Олексій Сай про серію «Розбомблені», документацію злочинів РФ і горизонтальну «пропаганду»
Олексій Сай давно говорить про війну та активно висвітлює її за кордоном. У 2014 році він почав серію «Bombed», що зображує розбомблений український ландшафт, який можна спостерігати на супутникових знимках із зони бойових дій. Із 17 серпня до 8 жовтня 2023 року ці роботи можна побачити в межах проєкту «Виставка» у київській Voloshyn Gallery. З цієї нагоди Іван Скорина розпитав Олексія для Artslooker — про волонтерство, фотодокументацію злочинів РФ, страждання як рушій творчого процесу та відмінність радянської пропаганди від сучасної.
Проєкт «Виставка» мав відкритися у галереї Волошиних 24 лютого 2022 року. Через повномасштабне вторгнення відкриття відбулося лише для близьких. Пам’ятаєш, як це було?
24-го зранку стало ясно, що відкриття не буде. Але подзвонила Леся Хоменко — вона вирішила прийти з карематами [прим.ред. — галерея Волошиних — це підвал, фактично, укриття]. З нею були також Яся Хоменко та Макс Роботов, потім підійшли ми з дружиною (ми живемо в центрі), а згодом — Нікіта Кадан. У нас була компанія, але це не назвеш відкриттям. Всі, звісно, дивувались такому психоделічному збігу обставин: ці картинки — про бомбардування, а тоді якраз щось гупало в Києві.
Ні, туди не ходили люди з вулиці, лише свої. Прямо поруч було укриття. Микита Кадан потім поміняв експозицію. Він лишився там ще на деякий час і зробив кураторську виставку на основі тих творів, які були у галереї. Хороша була виставка, треба буде якось відтворити.
Я тоді займався плакатами для акцій, а ці роботи стояли, поки їх не повезли у Польщу, десь у травні 2022-го. Спершу друзі хотіли робити виставки в посольствах, але виявилось, що так не можна — влітку роботи віддали у Замок Уяздовський (на виставку «Під іншим небом»)«Розбомблені» — провісник часу. Ти почав цю серію ще у 2014 році. Як з’явилася ідея?
Я почав її десь у серпні 14-го — вже був Іловайськ. Я сидів у розпачі і думав: «Чим я займаюсь? Що я роблю взагалі?». Ми дивились з дружиною знімки з супутника — це був шок. Війна буває різна, тоді ми взагалі не могли уявити, що земля буде так виглядати. Але так було від самого початку, просто локально — навколо Донецька, де одразу працювала артилерія. Дізнались, що нашого знайомого там поранило. Я просто дивився на ці пейзажі і не знав, що робити. Хотілось зайняти чимось голову і руки. Десь роки чотири я нікому не показував ці роботи. В принципі, я завжди веду серію довго — вона до чогось приходить за роки. Паралельно все йде.
Ці роботи зроблені поверх твоїх Excel-Art зображень — це виглядає як свідома відмова від цифрового мистецтва на користь реального. Зміна офісного контексту на військовий. Ти закладав такий сенс чи це суто практичне рішення (лишались зайві роботи, які не шкода)?
Тоді я просто не розумів, навіщо робити цей Excel-Art. Це не пафосний жест, мовляв, «Дивіться, я знищую власні роботи». Я досі паралельно роблю і картинки в екселі — це розвага, спосіб відволіктись від важких речей.
Мабуть, тут можна вгледіти критику: що от це було зі світу монітору, а тут хтось прийшов і попиляв цей світ. Так і є. Але я не ділю цифрове і не-цифрове мистецтво — зараз усе перемішано. Це просто інструменти. В ідеї Ексель-Арта було закладено, що це інструмент для всіх — я роблю те, що всім доступно. Так люди легше це сприймають.
На той час, так само як зараз, я робив ужиткові речі, допомагав знайомим волонтерам. Я не з тих, хто прокинувся 24 лютого. Я одразу робив щось корисне. У 2022-му повторилась та ж історія. Взагалі розділяю в собі художника ужиткового і концептуального. Плакати я роблю анонімно та прагматично: якщо треба некрасиво — буде некрасиво, якщо треба тупо — теж може бути.
Тому я не знаю, чи «Розбомблені» — перші роботи про війну. Якраз тоді мені здавалось, що не треба хайпувати на цій темі. Щоб роботи передали те, що мають, потрібен суспільний консенсус. Глядач має розуміти. У 2014-му аудиторія цих робіт була поменше.
Технічно це виглядає так: я знімаю болгаркою шари Ексель-картин, залізною абразивною щіточкою роблю ці дірки. Це більше про фізичний вклад і персональні страждання від роботи. Вона некомфортна. В одній картині я насверлив 12 тисяч цих дірок.
Навесні 2022-го я допомагав київській теробороні копати окопи — це приємний стан, коли можна працювати руками та ні про що не думати. Ти робиш майже те саме — копаєш ці ями, тільки на картині.
Так, в цьому є якийсь відпочинок для голови — ти себе підтримуєш механічною роботою. Як казав Покиданець про написання совєцьких транспарантів: «Стоишь, пишешь — и на душе покой».
Ти так само до своїх плакатів ставишся?
До плакатів я ставлюсь як до прибирання — просто береш і робиш. Вони потрібні людям, я навіть не передивляюсь їх. Хоча виставок було під 50 уже (далі я не рахував) — це не так важливо. Важливо, що мені їх замовляли активісти. Типу: «Ми йдемо кошмарити корпорацію Unilever — зроби нам купу плакатів, ніби їх малювали різні люди». Ну і я роблю їм десь 5 плакатів — і так багато разів. Якось я прийшов на щосуботній збір українців на Таймс-Сквер у Нью-Йорку (на запрошення Гєни Козуба). Приходжу — і там кажуть в мегафон: «Давайте привітаємо чувака, який малює всі наші плакати». Це було весело. І допомагає людям.
А «Розбомблені» — це також те, що потрібно людям. Я давно вважаю, що мистецтво — це також утилітарна річ. Як високоточна зброя — з наведенням на цільову аудиторію. Але я не думаю, що слова «культурний фронт» мають зміст. Просто поки я ефективний. А далі подивимось. Я взагалі не відпочивав за останні півтора роки.
Це компіляція з фотодоказів російських воєнних злочинів — там дуже багато матеріалу й авторів. Не можу сказати, чи це мистецтво, чи що. Це просто шматок роботи, який приносить дуже конкретний практичний результат. Він дуже жорстко виглядає — люди плачуть, нервуються. Він ефективний.
У 2022 році його показували на виставці Russian War Crimes, саміті НАТО у Вільнюсі, у лондонському парламенті. Там, де ходять люди, які можуть дати літаки та хаймарси. Щоб достукатись до них, потрібна сила мистецтва. Треба робити з любов’ю — тоді це працює. Виміряти ефект складно, але коли люди за кордоном ставлять осмислені питання — це вже зсув. Ця тема стала частиною повсякденного життя в Європі. Тепер буде якось по-іншому.
Україна стала суб’єктною в міжнародній політиці, але це не означає, що ми вже дуже класні. За те, щоб бути цікавими світу, треба ще поборотися. І тут буде конкуренція з більш освіченими, розвиненими та багатими країнами.
То стара робота — 2009 року. Там зовсім інший мотив. Моє покоління гралось такими радянськими олов’яними солдатиками. Тому я відлив олов’яних клерків, деяких розфарбував, так щоб вони були в офісній уніформі. Тоді був початок розквіту корпоративного буття — воно було трохи карикатурним. Я працював у рекламній агенції, мені хотілось показати цей світ. Це були солдатики для споглядання з висоти людського зросту — ніби ти деміург над ними. Ти можеш його втопити, можеш взяти в полон, можеш закопати в квітковий горщик. Хотілось зробити щось миле і смішне, але водночас страшне.
Ця серія — про покоління початку 2000-х, яке думало, що буде жити у вічному гламурі — мене це дуже дратувало. Бо це було таке несвідоме споживацьке життя. Ніби все буде лише легше і легше — сталося зовсім не так. Зараз уже людей «бомбануло» і всі вже розуміють, що до чого.
Перша виставка фото цих солдатиків називалась Welcome attitude — там у них всіх смайли на обличчі. Зараз для нас ця культура стала нормою, а наприкінці 90-х вона була наскрізь фальшивою (бо совкові люди не посміхались). Це було просто як «Вільна каса!» — максимально нещиро, але всі так робили. Наступна виставка називалась «Ми все ще посміхаємось». Ці фігурки там були вже покоцані — набули ознак реальних людей: один — без ока, другий — без половини голови, третій — ще якийсь. У 2013 році я їх робив старіше, закопував, обпалював — мучив, як діти мучать свої іграшки. Вони досі в мене живуть, я їх фотографую. На виставці у Маямі показували фото їхніх облич — ніби портрети.
З цього ж мотиву почався і Excel-Art — як лірична критика. Тут треба балансувати: якщо робота заряджена лише на соціальний критицизм — то вона не буде цікавою. Треба давати щось цікаве — тоді ти можеш на щось вплинути. Якщо будеш просто кричати «Ганьба вам усім, схаменіться» — відповідь буде: «Ну і фіг з тобою».
Я постійно змінюю діяльність, маю досвід роботи з прогресивними цифровими інструментами — просто вона не має конкретного вираження. Я не думаю про технологію. Куди вона заведе — туди заведе. Я робив, наприклад, тотальну 360-градусну інсталяцію Control Freak у віртуальній галереї Шухляда.
В Ексель-арті інструмент пов’язаний з ідеєю самої серії. Не те щоб я хочу бути цифровим митцем. Я паралельно робив і топором роботи. Нема різниці. Я скоріше працюю з задачами, а не з формами. Люблю незручний матеріал — він дає відчуття боротьби. Ти не йдеш до результату, а продираєшся до нього — це для мене частина роботи. Коли треба шось вигадити, особливо коли воно не йде, ламається по ходу — оце цікаво. А полотно й олія — просто відпочинок.
А скільки займає одна Excel-картина? І скільки — робота з серії «Розбомблені»?
Екселі в середньому — до місяця. Можна зробити швидше, але результат буде іншим. Excel-Art — це такий artisan handmade digital art. Я міг би написати макрос — автоматизувати цей процес — але то було б не те. Тут справа у ручному процесі: ти довго сидиш над цим і зрештою щось знаходиш. А робити розбомблену роботу займає приблизно стільки ж часу.
Зараз я планую доробити все недороблене — вже багато назбиралось. Не буває такого, що ти сідаєш і думаєш: «Так, треба зробити нову роботу». Якісь ідеї є, але я ще не перевірив, чи вони живі.
В перервах між монтажем «6400 кадрів» я робив серію малюнків News — десь 400 штук. Це дими без прив’язки до географії — як у нас показують прильоти, щоб було неясно, де і звідки. Вони працюють як один об’єкт — теж їздять по виставках різних.
Останні років 8-10 я ще писав заяви (серія Statements) — по 100 штук на одному аркуші паперу. Це — про взаємодію з бюрократією (і державною, і приватною). Колись, щоб прийти в майстерню у вихідний, мені треба було писати заяву з паспортними даними та інформацією про автомобіль. Тут як не крути, почуваєшся приниженим. В цій серії я писав що попало, але обов’язково по формі і комусь конкретному. Я досі інколи пишу ці штуки.
У серії «Слогани» схожа техніка, як у «Заявах» — накладання тексту. Про що ця робота?
Це про те, як люди перестають бачити і чути тоталітарні заклики, навіть коли від них нема куди сховатись. Тут гасла накладені одне на інше — наче вони повинні щось донести, але ні. Так і було в СРСР — ніхто не читав пропаганду. Вона була просто фоном, як жовте листя восени. На Русанівці колись були величезні написи на трьох сусідніх будинках: «Ленін. Партія. Народ!». Ніхто не проникався почуттями до цих трьох, просто всі знали, що хтось живе в «партії», хтось — в «леніні», а хтось — у «народі».
Я офігівав, коли молоді люди почали сприймати СРСР як щось романтичне. Через цю серію хотілось показати їм, що совок не працював. Це була «гавно-машина», яка нікуди не їхала. Я — один з останніх свідків цього. Моє покоління народилось у СРСР, але стало активним якраз коли він розпався. Для мене це була неприємна реальність. Дитинство щасливе лише тому що ти дитина. Підлітком я вже ненавидів совок — на всі революції та акції ходив. Паралельно я вчився в технікумі на художника-оформлювача. Тому я вмію по-класичному писати транспарант. Віктор Покиданець і Сергій Якунін приходили до мене дивитись ці роботи і ледь не плакали — бо вони ще встигли попрацювати на художніх комбінатах.
Власне, з цього совєцького суспільства ми перекочували у карикатурний капіталізм. Пару десятків років ми прожили в цій викривленій смішній реальності. Зараз реальність — реальна. Зараз у нас є відчуття плину історії — а тоді ти був у глухому куті. Не в ліберальному «кінці історії», а просто в якійсь западні.
Насправді я не займаюсь пропагандою в класичному сенсі: у мене немає замовника і я не отримую ніяких грошей за це. Навіть коли хтось пропонує продавати ці постери, я кажу: 100% доходу — на зброю.
Пропаганда може бути тоталітарно-централізованою, як в рашці, а може бути такою, як у нас. Я маю на увазі не марафон «Єдині новини», а художників, музикантів, волонтерів. Ті, хто мають якийсь голос — вони від себе роблять все, щоб донести думку до тих, хто їх почує. Це горизонтальна пропаганда. Це працює на всіх нас — це вироблення суспільного консенсусу. От хтось облив скульптуру в Стрийському парку — і несеться срач. Це теж пропаганда певних ідей і цінностей (з обох боків). Врешті ті, хто проти, отримають дозу «пропаганди» від тих, хто за.
А «Єдині новини» потрібні ситуативно, для заспокоєння людей. Навіть Арестович був в якийсь момент був потрібен — і де він тепер? Усі викривлені речі відживуть. Із марафоном в якийсь момент всі почнуть боротись — і поборють. Тут він не може перемогти, це неможливо — бо ми не такі. Коли ми всі робимо індивідуальні маленькі «пропаганди» — ми підриваємо можливість перемоги великої пропаганди. Це наш обов’язок: якщо можеш щось сказати — кажи.
