Поїзд «Дніпро Головний–Київ Центральний», 22:15. Ми з Діаною Берг, Мутафорією Лілі та Максимом Нонекзістентом підлітаємо до вокзалу на таксі. Звісно, веселі та п’яні — це останній день фестивалю Конструкція, залишились найстійкіші. Годину тому в мене закінчився лайв — закриття фестивалю. Звук був хороший, найстійкішим сподобалось. Куримо сигарету, домовляємось зустрітись у Києві і біжу шукати свій вагон.

У мене купе з трьома чоловіками. Той, що молодше, їде на роботу. Брутальний, наголо вибритий і бородатий, він працює охоронцем у якихось політиків або бізнесменів, в Києві живе у пентхаусі. Нетверезість підштовхує мене до того, щоб запропонувати йому побути баунсером на наступному івенті «Важкої культури». В телеграмі він підписаний арабськими літерами, надсилає мені гіфку-повітряний-поцілунок. Разом із другим, непримітним чоловіком середніх років, вони 15 хвилин обговорюють будівництво та різні види черепиці. Я розповідаю про Конструкцію, DCCC, виставку. Найбільше мені сподобалась робота fantastic little splash. Говоримо про OSINT-журналістику, війну та мистецтво. Обидва обіцяють прийти на наступні фестивалі. Якщо буде час після довгого дня на будмайданчику чи в дорогих машинах.

Про третього пасажира я нічого не знаю — він уже давно спить на верхній полиці. Помічаю лише його піксельну куртку на гачку для одягу. «Треба подякувати», — думаю, засинаючи. Зранку пропоную йому воду. «Ні-ні, у мене є своя», — каже він, — «дякую, що нагадали». «Мені за що? Вам дякую», — знову думаю я. Але не кажу, не знаю, чому. Навіть якщо сказав би, цього все одно було би недостатньо. «Але наступного разу — обов’язково».

* * *

«Поки триває війна, все, що ми робимо — недостатньо», — кажуть куратори виставки «Навіть якщо» Клеменс Пул і Катерина Русецька. – «…Однак із класичного парадокса про Ахілла та черепаху ми памʼятаємо: “Те, що рухається, має пройти половину шляху, перш ніж досягне мети”. Це означає, що наше просування постійно зменшується, ба більше — воно ніколи не завершиться. Вся наша робота — лише півміра, її завжди мало. Проте час спонукає нас діяти, і навіть якщо ці дії не мають кінця, ми відповідаємо на заклик. Крок за кроком, частинка за частинкою — кожен рух ще більше викриває цей парадокс як лише гру в логіку. Колись однієї з цих частинок таки вистачить, і перемога прийде».

Виставка в межах VIII фестивалю Конструкція у Центрі сучасної культури в Дніпрі (DCCC) сфокусована на змінах, які війна приносить в практику та життя художників. Дехто з них заглиблюється в себе за допомогою мистецтва, дехто — балансує між художньою та волонтерською практикою, а хтось повністю віддає себе благодійності чи службі. Різниця між цими виборами величезна, але всі вони — про спільне майбутнє. Інколи воно вимагає проникливого погляду, іноді — хоробрості та стійкості, а іноді — безнадійного примирення з неконтрольованою дійсністю, яке все ж відкриває можливість надії. 

Одна з ключових ідей виставки — це те, що, перериваючи мистецьку практику, людина не перестає бути художником. Ба більше, можливо, саме опір злу та несправедливості виточує творчий дух. Справжній митець чи мисткиня не можуть пройти повз несправедливість. Звісно, це далеко не завжди правда, але точно спрацювало у випадку Тімура Джафарова, відомого як авангардний електронний музикант і продюсер John Object. 

«Встати на шляху росіян — це справа чистооких і пристрасних», — каже Джафаров у своєму тексті, написаному спеціально до виставки. — «Ні, ми не жертви. Ми військовий трибунал для фашистів». Ми — це всі, більш чи менш хоробрі, більш чи менш ефективні для фронту, більш чи менш здатні тримати в руках зброю. А також — більш чи менш спроможні робити мистецтво під час війни.

* * *

На «Випаленій землі» Каріни Синиці — чи то залишки розбомбленого дому, чи викривлений радянський дитмайданчик, обрамлений рамкою зі смайликів. Раніше такий жест міг би роздратувати мене. Навіщо обрамляти голу руїну цими різнокольоровими кружечками? Це жарт на кістках? Можливо і жарт, але специфічний. Такий, що можна почути від переселенців, людей в окупації та військових — жарт, що зберігає дистанцію до жаху, не дає йому поглинути свідомість. Каріна, художниця з Сєвєродонецька, знає, як люди говорять про свої зруйновані будинки. І це не завжди відчай і туга (але завжди — біль).

Ту саму «емоційну турбулентність», за словами кураторів, оприявнює Євген Коршунов у відео «Хо хо». В ній автор блукає околицями міста Шостка та розглядає напівзруйнований будинок. Це — найближче до Росії місто, де Коршунов був із початку повномасштабного вторгнення (Сумська область, близько 50 км до кордону). Можете уявити напругу, яку переживають його жителі. Євген озвучив її, читаючи знаки на цегляному фасаді: «Х О Х О Х О». Так звучать стікери з картин Синиці — щось середнє між сміхом і задиханням від тривоги. «Яким би зламаним не був цей світ, ми реагуємо на нього з урахування своїх недосконалих людських можливостей. Співіснування цих емоційних крайнощів — частина суперечливої людської сутності», — кажуть куратори про роботу Коршунова.

Співіснування емоційних крайнощів — одна з тем діджитал-інсталяції «see also» від fantastic little splash. Це — «інтерактивний роман», чи радше — збірка, «набір скомпресованих зображень і почуттів», як кажуть самі автори. Тут — цитати про природу споживання інформації в інтернеті, скріншоти вибухів з українських новин і роздуми про війну, лейтмотивом яких є вірш іспанського поета Федеріко Гарсія Лорки (англійською — Confusion). Чотири сцени торкаються різних аспектів реакції на страшні фото з фронту — від обстрілів фосфорними боєприпасами до пікселізованих заради безпеки ландшафтів. fantastic little splash під мікроскопом розглядає інтимний процес перегляду щоденного жаху війни. Для учасниці групи Валерії Мальченко це — робота. Після повномасштабного вторгнення художниця зайнялася OSINT-журналістикою для групи Molfar. Спалені вибухами пікселі — це її матеріал. У «see also» він стає предметом аналізу й інтроспекції з дрібкою неминучої естетизації. Вам колись спадало на думку, що фосфорний обстріл — це гарно? Коли він показаний як набір пікселів, які падають із неба, така думка виникає мимоволі. Але в роботі достатньо рефлексивної дистанції до цієї естетизації. Відчувається баланс теорії, краси та практичної важливості осінт-розслідувань. «Чому ти бачиш в небі так багато зірок?» — питає Гарсія Лорка. — «Хто відображає мої думки? Хто мені позичає цю пристрасть без коріння?». «…інтимне — це ще один термін для позначення сенсорики глобальної війни, яка пов’язує нас у просторі та часі, сполучна тканина, через яку ми торкаємось одне одного», — відповідає дослідниця медіа Даніела Аґостіньйо.

Схожий метод — пропускання досвіду війни через сучасні технології — має відео Діани Дерій «Наше спільне тіло — руїна». В ньому штучний інтелект генерує абстрактні споруди, які нескінченно руйнуються та відновлюються. ШІ — занадто дегуманізована технологія, тому результат виглядає як безлика анімація, яку EDM-музика Ksztalt робить радше кліпом, ніж осмисленою роботою. Проте ключова думка — про стирання й оновлення — актуальна. Вона діє як парадокс, подібно до апорії про Ахіллеса та черепаху. Так само, як Ахілл рано чи пізно усе ж наздожене черепаху, руїна зупиниться. А поки ми дійсно перебуваємо у напрузі постійної руйнації та відновлення, та щоденної роботи на перемогу.

«Два вікна з вітражними елементами» Терези Яковини повертають до людського, матеріального виміру реконструкції. Це інсталяція з розбитих вікон, які художниця склеїла вручну. Техніка нагадує традиційний японський метод ремонту кераміки, кінцуґі, який не передбачає приховування розломів. У вимірі відбудови зруйнованих будинків такий підхід міг би стати виразником політики пам’яті, напротивагу політиці повного оновлення, яке стирає спогад про пошкодження.

Тема комеморації в просторі побуту продовжується у роботі Тамари Турлюн та Андрія Лящука «У пошуках світла». Набір нічників — по-дитячому наївна та буквальна метафора подолання первинного страху — темряви. Крізь ці шматочки світла проглядаються різні малюнки та написи: «Любов є Любов», серце в долонях, «Каменюка в животі», «Ореля», Ісус із хрестом, «Надія», «Дякую».

У світлі нічників, ніби в кімнаті зруйнованого будинку, звучить аудіоінсталяція Ор’яна Амундсена — «Марія Іванівна читає “Каменярі”». Амундсен — єдиний закордонний митець серед представлених в експозиції. Його присутність тут відмітив куратор Клеменс Пул, який поділяє досвід іноземця, що свідомо відкриває Україну для себе. Ця робота (звукові колонки, встановлені на цеглинах) розповідає про покоління, пов’язані червоною ниткою спротиву. Ключовий твір української боротьби проти зовнішнього панування у XIX столітті звучить голосом українки Марії Іванівни, 1933 року народження, яка є свідком іншої епохи гноблення — радянської. А ми, сучасні глядачі та глядачки — свідки пострадянської боротьби, незалежності, революції та війни.

«Потреба в активній гуманітарній та мілітарній діяльності відклала чи трансформувала мистецькі практики. Зараз, більше ніж за півтора року після початку повномасштабного російського вторгнення, художня діяльність відкривається в новому світлі», — кажуть куратори. Саме в такому, волонтерському світлі постають кілька інших робіт з експозиції.

Інтерактивна інсталяція Beauty studio «Ловець стін» — закритий міні-лабіринт зі знайдених матеріалів, по якому можна покататися на машиці з дистанційним керуванням. Дослідити, що всередині, допомагає камера, прикріплена до іграшки — її переміщення можна спостерігати у окуляри для FPV-дрона. Ця конструкція відображає волонтерський досвід арт-групи, яка утворилась у Миколаєві 2022 року задля гуманітарної допомоги населенню прифронтових територій. Грайливість цієї роботи лише посилює дисонанс від поєднання сучасних технологій і знайдених предметів, фактично — свідчень військового часу.

Інший волонтерсько-мистецький колектив — Freefilmers — продовжує тему гуманітарної допомоги та нашого ставлення до підтримки постраждалих. Їхня інсталяція «Розмова про людей і гуманітарку» складається з кравчучки, на яку натягнули футболку з кічевим зображенням членів групи (не принт, а проєкція), та телефон із аудіозаписом, що лежить поруч. Волонтери обговорюють проблеми, з якими зіштовхуються під час збору речей для переселенців.

Петро Ряска представив на виставці аж чотири роботи, але це — свідчення не ескапізму в мистецьку практику, а навпаки. Ряска — засновник резиденції «Вибачте номерів немає» в ужгородському готелі «Інтурист-Закарпаття»,з початку повномасштабного вторгнення РФ сконцентрувався на допомозі митцям, що були вимушені виїхати з дому через війну. Його три відео і текст — документація робіт інших митців і мисткинь у просторі резиденції.

Більш художньо виразив свою волонтерську практику Ігор Окунєв, аудіовізуальний митець і співзасновник благодійного фонду «Лівий берег». З 2022 року фонд ремонтує пошкоджені будівлі та доставляє техніку військовим. Споглядання та перебування у позначених війною ландшафтах вилилося для Окунєва у аудіороботу «Земля». «Кожен клаптик нашої землі, кожен сантиметр нашої території» — чуємо ми з новин. Зазвичай так кажуть про клаптики та сантиметри найближче до передової. Окунєв бачив деякі з них. У роботі, що звучить як абстрактний, примарний дрон-ембіент із різкими атональними звуками, художник передає враження від обгорілих лісів, кратерів від снарядів, руїн дитсадків і шкіл, знищеної бронетехніки та інших слідів бойових дій, які рано чи пізно поглине ґрунт.

* * *

Конструкція створює приємне враження живого цілісного організму. Двері на івенти тут не зачиняються, тому можна тинятись між поверхами, вихоплюючи фрагменти лекцій, музики та мистецтва. Виставка «Навіть якщо» — лише частина ширшого наративу, який розвивав цьогоріч фестиваль. Основна ідея теми «Український хардкор» — вивчення досвіду низових ініціатив — волонтерських, музичних, мистецьких і активістських. 

Поняття «хардкор», як кажуть організатори, походить з будівничої справи. Хардкор — «…це основа, зібрана з найрізноманітніших деталей та матеріалів; фундамент, на якому все тримається», — пояснює Конструкція. Вочевидь, цим фундаментом і є незалежні формації, які розвивають свою справу без значної підтримки держави чи великого капіталу. Конструкція презентувала дніпровській спільноті кілька з них: 

— арт-формації Павільйон України на Бієнале архітектури 2023, «Платформа ТЮ», фестиваль «Фантазери», «музей відкрито на ремонт» і «ДЕ НЕ ДЕ»;

— волонтерські ініціативи «Лівий Берег», «БУР Запоріжжя», Co-Haty, KHARPP та Repair Together;

— нішеві лейбли Liky Pid Nohamy (Одеса), Pincet (Тернопіль), Pep Gaffe (Київ) та Dnipropop (Дніпро).

Серед публічних подій вирізняється лекція Влада Яковлєва про музичний андеграунд 1990-х років:«Цукор Біла Смерть», Sheik Hi-Fi, Ivanov Down, Merta Zara, Фоа Хока та інші гурти жили і писали так само, як ми зараз. Надихались західними виконавцями, українською народною музикою та експериментували на повну силу. Чому вони не стали відомими, як, наприклад, їхня сучасниця Ірина Білик? Чому їх відкрили та зберегли на польському лейблі Koka Records, а не у нас? Мабуть, справа у більш складній музиці, яку на той час в Україні не було кому слухати. І не тому що її не розуміли, а тому що незалежна культурна сфера лише зароджувалась.

* * *

Після лекції я виходжу покурити. Будівля DCCC, оточена новобудовами, виглядає як вдала ілюстрація до становища андеграундної культури в Україні. Культура — це надбудова? З української перспективи виглядає, як прибудова. Добре, що хоча б цей будинок не знесли. Цікаво, що це за ЖК. «Хто забудовник, я не знаю. А будівля DCCC належить єврейській громаді», — каже мені подруга. Точніше, благодійному фонду «Центр єврейської культури», заснованому одіозним «тіньовим мером Дніпра» Геннадієм Корбаном і головним рабином міста Шмуелем Камінецьким. 

Засновники Центру сучасної культури в Дніпрі відкрито говорять про зв’язок із фондом. «Ми намагаємося тримати дистанцію від власників і поки нам це вдається — маємо можливість робити такі незалежні проєкти. Якщо вони почнуть втручатися в програму, ми підемо з цієї будівлі», — запевняє мене організатор Конструкції Андрій Палаш. Я погоджуюсь. «Центр єврейської культури» відповідає за ремонт будівлі DCCC, що провадить діяльність незалежно, з бюджету ГО «Культура медіальна», заснованого значно раніше за появу простору. Переважно, за рахунок грантів та донорів, список яких прозорий і розміщений на сайті DCCC. ГО не має права займатись комерційною діяльністю, а зароблені гроші має донатити, що і сталося у випадку цьогорічної Конструкції. За словами Палаша, ніякого стосунку до програми DCCC ні Корбан, ні інші члени фонду «Центр єврейської культури» не мають.

Але мені все одно соромно та прикро. Особливо, через історію з київським активістом Романом Ратушним. Кілька років тому Геннадій Корбан погрожував Ратушному через організацію протестів проти забудови Протасового Яру в Києві. У 2023 році киянин виграв апеляцію проти будівельної компанії Корбана «Дайтона Груп». Але Ратушний уже не дізнається про це. У червні 2022 року Роман загинув у бою під Ізюмом. 

Прикро, що фестиваль про андеграунд проходить в тіні скандального бізнесмена. Соромно, що Роман загинув, а Корбан, як завжди, на місці. Бо хто, якщо не військові — наш фундамент зараз? Прикро, що на ньому стоять все ті ж незмінні з 90-х персонажі, за зміну яких і боровся Ратушний. І з цих «прикро» та «соромно» рано чи пізно ми маємо знайти вихід. Ахіллес має наздогнати черепаху.

«Навіть якщо» триватиме у Центрі сучасної культури у Дніпрі (Дніпро, Крутогірний узвіз, 21) до 10 лютого 2024 року. Куратор_ки: Клеменс Пул та Катерина Русецька.
 

Share: