«Net Making», Україна

Художники_ці: Лія Достлєва і Андрій Достлєв, Андрій Рачинський і Даниїл Ревковський, Катя Бучацька, Олександр Бурлака
Куратор_ки: Вікторія Бавикіна, Макс Горбацький

Назва «Плетіння сіток» відсилає до поширеної практики створення маскувальних сіток — для захисту від ворожих систем розвідки. Для українського павільйону це — символ українського суспільства, яке розвиває самоорганізовані мережі взаємопідтримки, щоб допомагати українській армії. Справжніх сіток у павільйоні не буде. Натомість там розташуються чотири артпроєкти від шести митців, які працюватимуть разом, передаючи досвід війни. І не обов’язково свій. Усі автор_ки, дотичні до різних спільнот, працюватимуть як фасилітатор_ки мистецького процесу, збираючи різноманітний досвід українців_ок як на батьківщині, так і за кордоном.

«Робота» Олександра Бурлаки — це традиційне вишите домоткане полотно, що стає тлом для особистих розповідей про події війни в інших роботах проєкту. Проєкт Каті Бучацької «Щирі вітання», що спирається на роботу з 15-ма нейрорізноманітними митцями, досліджує трансформацію мови в загрозливих для життя умовах через переосмислення клішованих привітань і побажань, які часто є пустою конвенцією, а не реальною необхідністю. Дуо Ревковського та Рачинського представить проєкт «Цивільні. Вторгнення» — архів знайдених відео, знятих звичайними громадян_ками до та після російської окупації українських територій. Лія Достлєва та Андрій Достлєв покажуть іронічне дослідження стереотипів і очікувань від біженців під назвою «Комфортна робота», до якого дует залучив українські громади по всій Європі. Кураторська команда наголошує, що всі ці роботи, що підсилюють одна одну, меншою мірою є власне творами. Це радше прояви реальності, що говорить сама за себе.

«Repeat after Me II», Польща

Художники: Відкрита група (Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга)
Кураторка: Марта Чиж

Вибір української Відкритої групи як представників Польщі на цьогорічному бієнале супроводжувався скандалом. Спершу країна планувала подати інший проєкт — «Polish Exercises in the Tragedy of the World: Between Germany and Russia» поляка Ігнація Чвартоса. Він складався з 35 картин зі сценами насильства, що вчиняли німецькі та російські армії проти польського народу. Та після осені 2023 року, коли експравляча партія «Право та справедливість» програла вибори, новий міністр культури Бартомієй Сенкевич вирішив замінити проєкт. Тепер у павільйоні покажуть проєкт «Повторюй за мною II», що змальовує колективний портрет свідків війни РФ проти України.

Робота Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги — це аудіовізуальна інсталяція, заснована на дослідженні взаємодії між людьми, які постраждали від агресії Росії. У ній група створює так звані «відкриті ситуації»: свідки розповідають про свій досвід війни, вокалізуючи звуки вибухів ракет, автоматних пострілів, артилерійських обстрілів, криків — і запрошують повторювати за ними. «Повторюй за мною» було відзнято у 2022 та 2024 роках — у таборі для біженців під Львовом і за межами України. Проте навіть поза територією безпосередньої небезпеки ці звуки лишаються частиною травми. Відкрита група хоче донести до міжнародної аудиторії цей спільний досвід, незалежно від віку, походження, професійного та соціального статусу тощо.

«Exposition Coloniale», Сербія

Художник: Александар Деніч
Кураторка: Ксенія Самарджія

У проєкті для сербського павільйону візуальний митець і сценограф Александар Деніч досліджує сучасні колоніальні системи та наслідки пригноблення націй і культур. Кому як не українцям_кам відомо, що сучасні системи узурпації продовжують бути актуальними не лише у сфері політики та фінансів, а й на рівні цінностей і принципів.

«Exposition Coloniale» присвячений вимушеному переселенню та досвіду еміграції. Останнє знайоме митцю з власного досвіду — Деніч переїхав у Німеччину заради професійного розвитку. Деніч обіцяє занурити глядачів_ок у «рефлексивний дискомфорт», що спонукатиме сумніватися у власному почутті приналежності та «відчувати себе іноземцем у своїй країні». Багато з українських митців і мисткинь уже можуть розділити цей досвід. Можливо, проєкт допоможе відрефлексувати його. Експозиція поєднуватиме кілька медіа — музику та звук, світло, опалення та інші сенсорні елементи, покликані «порушити межі між фізичною та емоційною сферами».

«Kiss and Don’t Tell», Східний Тимор

Художниця: Марія Мадейра
Кураторка: Наталі Кінг

Цього року маленька острівна держава Східний Тимор представить на Венеційській бієнале свій перший павільйон. В ньому розташується робота Марії Мадейри, в якій вона також фокусується на власному досвіді біженства. Найвідоміша мисткиня молодої країни виросла у португальському таборі для переселенців, куди її разом із матір’ю евакуювали під час Індонезійського вторгнення. Пізніше сім’я емігрувала до Австралії.

Інсталяція «Цілуй і не кажи» спирається на колективні спогади прабатьків художниці та використовує місцеві матеріали, такі як таїс (традиційний текстиль), бетель і земля. До того, проєкт поєднує травму з ніжністю через акт поцілунку. На відкритті павільйону Мадейра цілуватиме стіни павільйону, залишаючи на них сліди від помади та водночас співаючи традиційні пісні свого села мовою корінного народу — тетумів. Презентація павільйону присвячена 25-й річниці незалежності Східного Тимора.

«By the Means at Hand», Хорватія

Художники: Влатка Хорват
Кураторка: Антонія Маяча

«Підручними засобами» мисткині Влатки Хорват розповідає про імпровізовані поштові системи, поширені у Хорватії та всьому світі. Йдеться про неформальні мережі родичів і друзів, знайомих і незнайомців, які допомагають одне одному перевозити пакунки, листи, гроші та інші речі між країнами народження та проживання. Для українців_ок ця практика стала ще більш актуальною після повномасштабного вторгнення РФ.

Проєкт досліджує поняття дому, що в сучасних умовах включає діаспору та тривале подорожування. У павільйоні представлять роботи художників-переселенців_ок, доставлені у Венецію саме таким способом. Влатка Хорват залишатиметься у павільйоні протягом усього часу бієнале.

«The Neighbours», Болгарія

Художники_ці: Красіміра Буцева, Лілія Топоузова, Юліан Чегірян
Куратор: Васіл Владіміров

Болгарія представить мультимедійну інсталяцію «Сусіди», що досліджує замовчувані спогади тих, хто пережили державне насильство під час радянської окупації країни — з 1945 по 1989 роки. Робота включає знайдені предмети, відео та аудіо, що передають історії людей, які зазнали переслідувань, відбували терміни у трудових таборах і в’язницях. Павільйон частково відтворює оселі вцілілих свідків репресій, де художниці записували розмови з ними. Крім усних свідчень там можна побачити відео з двох колишніх таборів — Ловеч і Белене.

Проєкт є результатом 20-річних історичних і мистецьких досліджень Красіміри Буцевої, Лілії Топоузової та Юліана Чегіряна. Ці знахідки простежують глибокі колективні травми та представляють наслідки їх приховування — відсутність великого фрагмента пам’яті у суспільній свідомості. 

Найпроблемніший павільйон 60-ї Венеційської бієнале: Австрія

Художниця: Анна Єрмолаєва
Кураторка: Габріеле Шпіндлер

Австрію на Венеційській бієнале 2024 представлятиме росіянка Анна Єрмолаєва. Вона народилася 1970-го року в Ленінграді (сучасний Санкт-Петербург), з 19 років живе та працює у Відні, куди художниця переїхала через звинувачення у антирадянській агітації. У своїй практиці поєднує фотографію, відео та інсталяцію, досліджуючи соціально-політичні структури повсякденних ситуацій.

На бієнале мисткиня представить нові роботи, що відображають різні прояви ненасильницького спротиву. Її проєкт називається «Лебедине озеро» та відсилає до дитячих спогадів про радянську цензуру: тоді під час протестів і заворушень на телебаченні показували однойменний балет російського імперіаліста Петра Чайковського.

Проєкт Єрмолаєвої проблемний для України на багатьох рівнях. У світі, що перебуває на межі третьої світової війни, говорити про ненасильницький спротив щонайменше наївно. Особливо безглуздо це звучить від людини, яка відносить себе до нації, що прямо зараз провадить імперіалістичні війни. Беззубий пацифізм ще ніколи не зупиняв війни та вже довів свою байдужість, ба навіть ворожість до України — жертви агресії.

Також ненасильницький спротив є панівною ідеєю серед російських інтелектуалів, одиниці з яких здатні визнати особисту відповідальність за геноцидну війну проти України. Своєю роботою Єрмолаєва підтримує їхню стратегію боротьби, ефективність якої і до вторгнення була сумнівною, а зараз зовсім не має сенсу. Російська інтелектуальна «еліта» ще 24 лютого 2022 року мала усвідомити, що вона програла, що по-старому вже ніколи не буде — і взяти до рук зброю чи принаймні перестати поширювати культуру країни-агресорки та допомагати ЗСУ. Цього не сталося, тому зараз тема австрійського павільйону виглядає як реінкарнація трупа колективного Навального.

Окремо виділяється цитування відомого всьому світу балету Чайковського. Складається враження, що Анна використовує «Лебедине озеро», щоб відділити російську культуру від путінського режиму. Але це неможливо зробити помахом пера, ймовірно — лише пострілом у голову російського солдата, промиту десятиліттями пропаганди. Путінізм використовує цю культуру так само, як СРСР — як ширму для поліцейського насильства та геноцидальних воєн. Власне, на це і вказує дитячий спогад авторки — балет замість новин про придушення протестів.

Ключовою проблемою є участь у «Лебединому озері» української хореографки Оксани Сергєєвої, яка до переїзду в Австрію році керувала балетною школою в Черкасах. Така репрезентація ще раз підтримує міф про «братні народи» та створює картинку для російської пропаганди, в якій українці та росіяни разом прагнуть миру. Питання, звісно, завжди у тому, який саме це мир.

Сергєєва потрібна Єрмолаєвій, щоб розкрити супутню тему проєкту — досвід політичної міграції. Ще однією проблемою є зрівняння досвіду переселення українки 2022 року та втечі російської «дисидентки» 1989-го. Чи є вони однаковими жертвами тоталітарного режиму СРСР та авторитарного режиму Путіна? Ні, їхні переселення та ідентичності — різні. Одна — представниця культури країни-агресорки, інша — країни, яка захищається. Чи може народ бути безневинною жертвою власного політичного режиму? Звучить алогічно. Чи можуть «інтелектуали», частина народу, бути жертвою авторитарного вибору більшості? Я думаю, так, але тоді треба говорити про це — про власну нездатність змінити режим, про те, що власний народ стає для тебе ворогом. Але Єрмолаєва не говорить про це. З проєкту складається враження, що Єрмолаєва вважає росіян жертвами самих себе — і цим знімає з них відповідальність, на яку українці так наполегливо вказують уже понад два роки.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: