сєгал: Я чула багато про те, яким складним був процес монтажу цієї роботи.
Дмитро Чепурний: Троє людей: Віта Котик, Микита Бабкін та Тамара Турлюн, тримали драбину, а я стояв на останній сходинці, притискаючись до стіни, як альпініст. Згори ми забили один великий гвіздок і на ньому, власне, все тримається. Це великою мірою також про цю систему підтримки спільноти, коли велика кількість людей докладається до реалізації проєкту.
Тамара Турлюн: Я з Дімою повністю згодна. Один гвіздок, на якому тримається вся інсталяція, дуже складний монтаж. Не з першого разу все вдалося, частини роботи падали. Але мені дуже подобається, як ця робота розкривається тут, як Саша її зчитує. Я тепер теж дивлюся на цю роботу через призму Сашиних коментарів.
Аля Сєгал: Можеш розповісти про це детальніше?
Тамара Турлюн: Я дуже багато підглядаю у світі природи. Іноді бачу закинуті будиночки ос, власне, в цій роботі щось схоже. Коли я створювала цю серію ще до повномасштабного вторгнення, вона була про чутливість, любов і стосунки. Я тоді багато працювала з текстами. В оповіді, яка супроводжувала виставку, була неприваблива людина-муха, народжена від великої любові. Казковий персонаж, який і має жити в цих коконах. В цій історії він зустрічає квітку Аморфофалус. Така квітка існує насправді, вона квітне раз на 10 років, візуально схожа на фалос і має жахливий запах. Але оскільки людина-муха — падальщик, його приваблює цей запах. Вони знаходять один одного і закохуються. Саша розповідає саме про кокони в контексті трансформації. В тому числі і трансформації тіла, але і як про природній процес. Я не маю такого досвіду, але останнім часом все більше задумуюся над темою материнства.
В цей же момент Тамарі приходить повідомлення від коханого: «а ти де?»
Тамара Турлюн: Виходжу, вже виходжу…
Аля Сєгал: До речі, я правильно розумію, що коханий — співавтор цієї роботи?
Тамара Турлюн: Так, він співавтор. Тут він створював металевий каркас. Він в дуже багатьох моїх роботах співавтор, я намагаюся його по максимуму усюди підписувати.
Дмитро Чепурний: Ім’я співавтора – Андрій Лящук.
Тамара одягається і біжить до коханого Андрія Лящука, а ми продовжуємо бесіду. Попереду ще дві роботи. В дитячій вікна завішані величезною роботою «Пиття» Катерини Лисовенко
Саша Погребняк: Мені б хотілось цією роботою задати більше питань, ніж на щось відповісти. Коли ти дивишся на ці кокони, ти не знаєш, що за тваринка чи комаха створила їх. Мені через цю роботу хочеться говорити про трансформації, які відбуваються всюди, які є частиною світу навколо нас. І в кураторському тексті я говорю про трансформацію як частину природних циклів чи природних процесів. Цей стан переходу в щось інше — постійно з нами, і це частина материнства, частина світу навколо.
Аля Сєгал: Ця робота з серії «Будинок для запилювача» була створена спеціально для цієї виставки?
Тамара Турлюн: Ця серія вперше була представлена в The Naked Room. Але мені дуже подобається, як «Будинок для запилювача» адаптувався під цей простір. Інсталяція чудово розкрилася в цьому пʼятиметровому просторі над сходами.
Аля Сєгал: Я чула багато про те, яким складним був процес монтажу цієї роботи.
Дмитро Чепурний: Троє людей: Віта Котик, Микита Бабкін та Тамара Турлюн, тримали драбину, а я стояв на останній сходинці, притискаючись до стіни, як альпініст. Згори ми забили один великий гвіздок і на ньому, власне, все тримається. Це великою мірою також про цю систему підтримки спільноти, коли велика кількість людей докладається до реалізації проєкту.
Тамара Турлюн: Я з Дімою повністю згодна. Один гвіздок, на якому тримається вся інсталяція, дуже складний монтаж. Не з першого разу все вдалося, частини роботи падали. Але мені дуже подобається, як ця робота розкривається тут, як Саша її зчитує. Я тепер теж дивлюся на цю роботу через призму Сашиних коментарів.
Аля Сєгал: Можеш розповісти про це детальніше?
Тамара Турлюн: Я дуже багато підглядаю у світі природи. Іноді бачу закинуті будиночки ос, власне, в цій роботі щось схоже. Коли я створювала цю серію ще до повномасштабного вторгнення, вона була про чутливість, любов і стосунки. Я тоді багато працювала з текстами. В оповіді, яка супроводжувала виставку, була неприваблива людина-муха, народжена від великої любові. Казковий персонаж, який і має жити в цих коконах. В цій історії він зустрічає квітку Аморфофалус. Така квітка існує насправді, вона квітне раз на 10 років, візуально схожа на фалос і має жахливий запах. Але оскільки людина-муха — падальщик, його приваблює цей запах. Вони знаходять один одного і закохуються. Саша розповідає саме про кокони в контексті трансформації. В тому числі і трансформації тіла, але і як про природній процес. Я не маю такого досвіду, але останнім часом все більше задумуюся над темою материнства.
В цей же момент Тамарі приходить повідомлення від коханого: «а ти де?»
Тамара Турлюн: Виходжу, вже виходжу…
Аля Сєгал: До речі, я правильно розумію, що коханий — співавтор цієї роботи?
Тамара Турлюн: Так, він співавтор. Тут він створював металевий каркас. Він в дуже багатьох моїх роботах співавтор, я намагаюся його по максимуму усюди підписувати.
Дмитро Чепурний: Ім’я співавтора – Андрій Лящук.
Тамара одягається і біжить до коханого Андрія Лящука, а ми продовжуємо бесіду. Попереду ще дві роботи. В дитячій вікна завішані величезною роботою «Пиття» Катерини Лисовенко
Дмитро Чепурний: На відкриття приходив фотограф Женя Нікіфоров. Я тоді якраз проводив екскурсію і коли дійшов до роботи Каті, припустив, що кентаври – це автопортрет художниці зі своїмі дітьми. Женя нещодавно бачився з Катею у Відні і підтвердив мою думку: у неї якраз двоє хлопчиків, Міша і Ростік, тож її родина виглядає приблизно так, як на картині. Катя завжди працює з міфологією і вигаданими світами, проте в цій історії є щось дуже особисте. Мені подобається на цю роботу дивитися через призму фізичних незручностей. Цій жінці-кентавру треба дуже сильно зігнутися, щоб нагодувати обох дітей одночасно, й з анімалістичного вимені, й людських грудей.
Саша Погребняк: Катя – художниця з активною політичною позицією, проте для «Молоко для Тео» вона створює утопію. Її робота з одночасним годуванням й питтям, це певною мірою ескапізм, альтернатива нашому життю сьогодні. Наскільки цей ескапізм прийнятний в країні з війною? Чи маємо ми проживати війну щодня настільки ж інтенсивно, як попереднього дня? Чи можемо ми дозволити собі простір, в якому разом з дитиною та молоком можна сховатися? Материнство в певні моменти стає для мене цією безпечною територією, цією утопією, в якій ти хоча б на якісь моменти часу можливо відчути себе захищеною. Це також одна з ліній цієї виставки: чи можна в материнстві розчинитися?
Аля Сєгал: В контексті цієї роботи мені було дуже цікаво, що ви розмістили її як фіранку, тобто ви фактично відокремлюєте оцей внутрішній світ своєї квартири від зовнішнього світу, де все ще існує війна і всі її наслідки.
Саша Погребняк: Це і відгородження від світу, але одночасно ця робота цікаво працює вдень, коли світло проходить через полотно. Світло надає роботі присутність, демонструє нам її виворіт, текстуру, як написаний живопис. Це додаткова частина роботи, про яку ми говорили з Катею. Звичайно, коли ти виставляєш живопис, думаєш про те, як створити максимально галерейні умови для його сприйняття. Але ці просвічування додають також важливий ефект.
Аля Сєгал: Ти говорила про контраст реального та вигаданого світу і про утопію. Ця тема продовжується і в останній роботі виставки, «Театр тіней» французької художниці Лор Пруво. Вона також експонується на фіранці, але вже у вашій кімнаті.
Саша Погребняк: Тут дівчинка розповідає про світ навколо. Він неідеальний, але це її світ. Це робота про антагонізми та про питання «що таке нормальність», бо для маленької дівчинки це нормальний світ, це світ, який вона знає, який її оточує і який відомий їй від народження.
Аля Сєгал: Це єдина робота не української художниці. Розкажи, будь ласка, як ти її знайшла.
Саша Погребняк: Минулого року в мене були міжнародні художники: мої друзі чи хороші знайомі. З ними було просто, хоча я так само зверталась до них за 3-4 місяці, за правилами світу. І цього року я зв'язувалась з Лор Пруво, я не була з нею знайома особисто, але я бачила її роботу на Венеційській бієнале 2019-го року. Вона представляла павільйон Франції, який курувала Марта Кірценбаум. Коли почалась повномасштабна війна, був певний період часу, коли все завмерло, не виключали можливість повного оточення Києва, ми дуже інтенсивно комунікували назовні. Ми писали листи міжнародним колежанкам та інституціям, описуючи свій досвід: навколо нас чутно вибухи з усіх сторін, ми знаємо, що російська армія увійшла в передмістя. Таких листів було розіслано десятки, можливо навіть сотні. Один з таких листів я написала Марті Кірценбаум. Вона почала постити в Інстаграм наші історії, достатньо скоро запросила нас співкурувати разом кінопрограму для Liste у Базелі, яку до того вона мала курувати сама.
Саша Погребняк: Катя – художниця з активною політичною позицією, проте для «Молоко для Тео» вона створює утопію. Її робота з одночасним годуванням й питтям, це певною мірою ескапізм, альтернатива нашому життю сьогодні. Наскільки цей ескапізм прийнятний в країні з війною? Чи маємо ми проживати війну щодня настільки ж інтенсивно, як попереднього дня? Чи можемо ми дозволити собі простір, в якому разом з дитиною та молоком можна сховатися? Материнство в певні моменти стає для мене цією безпечною територією, цією утопією, в якій ти хоча б на якісь моменти часу можливо відчути себе захищеною. Це також одна з ліній цієї виставки: чи можна в материнстві розчинитися?
Аля Сєгал: В контексті цієї роботи мені було дуже цікаво, що ви розмістили її як фіранку, тобто ви фактично відокремлюєте оцей внутрішній світ своєї квартири від зовнішнього світу, де все ще існує війна і всі її наслідки.
Саша Погребняк: Це і відгородження від світу, але одночасно ця робота цікаво працює вдень, коли світло проходить через полотно. Світло надає роботі присутність, демонструє нам її виворіт, текстуру, як написаний живопис. Це додаткова частина роботи, про яку ми говорили з Катею. Звичайно, коли ти виставляєш живопис, думаєш про те, як створити максимально галерейні умови для його сприйняття. Але ці просвічування додають також важливий ефект.
Аля Сєгал: Ти говорила про контраст реального та вигаданого світу і про утопію. Ця тема продовжується і в останній роботі виставки, «Театр тіней» французької художниці Лор Пруво. Вона також експонується на фіранці, але вже у вашій кімнаті.
Саша Погребняк: Тут дівчинка розповідає про світ навколо. Він неідеальний, але це її світ. Це робота про антагонізми та про питання «що таке нормальність», бо для маленької дівчинки це нормальний світ, це світ, який вона знає, який її оточує і який відомий їй від народження.
Аля Сєгал: Це єдина робота не української художниці. Розкажи, будь ласка, як ти її знайшла.
Саша Погребняк: Минулого року в мене були міжнародні художники: мої друзі чи хороші знайомі. З ними було просто, хоча я так само зверталась до них за 3-4 місяці, за правилами світу. І цього року я зв'язувалась з Лор Пруво, я не була з нею знайома особисто, але я бачила її роботу на Венеційській бієнале 2019-го року. Вона представляла павільйон Франції, який курувала Марта Кірценбаум. Коли почалась повномасштабна війна, був певний період часу, коли все завмерло, не виключали можливість повного оточення Києва, ми дуже інтенсивно комунікували назовні. Ми писали листи міжнародним колежанкам та інституціям, описуючи свій досвід: навколо нас чутно вибухи з усіх сторін, ми знаємо, що російська армія увійшла в передмістя. Таких листів було розіслано десятки, можливо навіть сотні. Один з таких листів я написала Марті Кірценбаум. Вона почала постити в Інстаграм наші історії, достатньо скоро запросила нас співкурувати разом кінопрограму для Liste у Базелі, яку до того вона мала курувати сама.
Інколи я думаю про кількість обставин: на мій день народження почалась повномасштабна війна; я в Україні, ми не поїхали через рослини; в будинок бабусі і дідуся потрапив снаряд і ми його відбудовували; навіть те, що ми одружились на 17-й день війни, що зараз в нас дитина і цей досвід материнства. В якийсь момент здається, що така кількість нашарувань, що важко повірити, що це одне життя, життя під час війни. І мені здається, що багато хто відгукується саме на ці історії. В нас все не настільки одноманітно: руйнування, втрати, руйнування, втрати… Це, звичайно, те, що нас оточує, але паралельно є ці історії, які в цій і попередній виставках я намагаюсь підсвічувати. «Хащі, рощі, зарощі і кущі» великою мірою було саме про історії, якими ми ділимося назовні.
Дівчинка розповідає своїй бабусі про світ, який змінився. У її розповіді переплелися досягнення і втрати людства.
Аля Сєгал: На екскурсії ти кажеш, що материнство дало тобі можливість планувати. Складається враження, що робота Лор і загалом виставка є своєрідною терапією з прийняття реальності такою, яка вона є, з усіма її жахами і радощами.
Саша Погребняк: Так, ця виставка першочергово необхідна саме мені для прийняття світу, в якому ми живемо. Прийняття того, що Тео, дорослішаючи, буде стикатися з наслідками цієї війни. Але ж дитина не знає іншого світу. Я народились в момент, коли Україна вже стала незалежною. Те дитинство, в якому в мене було відчуття захищеності, здається, досі дає мені відчуття можливості безпечного середовища. А зараз ми стаємо цим безпечним середовищем для Тео.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
