Дан Пержовскі про художню практику, documenta 15 та підтримку України

 Дан Пержовскі – художник, який активно висловлюється про політичні зміни, що відбуваються у суспільствах. Майже щодня він створює малюнки-коментарі про події у світі, що тим чи іншим чином впливають на нас усіх. Дан народився 1961 року в Румунії та брав активну участь у революції 1989 року, приєднавшись до редакції першого незалежного медіа в країні. Як виходець з країни колишнього соціалістичного блоку, Дан у 2013–2014 роках підтримував протести проти проросійського уряду в Україні (також відомі як Євромайдан) та допомагав Україні під час останнього військового вторгнення.    

Минулого року Дан взяв участь у documenta 15 із серією «антивоєнних малюнків», які критикували українські художники. Для Artslooker Світлана Лібет поговорила з Даном про його роботу й погляди на війну, розв’язану Росією проти України, про російських художників, що працюють у Європі, та про заходи, яких можна вжити задля більшої підтримки нашої битви за демократію. 

 Дане, я знаю, що Ви підтримували Україну під час подій Євромайдану та підтримуєте досі з моменту анексії Криму й початку цієї довгої війни у 2014 році. Ви створювали роботи, що описували ситуацію для міжнародної спільноти й допомагали сформулювати чіткий заклик до необхідних дій. Що спонукало Вас брати таку активну участь в житті України з 2013 року? 

По-перше, я також журналіст. З часу падіння диктатури в моїй країні, Румунії, 1989 року я приєднався до вільної преси. Я отримав роботу в одному з перших на той час тижневиків у країні, сфокусованому на політиці, суспільстві й культурі. У зв’язку з цим, моє мистецтво змінилося. Я почав рефлексію  над соціальним та політичними подіями в моїй країні та світі. Саме тому сьогодні я змальовую ситуації, що відбуваються на планеті, або те, що впливає на нас загалом. З часу Майдану, який дуже нагадував мені протести в Румунії 1989 року, я став звертати більше уваги на те, що відбувається в Україні. У мене є мої малюнки, я відомий художник, тож я вирішив використати це настільки, наскільки це могло б допомогти. 

Я не знав більшості українських художників і не мав зв’язку зі спільнотою. Я знаю Микиту Кадана з попередніх виставок і брав участь в Одеській бієнале – маленькій та майже без фінансування, однак мені подобаються такі події. Я познайомився з різними українськими митцями під час Євромайдану і вважаю, що художники, особливо ті, що проживають так близько і мають спільний кордон, мають налагоджувати кращі зв’язки одні з одними, формувати спільноту.

В моєму журналі ми виділили чотири сторінки для малюнків про Євромайдан. Потім дослідник та спеціаліст Арманд Ґосу, мій колега з Revista 22 у Бухаресті, видав книжку про ситуацію в Україні та путінську анексію Криму. Книжку проілюстрували моїми малюнками. 

В одній зі своїх TED Talks 2011 року в Бухаресті Ви кажете, що «демократія – це не те, що нам дано, а те, за що ми боремося». Чи вважаєте Ви, що боротьба України проти тоталітарного уряду Росії – це боротьба за демократію не лише для України, але й для Європи?   

Україна, як і Румунія, непроста країна. Ми вийшли з певної системи, яку прагнемо змінити – стати сучасною демократичною країною і спробувати добитися кращого життя для людей. Але для цього ми маємо вирватися з-під контролю влади, що багато років нас пригноблювала. Думаю, що наша реальність дуже подібна на українську. Шлях до демократії полягає не в тому, що ми її отримуємо як подарунок і від завтра стаємо демократичною країною. Аж ніяк. У моїй країні ми боролися за демократію кожного дня протягом перших десяти років. Згодом ми подумали, що добилися свого, а потім почали лінуватися. Тепер ми знову в тій самі ситуації, тому що якість демократії у нас в країні дуже низька. Ми частина Європейського Союзу, проте вже протягом певного часу рухаємось назад, забуваючи його основні цінності. Наразі ми втрачаємо речі, за які так довго боролися.

 Ви також створили роботу про Україну для Дому європейської історії, яка досі там експонується. Чи могли б Ви розповісти про неї більше?       

Мене запросили створити site-specifc інсталяцію для виставки в Домі європейської історії. Там проходить виставка плакатів про історію Європи. Йдеться про мистецтво плакату з 1945 року до сьогодні. Коли мене запросили, очевидно, що Україна, російська агресія та окупація були головними темами в самому серці Європейського Союзу. Економіка ЄС залежала від російського газу, а потім вони змушені були вирішувати, що з цим робити. Зрештою, Росію відрізали. Дискусія про Україну є фундаментальною для Європи. Тому я інтегрував роботи про Україну у виставку.  

Я вважаю, що Європейський Союз – це дуже «авангардистська» модель з політичної перспективи, оскільки сьогодні загальні тенденції спрямовані на розкол та індивідуальні політики, засновані на власних інтересах. Тому я хотів це підкреслити. Також я збираюся повернутися до Дому європейської історії, щоб додати більше малюнків, оскільки ситуація змінилася. Коли я починав працювати там, йшла дискусія про закриття неба над Україною. Це було одне з головних питань, які порушувались на початку. А зараз війна досі триває, а Європа з НАТО досі не закрили небо. Вони досі не хочуть застосувати усю повноту своєї влади. 

 Пізніше Вас запросили створити роботу для documenta. Одну з робіт, що демонструвалася у вигляді банера на Музеї Фридеріціанум, пізніше зняли. Розкажіть, будь ласка, про цей випадок. У чому полягала критика Вашої роботи, і якою була Ваша відповідь? 

Це дуже важка дискусія, тому розповім про все по черзі. Розумієте, я білий чоловік та освічений європеєць, і мене запросили взяти участь у documenta, темою якої того року були Глобальний Південь та колективи. Я опинився в доволі дивній позиції. Я не з Глобального Півдня і не працюю в колективі. Усе своє життя я боровся за індивідуальну свободу висловлювання. Пізніше в процесі, оскільки мене запросили, виникло непорозуміння через мої малюнки про Україну. Деякі українські митці були дуже розчаровані. Варто уточнити, що мене не запрошували на documenta, щоб малювати про Україну. Мене запросили за три роки до цього і за два роки до початку повномасштабної війни. Запросили насамперед через риси репортажу в моїй роботі, а також тому, що я застосовую гумор і міг би бути перекладачем між Глобальним Півднем та Західною Європою. Оскільки ми проводили багато zoom-конференцій з учасниками та кураторами documenta, у певний момент постала дискусія щодо того, як можна було би порушити тему війни.

Фактично вся виставка була присвячена баченню сучасного світу з перспективи Глобального Півдня. Думаю, вони були не готові включити в програму те, що вони сприймають як європейську війну. Проте куратори попросили мене створити антивоєнні малюнки, які перенесли на великі банери й експонували як дуже помітні висловлювання на фасаді одного з головних приміщень documenta – Музею Фридеріціанум. Як бачите, не всі мислять так, як ми. Багато людей, наприклад, у Південній Америці як головного ворога сприймають США. А банери були доступні для огляду світової спільноти більш ніж за місяць до відкриття documenta.

Вони попросили мене зробити антивоєнні малюнки, тож я написав «StoPutin», саме так – з однією «P». Їм потрібне було загальне висловлювання про війну, тому я її персоналізував. Звичайно, я розумію, що це не лише війна Путіна. Це війна російської армії та російського імперіалізму (очевидно, що багато людей її підтримують). Але у своєму мистецтві я намагаюся не фіксуватися на ненависті. Малюнки про Україну я також включив у перформативну інсталяцію, яку зробив навпроти колишнього головного вокзалу Касселя. 

 Які Ваші міркування щодо сучасних російських художників? У Європі зараз багато таких, що вважають себе жертвами війни.

Я знаю художників, які чинили спротив путінському режиму й через це постраждали. І я знаю людей, що втекли. Я також знаю людей, які, можливо, досі в Росії. Думаю, не можна судити країну або людей як одне ціле.     

Якби ви глянули на образ моєї країни 40 років тому, то подумали б, що усі люблять диктатора, чи не так? Але ми не любили. Багато хто намагався якимось чином протистояти. Тож чому я маю звинувачувати усіх? Я так не можу. Є люди, які справді чинять спротив, і нам у Європі та світі було байдуже, що хтось протестує на вулицях Москви й потрапляє до в’язниці. Ми також забули, що кілька років тому на вулиці вийшло близько мільйона людей. Були демонстрації. Судити будуть армію. Будуть імена генералів, військових. Перед судом постануть окремі люди, а не вся нація. 

Втім, я також вважаю, що росіяни, які живуть за кордоном, мають трохи поступитися публічністю і не претендувати на статус жертви (навіть якщо так і є), оскільки зовсім не їхні міста та сім’ї потерпають від бомбардувань щодня і щоночі.

Тобто, на Вашу думку, треба підтримувати людей, які чинять спротив тоталітарним режимам? 

Так, ми маємо підтримувати демократичний спротив. 

Щодо російських художників, я погоджуюся з вами, що деяким з втікачів краще залишатися в тіні. Думаю, це було би ввічливо і коректно. 

Тому що в Україні сьогодні вбивають дітей. І це кінець дискусії. Я розумію, що українські та російські художники зараз не можуть одне одного бачити. Українці відмовляються брати участь у виставках і панельних дискусіях з російськими художниками. Я запитував себе, що б я зробив у такій ситуації. Найімовірніше, повівся би так само. 

 Наскільки видимою останнім часом є Російсько-Українська війна в Європі? І як мистецтво може допомогти підтримувати цю розмову? 

Я здебільшого намагаюся збирати гроші. Думаю, зараз це найважливіше. Наприклад, для Brussels Art Fair мене попросили зробити значки, і я намалював п’ять моделей. Їх продавали під час ярмарку й зібрали €5,000. Потім ми привезли їх на documenta й зібрали ще €5,000. Гроші пожертвували організаціям в Брюсселі й Касселі, які працюють з українськими біженцями, зокрема, з дітьми. За ці півтора року мені вдалося зібрати близько €20,000 й пожертвувати їх організаціям, які допомагають сім’ям, особливо дітям. Таким чином, я намагаюсь бути корисним. Світ мистецтва – це світ мистецтва. Я стараюся бути більш прагматичним. Якщо я можу зібрати гроші, я це зроблю.

Румунія намагається допомагати Україні, зараз у країні багато біженців. Проте є й багато бюрократії, якої, на мою думку, можна було б уникнути. Я також захоплююсь мистецькими колективами, резиденціями, що допомагають українським митцям. Це означає, що люди можуть продовжувати працювати і формувати спільноту. Я підтримую ці організації також.

Що, на Вашу думку, міг би зробити Євросоюз для України?

Я вважаю, що треба робити більше для допомоги переселенцям, особливо людям з дітьми. Ви приїжджаєте в Європу, і у вас немає можливості працювати. Як таке може бути? Як можна так жити? А матері за визначенням вже працюють – виховують дітей. Вони пропускали школу через COVID, а тепер ще й через війну. Треба багато вкладати в освіту цих дітей.

Люди в Європі стають менш привітними – їх турбують власні економічні проблеми. З «біженцями» пов’язані негативні конотації. Зараз я використовую термін «переселенці». Кожна країна повинна підтримувати вихідців з України, в тому числі Румунія, що має довгий кордон з Україною. 

З точки зору того, що можна зробити, щоб пояснити Україну європейському суспільству, наприклад, у Румунії, я вважаю, що російські пропагандистські телеканали потрібно повністю заборонити. Вони дуже видимі тут, у Європі. Я вважаю, що варто створювати більше проукраїнських програм, щоб трохи заспокоїти людям нерви.

Урок, який я виніс з усього цього, такий: ми повинні намагатися більше дізнаватися про наших сусідів, будувати з ними зв’язки та бути готовими виявляти солідарність, оскільки ми як “східноєвропейці” стикаємося з подібними проблемами.
 

Share: