Cолідарність між пагорбами у міжчассі

— Sara Ahmed, Queer Phenomenology
 

Перебуваючи у спокійному, безпечному, віддаленому від звуків сирен місці за межами України, я час від часу ментально повертаюся у простір Києва воєнного стану. Коли пригадую коротку поїздку додому цього квітня, обираю зі спогадів ті, якими хочеться поділитися з іншими. Перемикання зі спогаду на спогад і паузи між ними здаються важливими для фіксування прожитого. 

Одним з найважливіших спогадів за цей період виявилася виставка «Тим часом в Домі Ханенків», яка відбулася в київському Музеї Богдана та Варвари Ханенків весною 2023-го року. Саме до неї я подумки повертаюся знову і знову, адже вона розкриває в собі набагато більше деталей, аніж мені спершу здавалося. Нехай цей текст асоціюється із пригадуванням, вибірковим нащупуванням домашніх предметів, майже наосліп. 

***

Найбільша радість після року життя далеко від міста, яке колись було тимчасовим домом — зустріти стомлені, але повні надії погляди друзів. Переважно чоловіків. Переважно давніх приятелів, колег, художників, ідейно близьких, але вже тривалий час далеких знайомих. Насправді Київ став домом для митців з різних куточків країни ще до війни, зокрема тих, хто не знаходили підтримки власної практики чи ресурсу для нього у своїх містах. Під час воєнного стану постійні блекаути наприкінці року повномасштабного вторгнення, неможливість вільно планувати майбутнє і пересуватися, дивним чином лише укріпили зв’язки всередині мистецького кола. Та й поза ним. Попри ліміти, здатність уявляти створила поле для солідарної колаборації та експерименту.

Виставка «Тим часом в Домі Ханенків» показала роботи п'ятнадцяти авторів у музеї західного та східного мистецтва. Зазирнути в порожнечу, зробити спробу підсвітити її і бути в ній не як глядачка, а співучасниця пропонує погляд кураторки Каті Лібкінд, однієї із найцікавіших українських художниць сьогодні. За останні роки Лібкінд працювала зі сценографією багатьох виставкових і перформативних проєктів для музичної агенції «Ухо», Національного художнього музею, ГО «Музей сучасного мистецтва». Її сміливий підхід до ранжування простору вирізняється тим, що чутливий до включення особистого як складової частини експозиції; вона руйнує «четверту стіну» і звертається прямо до глядача (на виставці замість дидактичного кураторського тексту — її інтимний лист відвідувачу).

Виставка в Музеї Ханенків не усталена кураторським наративом, який насправді міг би втрутитися в її інтимність, натомість вона дає можливість побачити простір, опинитися у знайомому заново. Раптово для самої себе, я знаходжуся в залах, знайомих мені з проведених тут колись мистецтвознавчих екскурсій, але й не можу достеменно співставити їх із тими, які донедавна заповнювали музейні експонати. Нині твори мистецтва заховані у надійному місці. Можливо, колись частина предметів, зібраних подружжям Ханенків протягом років, не вважалися за мистецькі твори, а були для них радше любительськими bric-a-brac, що здатні радувати око і наділяти оселю красою і затишком. Без цих дбайливо відібраних колись предметів, простір помітно втрачає свою вишуканість і одомашненість. Натомість з’являється щось із нової реальності: напівтемрява і порожнеча. На виставці головним об’єктом уваги став цей самий спустілий зсередини музейний простір, що колись був домом, а до початку виставки став резиденцією для художників. Більшість учасників виставки допомагали музею в евакуації експонатів. Саме у діалозі кола візуальних митців, музикантів і поетів та відкритої до експерименту команди музею утворився простір спільного осмислення обставин війни і перевизначення ролі мистецтва в ній. 

У вітринах старовинні декоративно-ужиткові предмети замінили артефакти з приватної збірки художника Станіслава Туріни. Особисто я не маю схильності до колекціонування, але розумію цю практику як бажання зберегти час у матеріальному об’єкті, або ж, як нагадує Вальтер Беньямін, «Збирання — це форма практичного запам'ятовування і, серед буденних проявів близькості, найбільш лаконічна.» У кураторському листі йдеться про збирання як акт любові. 

Вітрина як експозиційний прийом створює дистанцію між глядачем і предметом, підсилює значення виставленого артефакту, тож особисті речі у ній — старий похідний рюкзак, маска часів пандемії, що розписана кульковою ручкою, чи дрібних і нефункціональних, але ймовірно важливих для автора деталей із відсилками до різних географічних точок — музеєфікуються, на певний час заморожуються в часі. 

Роздивляючись у залі східного мистецтва предмети Станіслава і музейні таблички в них, які позначають (убезпечені) музейні експонати, я пригадую думку дослідниці Сари Ахмед про втрату речей, яка «може призвести до екзистенційної кризи». Як це, показати свою колекцію на широкий загал? Як це, тимчасово віддалитися від частини себе? У музейному контексті ж оприявнюється факт втрати тих об’єктів, що нагадують обжитий дім чи тимчасову оселю.

У роботі Діми Казакова в вітрині виставлені ключі від квартир друзів, які тимчасово виїхали з Києва і довірили йому догляд за власними оселями та речі з особливим значенням. У аудіощоденнику до предметів Діма розповідає про свій досвід проживання війни в місті від початку вторгнення та зупиняється на локаціях і людях, пов’язаних з життям в Києві за останній рік. Зокрема він ділиться досвідом піклування про побут, наприклад, як була врятована пальма в одній з квартир. 

Пережитий тілесний досвід переплавляє у мініскульптурі Віктор Боровик, пацієнт психіатричної лікарні, автор, для якого скульптура стала терапевтичною практикою. Ініціатива «ательєнормально», співорганізаторкою якої є також Катя Лібкінд, працюють над залученістю до своїх виставок людей у спектрі. 

Включення до виставки Віктора із посттравматичним стресовим розладом та Валентина Радченка, художника та учасника «ательєнормально», видається неабияк важливим для суспільства в умовах війни, де відсоток людей із травматичним досвідом тільки зростає. 

Аудіоробота «Золота вітальня» Олексія Шмурака розташована в пишній залі, розписаній Вільгельмом Котарбінським і містить фрагменти симфонічних партитур таких пізньоромантичних і ранньомодерністських композиторів як Малер, Брукнер і Равель. Вона відсилає до важкої розкоші, пафосу та передчуття тривоги, налаштовує на занурення в історичний період, коли було поширене спрощене ставлення до світу. У ньому зокрема і формувалася колекція Богдана та Варвари Ханенків. 

У війну виникає боротьба за ресурс і саме прифронтові зони опиняються у найбільш вразливому стані. Про незахищеність музейних колекцій говорить у своїй локально-просторовій роботі Тарас Ковач. Твори третього ступеня цінності — ці роботи в останню чергу були евакуйовані з музею Ханенків співробітниками ДСНС. Однак не всі інституції, особливо у периферіях, мають можливість подбати про захищеність творів мистецтва. Херсон, який більш ніж півроку був в окупації, зазнав численних втрат не тільки у людських жертвах. Більшість експонатів були викрадені та вивезені окупантами до Росії, частина зникла. У просторі музею Ханенків Тарас Ковач поміщає на місця евакуйованих творів бокси, призначені для їхнього маскування.

Обмеженість ресурсів обігрує у своїй роботі Ігор Македон. Зроблений на порізаних купюрах із моралізаторським надписом «Що ви робили під час війни?» натякає на корупцію, яка продовжується навіть у війну, нехтуючи людським ресурсом, який, втім, має свої обмеження.

На противагу в більшості лаконічним висловлюванням, для мене візуально дисонуючою виявилися великі полотна Романа Михайлова. Проте можливо саме живопис як медіум академічної традиції, що була присутня в цих залах до евакуації творів, розгорнуті і згорнуті в вітрині полотна і є життєствердною позицією художника. 

Слова молитов задизайнені у градієнтній серії Богдана Бунчака. Донедавна художник брав активну участь у мистецьких подіях в країні і за межами, проте мобілізувався до лав збройних сил і вже в червні повернувся з фронту до Києва з осколковим пораненням. Слова з християнських молитов покликані дарувати підтримку тим, хто втратив надію. Виставлені у вітринах яскраві резинові кульки (Олексій Романенко) так само нагадують про надію і можливість свята під час війни.

«Тим часом у Домі Ханенків» — важлива для українського мистецького поля виставка, яка розгортає розповідь про життєві переживання і солідарність інституцій та художників під час війни. Здавалося, така незмінна річ як музейна колекція Ханенків не зможе зрушити з місця. Проте і об’єкти, і люди, які їх створюють і зберігають, опинилися у вразливому стані. Як сказав товариш N, це «стан неможливості планування майбутнього». Проте саме з відчуття невизначеності, осмислення своєї позиції в тилу активізується реагування на війну. У період, коли чіткий горизонт планування сягає у кращому випадку максимум тижня, акторам мистецтва, як незалежним митцям, так і інституціям, не залишається іншого як продовжувати свою роботу. 

Виставка в музеї Богдана та Варвари Ханенків запам’ятається як радикальний жест колаборації інституції та сучасних авторів під час війни. Радикальний він у тій мірі, що дозволяє уявити неуявне, коли художник показує свою приватну збірку відвідувачу на місці колекції національного значення, або ж коли зали музею, в який нещодавно влучили уламки ракети, заповнює музика дев’ятнадцятого сторіччя.

Натомість виникло міжчасся — стан тимчасовості і терплячого очікування. Кожен простягає іншому руку солідарності і обживає простір об’єктами — тим необхідним, аби діяти всупереч спустошенню.

Учасники: Андрій Бойко, Богдан Бунчак, Олександр Долгий, Андрій Сидоркін, Олексій Романенко, Роман Михайлов, Ігор Македон, Добриня Іванов, Тарас Ковач, Діма Казаков, Станіслав Туріна, Олексій Шмурак, Віктор Боровик, Валентин Радченко. 

Джерела:

• Ahmed, Sara, 1969. Queer Phenomenology : Orientations, Objects, Others. Durham :Duke University Press, 2006. — pp. 109-110. 

Losing things, for this reason, can lead to moments of existential crisis: we expect to find “it” there, as an expectation that directs an action, and if “it” is not there, we might even worry that we are losing our minds along with our possessions. Objects extend bodies, certainly, but they also seem to measure the competence of bodies and their capacity to “find their way.”

• Benjamin, Walter: Walter Benjamin: Der Sammler und das geschlossene Kästchen, Häußer, H J, 64 S. Sammeln ist eine Form des praktischen Erinnerns und unter den profanen Manifestationen der »Nähe« die bündigste.