5 жовтня 2023 року відкрилася Київська бієнале, виставки й публічні програми якої цьогоріч відбуватимуться в cеми містах: Київ, Івано-Франківськ, Ужгород, Варшава, Відень, Люблін, Антверпен. Без однієї спільної теми, без помпезних відкриттів і неосяжних публічних програм, — Київська бієнале 2023 торкається питань, які переживає українське суспільство в часи війни.

Започаткована у 2015 році Хедвіґ Заксенхубер, Ґеорґом Шоллхаммером, та — на той момент — командою Центру візуальної культури, Київська бієнале позиціонує себе як форум мистецтва, знання та політики, що об’єднує виставки та дискусійні платформи. Київська бієнале не вперше зосереджується в декількох локаціях, містах та країнах. Майже кожен попередній епізод бієнале мав «одній-людині-не охопити» публічну програму та велику виставкову.

Восени 2021 року, коли спекуляції про можливе повномасштабне вторгнення Росії в України лунали звідусіль, Київська бієнале відкрилася з темою «Союзники» в трьох локаціях столиці: Будинок кіно, кінотеатр «Ліра», колишня будівля бювету «Джерело» та онлайн. Тоді публічна програма була насичена виступами та дискусіями про стан європейських спільнот.

Із повномасштабним вторгненням політична думка дещо трансформувалася: деяким людям стало важче розуміти й співпрацювати з білорусами, німцями, та іншими представниками європейських країн. Деяким інституціям, художникам та художницям стало важче розуміти сенс своєї діяльності. Ситуація, у якій опинилася країна, переживаючи одразу численні втрати: людські, інфраструктурні, природні, поставила на перше місце усе, що пов’язано з захистом країни від нападника Росії.

Проте Україна бореться й за свою культуру теж, і не в останню чергу з допомогою мистецтва. Це можна простежити за численними кінофестивалями, форумами й виставками, які говорять про те, що відбувається в країні та які цінності відстоюються. У 2022 році Київська бієнале залучила своїх європейських партнерів і організувала фонд допомоги Emergency Support Initiative для підтримки українських художників та художниць шляхом надання стипендій та місця для роботи серед мережі резиденцій.

Ці екстрені резиденції стали фундаментом для підготовки цьогорічної бієнале, яка відбувалася за планом, без скасувань чи перенесень через військовий стан. Вона вийшла без теми, адже, як сказав куратор та креативний директор Київської бієнале Сергій Климко в інтерв’ю «Суспільне»: «…тема цьогорічного епізоду — це слон в кімнаті, адже усім зрозуміло, що наша тема — це ситуація в Україні й усе, що з цим пов’язано. Якщо ми спробуємо артикулювати тему, то вона неодмінно звузить розуміння проєкту».

Цьогоріч бієнале має децентралізований характер із невеликою і вузькоcпрямованою виставкою в Києві, насиченою програмою в Івано-Франківську, виставкою в Ужгороді, а також виставками у Варшаві, Відні (де представлений найбільший виставковий проєкт) та Берліні.

Київ

Я приїхала в Київ із письменницької резиденції Can Serrat в Іспанії, як і всі: автобусом, потягом, потягом. Коли я планувала подорож, мене запитували інші резиденти: «Чому ти просто не полетиш?» «Бо над нашою країною нині літають військові літаки й ракети», — відповідала я. Продовжувати працювати, розповідати про війну в художньому полі важливо саме тому, що війна не закінчилася, і мистецькі форуми є також засобом для комунікації цієї інформації.

Бієнале відкрилася виставкою «Ріка кричала, вила, як поранений звір» у Довженко-Центрі. Кураторами виступили Альона Пензій, Станіслав Битюцький та Олександр Телюк. Історія Довженко-Центру, що був заснованй у 1994 році та команда якого працює над дослідженням та архівацією кінематографічного спадку Україну з 1920-х по 1990-ті вартує окремої уваги. Команда центру прямо зараз бореться за те, аби продовжувати свою діяльність всупереч війні та спробам певних державних ланок посунути легітимно обрану директорку та призначити свого кандидата.

У межах цьогорічної бієнале Довженко-Центр переобладнали приміщення, у якому раніше була книгарня, а у 2022 році воно використовувалося як «пункт незламності»: люди могли там просто прийти і працювати, адже в будівлі була електрика навіть під час відключень. Нині це окреме експозиційне приміщення на першому поверсі й Довженко-Центр планує продовжувати робити там виставки. Над архітектурою виставки працював Олександр Бурлака, а над дизайном — Лєра Гуєвська.

Будівництво Каховської ГЕС було репрезентовано в фільмі «Поема про море» (1958) Юлії Солнцевої за сценарієм Олександра Довженка. У ньому такі історії, як за малі гроші або майже без компенсації тисячі мешканців мусили покинути свої села, аби ті були затоплені на користь станції, розказана як акт великої дії задля блага регіону на розбудову великої системи енергозабезпечення півдня України разом із Кримом. Нині, коли станція зруйнована, не зрозуміло, навіщо навмисно відбувається постійне руйнування одних і тих самих земель одними й тими ж загарбниками.

Розмірковуючи про розбудову Дніпра, а далі знищення тих самих інфраструктурних об’єктів, куратори виставки ставлять питання: якою ми бачимо стратегію відновлення регіонів України, що постраждали від російської агресії, насамперед Півдня? Чи варто продовжувати вкладати ресурси в гідроенергетику, яка, за словами однієї з кураторок виставки Альони Пензій, сумарно забезпечує до 5-7% потрібної країні електроенергії? Чи, можливо, варто дати природі відновитися, Великому лугу — повернутися?

Фільм «Поема про море» був деконструйований і представлений у вигляді інсталяції «Море» режисером монтажу Миколою Базаркіним. Роздивляючись повторювані кадри того, як люди радо пересуваються по плечі в воді, стає моторошно, наскільки на наше уявлення про події впливають способи оповіді про них. Паралельно з фільмом представлені фотографії Довженка на тлі будівництва Нової Каховки, а також представлені фото Дніпробудівської археологічної експедиції на чолі з істориком Дмитром Яворницьким, присвяченні річці рядки з літератури та поезії, що також написані радше як частина одного великого проєкту однієї великої країни.  

Відеоінсталяції в експозиції з кадрами класичних фільмів радянського часу «Одинадцятий» Дзиги Вертова, «Іван» Олександра Довженка, «Пригоди Полтинника» Акселя Лундіна, «Навесні» Михайла Кауфмана, «Вітер з порогів» та «Дніпро в бетоні» Арнольда Кордюма, «Поема про море» Олександра Довженка та Юлії Солнцевої об’єднує музика композитора Олексія Податя. Сум, біль і скутість у цих почуттях наповнюють невеликі зоновані зали.

«Ріка кричала, вила, як поранений звір» досліджує історію «підкорення» Дніпра радянською владою та репрезентацією цього процесу в кінематографі. Шляхом роботи з фільмами таких авторів, як Дзиґа Вертов, Олександр Довженко, Юлія Солнцева, Іван Кавалерідзе куратори показують, з одного боку, як змінювався пропагандистський наратив щодо розбудови Дніпра, а з іншого, як змінювався метод і спосіб зйомки.

Стержневою історією виставки стало спершу репрезентація будівництва радянською владою Каховської ГЕС у 1950-х роках, а далі — її підрив російськими військами 6 червня 2023 року. Одна з моїх колег, яка нині проживає в Європі, намагаючись пояснити цю катастрофу написала про неї на своїй сторінці в соціальній мережі так: «Уявіть, що дракон ударив хвостом по землі, тільки й він, і його удар у тисячі разів сильніший».

Останній «параграф» виставки розповідає про підрив російськими військами Каховської ГЕС, у результаті чого було знищено дамбу й затоплено довколишні села. На стіні на численних планшетах представлені документальні зйомки команди проєкту «Архів війни», відео українських військових та одне відео з Олешків від Фонду Поліни Райко, що зображує людей регіону у підтоплених після вибуху дамби селах. На лівому березі Херсонщини досі перебувають російські війська.

На окупований російськими військами берег Дніпра ми дивимося у відеороботі Яреми Малащука та Романа Хімея «Вид на тимчасово окупований берег Херсоньскої області». Це єдина робота на виставці, що була створена раніше, не під виставку. Вона була презентована у 2023 році на форумі в Давосі. Камера стоїть, як ми можемо здогадатися, за віконною рамою з вибитим склом. Ми бачимо лівий берег Дніпра південного регіону, де донині стоять російські війська.

Івано-Франківськ

Наступне відкриття відбулося в Івано-Франківську виставкою «На периферії війни» в галереї «Асортиментна кімната». «Асортиментна» доєдналася до роботи з підтримки українських художників до Київської бієнале у 2022 році й надавала резиденції для митців та мисткинь. Сама галерея існує з 2017 року та охоплює галерейний простір у дві невеликі зали в центрі міста. Для цьогорічної бієнале «Асортиментна кімната» відремонтувала сусіднє з залами приміщення — колишню книгозбірню, де представлена друга частина експозиції.

День відкриття був насичений подіями так, як бувало під час попередніх епізодів у Києві. Уже в цьому місто й програма бієнале перегукувалося з темою виставки «На периферії війни». Престур о 13, далі – аудіопрогулянка Анни Хвиль та Дарини Мамайсур «Коли закінчиться довго і вічно триватиме», сайт-специфік перформанс німецької художниці Генріке Науман, урочисте відкриття о 17, кураторська екскурсія виставкою, музично-візуальний перформанс піаністки Роксолани Кіт, присвячений композитору Олександру Козаренку, вихід на пиво в бар «ГОСТ», де представлений телеміст із харківським баром «Протагоніст», і посиденьки до комендантської години у галереї. Мандруючи містом поміж локацій і подій, стрічалися колеги з різних міст, які спеціально приїхали подивитися програму. Радо бачити тих, хто нині, надовго чи ні, в Україні, і подекуди разом згадати попередні епізоди бієнале, разом пережити мистецькі роботи й прогулянки.

Аудіопрогулянка Анни Хвиль та Дарини Мамайсур відбулася «стометрівкою» — центральною вулицею міста. Кінцевою точкою прогулянки став Вічевий майдан, де на рекламній відеопанелі серед іншого з’явилося зображення та назва роботи «Коли закінчиться довго і вічно триватиме». Час інший, коли ти його проживаєш в очікуванні: коли закінчиться війна, коли повернуться друзі й близькі додому? Я розмірковувала над цим, поки чекала появи композиції Анни й Дарини на відеопанелі. Ще кілька хвилин, ще пара реклам, і — от з’являється «Коли закінчиться довго і вічно триватиме». Коли?

Під час екскурсії виставкою співкуратор Ярема Малащук сказав: «Якщо ми не пам’ятатимемо й не берегтимо те, як ми жили, за що ми будемо воювати?». Відблиски того, якими «ми були» зберігаються за зустрічами вдома та в кафе. Саме спокійному, а іноді — веселому часу перебування разом, почуттям, які виникають у людей, що живуть «на периферії», або тим, хто вимушений був туди переїхати, присвячена значна частина експозиції. На мою думку, куратори й художники поставили два важливих для себе запитання: чи маю я право бути художником у часи війни? Чи маю я право гарно проводити час під час війни? Навіть озвучувати ці питання стає ніяково, хоча вони є важливими для багатьох, вони є частиною нашого досвіду як суспільства.

У першій частині виставки представлена робота Володимира Кузнецова «Борщ для ЗСУ. Сушарка», що достатньо прямолінійно відповідає на запитання, що має робити художник під час війни. Робота відсилає до волонтерської організації «Борщ для ЗСУ», яка виготовляє супові суміші й надсилає їх на фронт. Володимир пропонує долучитися до збору коштів на необхідні продукти, в галереї ж він представив сушарку, у якій наймана людина оброблятиме овочі.

Перша відеодокументація з серії «Архів» Анни Потьомкіної присвячена пам’яті друга й художника Юрка Стецика, який зник безвісти 28 грудня 2022 року після битви біля села Дорожнянка біля Гуляйполя. Відсилаючи до гуцульської обрядової традиції «забави при мерці», Анна зафільмувала групу друзів Юрка, які святкували Коляду, як завжди це робили разом із Юрком. Люди, які зустрічають вертеп у барі, мають розгублений вираз обличчя, хтось намагається залишити їхнє коло, хтось — долучитися. Це відео контрастує з живописом Ореста Заборського «Танці» (1970), на якому щільно змальовані пари під час одного з вечорів в Будинку офіцерів. Хоча і там, і там — це танець, за яким війна, утиск, самотність і біль.

Тема напів спокійного, ледь не сором’язливого, майже ностальгічного проведення часу в кафе, з друзями, за пивом чи кавою показана в роботі Олесі Саєнко «Бенкет»: панорамні зйомки з кафе-бару «Надія» у Львові. Знімки надруковані у величезному розмірі й експоновані у галереї таким чином, що ти ніби замкнений у них, у цьому почутті провини від відчуття власного життя під час війни. До схожої теми звертаються у роботі «Аркан» художники Ярема Малащук, Роман Хімей та піаністка Роксолана Кіт, яка зіграла музику до гуцульського танка композитора, який цього року відійшов у засвіти, — Олександра Козаренка. Художники розповідають, що багато часу проводили з композитором саме за зустрічами у кафе.

Життя триває попри війну й близькість фронту. Аби наголосити на цьому, Роман Хімей та Ярема Малащук влаштували телеміст між трьома барами в трьох містах: Харкові (бар «Протагоніст»), Івано-Франківську (бар «Гост») та Берліні (бар «Медуза»). Незважаючи на різну відстань від фронту та постійні повітряні тривоги в Харкові, життя в барах цих трьох міст виглядає майже однаковим.

Про пам’ять війни розповідає робота художниці з Боснії та Герцеговини Шейли Камерич. На відео ми бачимо будинок, де проживають бабуся і дідусь художниці. Вони розповідають про часи, коли утримували на першому поверсі кафе. Відео зняте в наш час, проте будинок не змінився з 1950-х років. Чи будемо ми пам’ятати жахіття війни, і — головне, — чи зможемо про них розказати? Нині існує багато випадків, коли різні покоління однієї сім’ї не знають про те, що пережили їхні родичі в турбулентні часи, як тікали від війн, як переживали окупацію.

Ужгород

До наступної локації бієнале — готелю «Інтурист-Закарпаття» — команда й глядачі дісталися з Івано-Франківська автобусом. Із 2016 року у готелі існує круглорічна мистецька резиденція «Вибачте, номерів немає», що приймає українських та іноземних художників і художниць. Назва резиденції відсилає до радянських часів, коли величезний готель у модерністському стилі, був майже завжди заповнений. Із 2022 року ж у ньому перебуває багато тимчасово переміщених осіб, і почута фраза «вибачте, номерів немає» радше відгукується відчаєм від неможливості знайти прихисток, ніж сумом від повного життя міста, як то було раніше.

Ужгород, де кордон зі Словаччиною знаходиться у місті, немає комендантської години. Нині тут мешкає багато людей із різних куточків країни, для яких місто стало клаптиком спокійного життя зі своїми буденними проблемами, словами ввічливості, грубощами, складнощами. Резиденція «Вибачте, номерів немає» у партнерстві також із Київською бієнале приймала художників і художниць та по кілька місяців забезпечувала місця для виробництва, показу й обговорення робіт. Із розповідей своїх колег я знаю, що резиденція, така далека й захищена з одного боку Карпатами, стала порятунком для власних думок і роботи.

«Де ми тепер, після всіх цих нескінченно повторюваних слів?» — виставка, що відкрилася на кількох поверхах та приміщеннях готелю (окрім номерів, експозиції представлені в орендованому офісі в готелі на першому поверсі, ресторані, оранжереї). Її кураторами виступили засновник резиденції «Вибачте, номерів немає» і художник Петро Ряска та Дар’я Шевцова. Виставка бере свій початок з екстрених резиденцій, що відбувалися у 2022 році.

Її тема — коли настане те майбутнє, про яке ми весь час говоримо? — перегукується з думками кураторів виставки «На периферії війни» та аудіопрогулянкою Анни Хвиль і Дарини Мамайсур «Коли закінчиться довго й вічно триватиме». Коли настане те майбутнє, про яке ми весь час говоримо, а саме: поки воюємо, волонтеримо та відстоюємо своє право на гідне життя зі своєю культурою?

Художниці та художники, серед яких Катерина Алійник, Лука Басов, Катя Бучацька, Данило Галкін, Маргарита Журунова і Богдан Локатир, Анна Звягінцева, Нікіта Кадан, Олекса Конопелько, Саша Курмаз, Наталія Кушнір, Ярема Малащук і Роман Хімей, Патріція Пліх, Олена Пронькіна, Василь Ткаченко, Максим Ходак розповідають персональні історії, говорять про біль втрати домівки, руйнацію інфраструктури й екології, вимушену релокацію, відчуття замкнутості та постійного нагляду / зосередження.

Дорогою до різних частин експозицій, гублячись серед поверхів і номерів, зустрічаються люди, які проживають в готелі. Серед них багато тих, хто вимушено переїхав до Ужгорода. Розповіді художників про зруйновані місця й запитання, серед яких, наприклад, як ми будемо означувати нашу пам’ять: чи будемо ми створювати меморіали та які? Катя Бучацька розмірковує над цим у своїй роботі «Йде запис» — відео її прогулянки деокупованим селищем Мощун Київської області, у якому художниця пропонує замислитися над тим, аби посадити дерева в діри від артилерійських снарядів і не будувати нових грандіозних пам’ятників.

Ярема Малащук та Роман Хімей у відероботі «Щоб потім не казали, що ми не пам’ятаємо» взаємодіє із мешканцями Мирноград, розташованного у степовій зоні на півдні Донецької області. Місто зберігає пам’ять про трагедію, що сталося на шахті «Новатор» у 1977 році й стала причиною загибелі гірників та рятувальників, які там працювали. Разом з мешканцями художники проходять умовний маршрут над виробкою шахти.

Здається, що деякі роботи можуть викликати ретравматизацію. Але замислившись над тим і вдивляючись, хоч і на хвилинку, в стурбовані (як і, власне, моє) обличчя людей, яких я стрічаю у готелі, зрозуміла, що переживати в декого просто немає часу: стільки нині нагальних потреб та проблем, що потребують миттєвого залучення в їхнє вирішення.

Серія живопису Луки Басова «Аварійний вихід в мій сон» (2022–2023) представлена у вузькому коридорі одного з номерів. Чорно-білі малюнки, кожен із яких розказує різні історії, викликають відчуття, ніби хтось тебе стискає за горло. Серія була розпочата під час перебування художника на резиденції «Вибачте, номерів немає» у 2022 році. Зображення потилиці, ножа, вузького коридору — напів сон, напів дійсність, і нагадує стан під час війни.

У своєму живописі як-то «Медичні й політичні фантазії про Луганськ» (2021), «Все добре під землею. Там завжди є, що робити» (2022) Катерина Алійник звертається до теми ґрунту, землі, що зберігає й переробляє те, що відбувається назовні. Робота Максима Ходака «Пусті п’єдестали» є своєрідною штучно створеною (на відміну від землі) капсулою часу: автор створив скульптури-копії п’єдесталів для танків, які були поширеним способом комеморації за часів радянського союзу. Кожна зі скульптур має отвір, куди можна кинути гроші, як символ того, що українське мистецтво нині, як і багато інших видів діяльності, також є способом збору грошей на потреби ЗСУ. Гроші неможливо буде забрати зі скульптур, проте отримані кошти від продажу робіт Максим спрямує на допомогу української армії.

У діалозі з роботою Максима Ходака представлена скульптура Нікіти Кадана «Хустка. Долина». Лист понівеченого вибухами й шрапнеллю металу, який художник знайшов у селі Долина Донецької області, набуває форми хустки, тканини, що контрастує з важкою сутністю матеріалу. Він стає символом місця, часу й стану, так само як і попередня робота художника «Газелька» (2015) — спаплюжені від ударів і вибухів двері газельки, яку художник знайшов у Сєвєродонецьку навесні 2015 року, та створив із них прапор.

«Неначе дерево без листя стоїть моя душа в полях», — це рядки дідуся Анни, Ростислава Звягінцева, які були знайдені в його художній майстерні. Аби вшанувати пам’ять дідуся, Анна Звягінцева створила роботу «Посадити палицю»: палиця, що проростає від виставки до виставки, поставлена в горщик із водою; фотографія палиці в полі й нотатка дідуся у рамці. Роздивляючись фотографію палиці — тонкої, тендітної, крихкої, — я уявляю, як вона, без листя, без звуку, ледь хитається на вітрі, але продовжує стояти. Робота Анни, як на мене, найкраще передає цю розгубленість без місця й стабільності, яке переживається на війні. Вшанування ж пам’яті попередників, думки про них і їхнє життя — одна з тих думок, що допомагають і підтримують нині.
 

Share: