Алевтина Кахідзе — «художниця, а також садівниця», як вона сама про себе говорить. Родом із Жданівки на Донеччині, вона вже довгий час живе в Музичах Київської області. У своїх перформансах та скетчах Алевтина створює наративні розповіді, у яких торкається політичної критики через особистий вимір. Ми з Алевтиною познайомилися на Майдані під час подій Революції Гідності, коли почали працювати над проєктом «Листівки з Майдану». Тоді Алевтина малювала листівки, які ми поширювали серед протестувальників, пропонуючи їм, до прикладу, написати листа зі звісткою з Майдану додому. У той же час румунський художник Дан Пержовські робив серії малюнків, рефлексуючи події на Майдані в Києві, а також російську окупацію Криму. Лаконічні і промовисті роботи Пержовські стали натхененням для багатьох, зокрема для Кахідзе. Проте вже з початком повномасштабної війни Росії проти України висловлюванням Пержовські (та інших європейських діячів) бракувало однозначності в розумінні вторгнення: замість закликів до Росії припинити агресію Пержовські вдається до кліше «путінська війна», що знімає відповідальність із російськоо суспільства, яке досі іменує себе «демократичним». Про його погляди на російську-українську війну ми говорили з Даном у серпні в ексклюзивному інтерв’ю для ArtsLooker. Наша розмова з Алевтиною стала віртуальним діалогом з Пержовські та продовженням довготривалої практики художниці розповідати через мистецтво про те, що відбувається в Україні та з її власною сім’єю.
Нещодавно я записала інтерв’ю з Даном Пержовскі щодо його малюнків про Україну на documenta 15. Ті роботи ти критикувала й навіть перемальовувала. Які твої думки щодо практики Пержовскі нині?
Для мене він був художником, який малював політику. Я дивилася його роботи й вчилася. Але зараз я все більше сперечаюсь з ним і от ми дійшли до того, що спробуємо співпрацювати.
«Я малюю багато слів. Він малює одне»: Алевтина Кахідзе про продуктивну суперечку з Даном Пержовські та виставки про війну за кордоном
22 грудня, 2023
Чому?
Наприклад, коли він у своїх малюнках проголошує тільки допомогу біженцям, я його не розумію. Я — українка, і розумію природу нашої війни. Я знаю, що біженців буде стільки, скільки буде тривати війна. Так їм можна допомагати нескінченно. Це як боротися з наслідками, а не з причиною. Біженці є тому, що агресор робить так, що людям неможливо знаходитися в їхніх домівках.
Дан також у малюнках говорить про те, що це «путінська війна». Це твердження використовують у англомовних медіа. Що з ним, на твою думку, не так?
Це не дуже складно зрозуміти, що тут не так. Коли наголошується на тому, що це путінська війна, то ми надаємо силу, велич, вагу людини, яка так само має дві ноги, дві руки, голову. У чому її сила над іншими? Чому це його війна? Так, це може звучить красиво, і простіше намалювати це, аніж написати «російсько-українська війна». Це більше слів. Я малюю багато слів. Він малює одне.
«Я проти війни», «війна путіна» — для мене це надто прості слова. А от радикалізм у висловлюванні думок для мене це: як не допустити війну? Як її закінчити?
Наприклад, коли він у своїх малюнках проголошує тільки допомогу біженцям, я його не розумію. Я — українка, і розумію природу нашої війни. Я знаю, що біженців буде стільки, скільки буде тривати війна. Так їм можна допомагати нескінченно. Це як боротися з наслідками, а не з причиною. Біженці є тому, що агресор робить так, що людям неможливо знаходитися в їхніх домівках.
Дан також у малюнках говорить про те, що це «путінська війна». Це твердження використовують у англомовних медіа. Що з ним, на твою думку, не так?
Це не дуже складно зрозуміти, що тут не так. Коли наголошується на тому, що це путінська війна, то ми надаємо силу, велич, вагу людини, яка так само має дві ноги, дві руки, голову. У чому її сила над іншими? Чому це його війна? Так, це може звучить красиво, і простіше намалювати це, аніж написати «російсько-українська війна». Це більше слів. Я малюю багато слів. Він малює одне.
«Я проти війни», «війна путіна» — для мене це надто прості слова. А от радикалізм у висловлюванні думок для мене це: як не допустити війну? Як її закінчити?
Чим ти займалася з 24-го лютого? Як змінилося твоє життя?
Стало більше роботи. Здається, усі, хто знали мене, написали й попросили про щось, щось намалювати чи показати. Я багато їздила й розповідала про те, що я знаю і відчуваю. Робила, до прикладу, перформанс в Помпіду у Парижі, де відповідала з різних позицій — медіатора, борця, туриста і садівника — на питання, які завжди запитують в українців. І відповіді відрізнялися, а робота називалася «Метод конструювання політичної правди».
В Помпіду я також виступала онлайн під час облоги Київської області. Пам’ятаю, як дивлюся перед собою, величезна зала людей зібралася, а переді мною, над моєю головою архів моїх робіт. І я думаю, що може з ним статися будь-що, наприклад, влучання снаряду, і кажу це всім. Потім я зустрічала людей із тієї зали, які казали, що їх саме це вразило…
Стало більше роботи. Здається, усі, хто знали мене, написали й попросили про щось, щось намалювати чи показати. Я багато їздила й розповідала про те, що я знаю і відчуваю. Робила, до прикладу, перформанс в Помпіду у Парижі, де відповідала з різних позицій — медіатора, борця, туриста і садівника — на питання, які завжди запитують в українців. І відповіді відрізнялися, а робота називалася «Метод конструювання політичної правди».
В Помпіду я також виступала онлайн під час облоги Київської області. Пам’ятаю, як дивлюся перед собою, величезна зала людей зібралася, а переді мною, над моєю головою архів моїх робіт. І я думаю, що може з ним статися будь-що, наприклад, влучання снаряду, і кажу це всім. Потім я зустрічала людей із тієї зали, які казали, що їх саме це вразило…
Розкажи, будь ласка, про свою виставку Signs of Peaceful Life в галереї Meyer Riegger Берліні.
Я зробила цю виставку на запрошення від комерційної галереї. Вони хотіли мене інтегрувати саме так в західний контекст. Попрацювала із дуже класною командою галереї, відчула багато підтримки. Не було жодного тиску щодо того, які саме роботи показувати. Я вирішила, що розкажу про себе, якою я була художницею до початку російсько-української війни. Тож я показала свій давній проєкт про споживацьке суспільство: про вітрини, про красиві товари, які я дуже любила. Про свої власні бажання як людини зі Східної Європи їх мати й про неготовність до цих фантастичних західних товарів. І закінчила ту розповідь про те, як ті самі ті вітрини «злякалися» під час Майдана. Хоча на Майдані всі були дуже незбагненно чемні. Я думаю, що вітрини Sanahunt забили тоді не через [агресивність] людей, а тому що це фізичні об’єкти (каміння), яким байдуже, куди летіти: або в обличчя, або у вікно. Я тоді вперше зробила ту роботу із серії про налякані вітрини. Ця метафора тепер завжди зі мною, тож я її теж показала. І каміння Майдана теж привезла, яке дуже схоже на берлінське. Аби люди там змогли побачити, чим саме билися на Майдані. Ця робота ніби загорнута у шмат часу. Ще показала малюнки із судів по Майдану. Для мене це було дуже-дуже важливо, аби нагадати європейцям ціну сьогоднішніх свобод в Україні. Мені бути на Майдані було геть ризиковано, а комусь коштувало життя. Цю серію я показала, можливо, і від втоми слухати про те, як небезпечно протестувати росіянам. Ми знаємо, як можна померти у власній країні від силовиків! Я показала малюнки з судів Майдану, що тривали усі ці 8 років. Там була й справа Януковича, і справа снайперів, яким буде до кінця року винесений вирок за вбивство 48 людей (на момент публікації суд виніс вирок у справі розстрілів на Майдані — ред.). І про те скільки було насправді вбито протестувальників Майдану, а скільки поліцейських.
Із робіт минулого року я показала до 100 малюнків, один з них присвячений біженцям: де українці стоять біля озера разом із іноземцями й дивляться на лебедів. Усі дивляться на лебедів, а українці дивляться в телефон, читаючи новини.
Я зробила цю виставку на запрошення від комерційної галереї. Вони хотіли мене інтегрувати саме так в західний контекст. Попрацювала із дуже класною командою галереї, відчула багато підтримки. Не було жодного тиску щодо того, які саме роботи показувати. Я вирішила, що розкажу про себе, якою я була художницею до початку російсько-української війни. Тож я показала свій давній проєкт про споживацьке суспільство: про вітрини, про красиві товари, які я дуже любила. Про свої власні бажання як людини зі Східної Європи їх мати й про неготовність до цих фантастичних західних товарів. І закінчила ту розповідь про те, як ті самі ті вітрини «злякалися» під час Майдана. Хоча на Майдані всі були дуже незбагненно чемні. Я думаю, що вітрини Sanahunt забили тоді не через [агресивність] людей, а тому що це фізичні об’єкти (каміння), яким байдуже, куди летіти: або в обличчя, або у вікно. Я тоді вперше зробила ту роботу із серії про налякані вітрини. Ця метафора тепер завжди зі мною, тож я її теж показала. І каміння Майдана теж привезла, яке дуже схоже на берлінське. Аби люди там змогли побачити, чим саме билися на Майдані. Ця робота ніби загорнута у шмат часу. Ще показала малюнки із судів по Майдану. Для мене це було дуже-дуже важливо, аби нагадати європейцям ціну сьогоднішніх свобод в Україні. Мені бути на Майдані було геть ризиковано, а комусь коштувало життя. Цю серію я показала, можливо, і від втоми слухати про те, як небезпечно протестувати росіянам. Ми знаємо, як можна померти у власній країні від силовиків! Я показала малюнки з судів Майдану, що тривали усі ці 8 років. Там була й справа Януковича, і справа снайперів, яким буде до кінця року винесений вирок за вбивство 48 людей (на момент публікації суд виніс вирок у справі розстрілів на Майдані — ред.). І про те скільки було насправді вбито протестувальників Майдану, а скільки поліцейських.
Із робіт минулого року я показала до 100 малюнків, один з них присвячений біженцям: де українці стоять біля озера разом із іноземцями й дивляться на лебедів. Усі дивляться на лебедів, а українці дивляться в телефон, читаючи новини.
Яка була реакція глядачів на виставку?
Одного разу я зайшла в зал і побачила двох дівчат, які її роздивлялися. Вони уважно дивилися відео з перформансу в Пермі (перформанс «Самый коммерческий проект» у межах виставки «Якщо/Если/If» в Музеї сучасного мистецтва PERMM — ред.), це був 2010 рік. Я якось одразу зрозуміла, що ті дівчата росіянки. Вони щось говорили між собою, далі дивилися роботи з Майдану. Коли я підійшла поговорити про малюнки, я запропонувала говорити англійською. І тоді я побачила, що вони мене бояться.
Ти також брала участь в Маніфесті 10, яка проходила у Санкт-Петербурзі. Які твої думки про співпрацю з росіянами? Навіть, якщо ті «хороші»?
У березні 2014-ого я не розуміла чим є Росія. Від Каспер Кьонінга, куратора Маніфести 10, мені подзвонили в той момент, коли я дивилася на площу Леніна в Донецьку, яка вся була в російських прапорах. Я їхала звідти із бажанням говорити про наші політики. Мені це вдалось, моя робота на Маніфесті не була цензурованною, але зараз зрозуміло, що для середовища в Росії будь-що було марними. Після 2014-ого мала ще кілька проєктів в Росії. Емоційно це вилилося у огиду до росіян. Всіх. Тому що довіра втрачена, а на відбудову її немає підстав. В Пітері я потрапила в поліцейський відділок через проєкт із підлітками «Картографія мрії», а від московського оператора, який мене знімав на 6-й Московській бієналіє, отримала в приватні повідомлення відео мого рідного окупованого міста Жданівка із приписом «В Ждановке все спокойно». Тоді моя мама жила там, що спричинило неабияку тривогу до останніх її днів. Саме цей досвід стане вирішальним у стосунках до Росії та росіян, хоча було й безліч інших подробиць, які свідчили про імперськість та ворожість росіян в команді Маніфести 10, як той «помилковий переклад» в каталозі, де про мене напишуть: «этнично та культурно русская».
Одного разу я зайшла в зал і побачила двох дівчат, які її роздивлялися. Вони уважно дивилися відео з перформансу в Пермі (перформанс «Самый коммерческий проект» у межах виставки «Якщо/Если/If» в Музеї сучасного мистецтва PERMM — ред.), це був 2010 рік. Я якось одразу зрозуміла, що ті дівчата росіянки. Вони щось говорили між собою, далі дивилися роботи з Майдану. Коли я підійшла поговорити про малюнки, я запропонувала говорити англійською. І тоді я побачила, що вони мене бояться.
Ти також брала участь в Маніфесті 10, яка проходила у Санкт-Петербурзі. Які твої думки про співпрацю з росіянами? Навіть, якщо ті «хороші»?
У березні 2014-ого я не розуміла чим є Росія. Від Каспер Кьонінга, куратора Маніфести 10, мені подзвонили в той момент, коли я дивилася на площу Леніна в Донецьку, яка вся була в російських прапорах. Я їхала звідти із бажанням говорити про наші політики. Мені це вдалось, моя робота на Маніфесті не була цензурованною, але зараз зрозуміло, що для середовища в Росії будь-що було марними. Після 2014-ого мала ще кілька проєктів в Росії. Емоційно це вилилося у огиду до росіян. Всіх. Тому що довіра втрачена, а на відбудову її немає підстав. В Пітері я потрапила в поліцейський відділок через проєкт із підлітками «Картографія мрії», а від московського оператора, який мене знімав на 6-й Московській бієналіє, отримала в приватні повідомлення відео мого рідного окупованого міста Жданівка із приписом «В Ждановке все спокойно». Тоді моя мама жила там, що спричинило неабияку тривогу до останніх її днів. Саме цей досвід стане вирішальним у стосунках до Росії та росіян, хоча було й безліч інших подробиць, які свідчили про імперськість та ворожість росіян в команді Маніфести 10, як той «помилковий переклад» в каталозі, де про мене напишуть: «этнично та культурно русская».
Яке твоє бачення представлення своїх робіт на міжнародних майданчиках нині? Що для тебе є найважливішим донести для до глядачів?
Нещодавно я викладала в одній французькій школі і зрозуміла, що ті 40 студентів і виявилися найважливішими глядачами. Нічого так не надало мені впевненості, як передавання досвіду останніх десяти років, а мистецтво під час російсько-української війни були настільки доречними перед ними.
Нещодавно я викладала в одній французькій школі і зрозуміла, що ті 40 студентів і виявилися найважливішими глядачами. Нічого так не надало мені впевненості, як передавання досвіду останніх десяти років, а мистецтво під час російсько-української війни були настільки доречними перед ними.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:
