Медіа-художниця з Харкова Анна Мананкіна розповідає про свою практику та проєкт «Туман війни», що базується на документації розбомбленого Харкова після 24 лютого 2022 року. Медіа-арт був вперше представлений у Tallinn Art Hall у січні 2023 року. Через VR мисткиня прагне передати вісцеральну травму війни на людському тілі та дослідити вплив цифрових медіа на сприйняття війни.
Розмову вели мистецтвознавиця Карина Вовкотруб та Святослав Михайлов, менеджер культурних проєктів, координатор Щербенко Арт Центру.
Цифровий свідок: інтерв’ю з Анною Мананкіною
24 жовтня, 2023
Анно, ти маєш декілька масштабних проєктів: «Слон у кімнаті», з яким ти стала фіналісткою конкурсу для Молодих Українських Художників/-ць МУХі 2021, та «Natural History of Destruction», представлений у Варшаві попереднього року. Ти продовжуєш працювати з медіамистецтвом. Чому ти обрала саме цей медіум?
Анна Мананкіна: Тому що це про емпатію і включеність глядача. Завдяки створенню простору, де глядачі можуть зануритися в певний досвід, анімація та відео пропонують унікальну можливість для аудиторії по-справжньому взаємодіяти з твором мистецтва через елемент імерсивності. Цікаво, що один з термінів VR — “машина для емпатії”. На відміну від традиційного фільму, де глядач/-ка залишається відірваним/-ою від об’єкта, VR дозволяє глядачеві/-ці стати на місце персонажів/-ок і відчути ситуацію з перших вуст. Глядачі/-ки сам контролюють свої дії, це цікавий досвід. Для мене медіамистецтво є потужною формою комунікації, за допомогою якої я можу донести ідеї ближче та інтенсивніше. Це дуже особиста річ.
Досвід, який змінив моє переконання у силі медіамистецтва, стався під час моєї виставки «Come wander with me» у Дніпрі. Там до мене підійшла жінка і поділилася своєю особистою історією про те, як її переслідували в підлітковому віці в 90-х. Проєкт дав змогу відчути почуття жінок, коли вони йдуть вулицею й перманентно відчувають небезпеку, постійно думають як вони одягнені. Це відгукується у людей з різних поколінь. З медіа глядачі дуже легко зчитують ідею, навіть не бачачи розлогої концепції цієї роботи.
Анна Мананкіна: Тому що це про емпатію і включеність глядача. Завдяки створенню простору, де глядачі можуть зануритися в певний досвід, анімація та відео пропонують унікальну можливість для аудиторії по-справжньому взаємодіяти з твором мистецтва через елемент імерсивності. Цікаво, що один з термінів VR — “машина для емпатії”. На відміну від традиційного фільму, де глядач/-ка залишається відірваним/-ою від об’єкта, VR дозволяє глядачеві/-ці стати на місце персонажів/-ок і відчути ситуацію з перших вуст. Глядачі/-ки сам контролюють свої дії, це цікавий досвід. Для мене медіамистецтво є потужною формою комунікації, за допомогою якої я можу донести ідеї ближче та інтенсивніше. Це дуже особиста річ.
Досвід, який змінив моє переконання у силі медіамистецтва, стався під час моєї виставки «Come wander with me» у Дніпрі. Там до мене підійшла жінка і поділилася своєю особистою історією про те, як її переслідували в підлітковому віці в 90-х. Проєкт дав змогу відчути почуття жінок, коли вони йдуть вулицею й перманентно відчувають небезпеку, постійно думають як вони одягнені. Це відгукується у людей з різних поколінь. З медіа глядачі дуже легко зчитують ідею, навіть не бачачи розлогої концепції цієї роботи.
Ти працюєш з психологічними та фізичними травмами; вони насичені болем та інформацією негативної якості — емоціями, які різко впливають на людину. Як ти справляєшся з цим обʼємом важких переживань?
АМ: За допомогою свого художнього вираження я знаходжу спосіб обробити й відобразити біль і негатив, які нас оточують. Це механізм подолання, який допомагає мені орієнтуватися в складних ситуаціях і розуміти навколишній світ.
Твій вислів через травми: особисті, генетичні та соціальні?
АМ: На мою роботу впливає низка факторів, зокрема особистий досвід, суспільні проблеми та моє вроджене почуття емпатії. Важко визначити конкретні події, які сформували мій творчий вислів, але всепроникне почуття смутку лежить в основі більшої частини того, що я роблю. Цей смуток є частиною того, ким я є, і того, як я бачу світ, і він пронизує мою роботу в різних вимірах та естетиці, часто проявляючись в історіях, які досліджують теми травми та насильства.
Де ти була у 2014-му, коли почалась війна на сході та що ти тоді відчувала?
АМ: У 2014 році, коли почалася війна на сході, я була Харкові. Я пам’ятаю, що тоді все дуже швидко змінювалось і було не просто; аналізувала що робити зі своїм життям далі. Я планувала вступити до Харківської академії мистецтв, і на той час це було дуже важливо. Адже ми завжди намагаємось зрозуміти з чим себе ідентифікувати, якщо хочемо займатись мистецтвом. Мій перший виставковий досвід був з проєктами в медіумі друкованої графіки. Тоді я ще не до кінця усвідомлювала всю серйозність ситуації, що склалася навколо мене. Але через спілкування зі своїми знайомими та переселенцями/-ками з Луганської та Донецької областей, я почала розуміти реальність війни. Для мене важливий історичний момент, коли звалили скульптуру Леніна в Харкові. Неможливо описати весь спектр емоцій, які я відчувала у той час, але я знала, що мушу скерувати ці почуття у свою роботу та знайти спосіб засвідчити біль тих, хто постраждав від війни.
Існує шкідливий наратив, що Харків — це проросійське місто, бо воно географічно близько знаходиться до росії, й багато людей спілкується російською. Але це результат жорсткої колонізації й насправді ця частина України найбільше постраждала від радянських репресій, Голодомору й, загалом, історично. Зараз я дуже багато думаю і читаю чому саме так сталось. Раніше я не ставила собі питання: чому саме такий досвід? Так, Харків має що проробляти й змінювати, але ми не ХНР. Ця травма дуже сильно закарбувалася й змінила культурний та соціальний ландшафт.
У мене в цей час був перший проєкт у Польщі, в невеличкому місті Клементовіце, поблизу Любліна. Резиденція «Fundacji ZPK» проходила в школі, де навчались перші діти-переселенці з Донецької та Луганської областей. Під час цієї резиденції я створила серію друкованих-графічних робіт під назвою «Шкільний щоденник». До проєкту мене запросили куратори Муніципальної галереї. Я залишила на цій резиденції одну роботу з відбитками долонь дітей та їхньої викладачки. Бо це теж впливає, як вчитель передає свої ідеї, наративи та знання дітям. Пригадую, як зі школою їздила на різні екскурсії, зокрема відвідували польське військове кладовище, що є традицією польського виховання. Зараз ти розумієш, що це важливий аспект культури пам’яті. Особливо я думаю про своїх знайомих, які загиблі, і не хочу аби їх забули після перемоги.
АМ: За допомогою свого художнього вираження я знаходжу спосіб обробити й відобразити біль і негатив, які нас оточують. Це механізм подолання, який допомагає мені орієнтуватися в складних ситуаціях і розуміти навколишній світ.
Твій вислів через травми: особисті, генетичні та соціальні?
АМ: На мою роботу впливає низка факторів, зокрема особистий досвід, суспільні проблеми та моє вроджене почуття емпатії. Важко визначити конкретні події, які сформували мій творчий вислів, але всепроникне почуття смутку лежить в основі більшої частини того, що я роблю. Цей смуток є частиною того, ким я є, і того, як я бачу світ, і він пронизує мою роботу в різних вимірах та естетиці, часто проявляючись в історіях, які досліджують теми травми та насильства.
Де ти була у 2014-му, коли почалась війна на сході та що ти тоді відчувала?
АМ: У 2014 році, коли почалася війна на сході, я була Харкові. Я пам’ятаю, що тоді все дуже швидко змінювалось і було не просто; аналізувала що робити зі своїм життям далі. Я планувала вступити до Харківської академії мистецтв, і на той час це було дуже важливо. Адже ми завжди намагаємось зрозуміти з чим себе ідентифікувати, якщо хочемо займатись мистецтвом. Мій перший виставковий досвід був з проєктами в медіумі друкованої графіки. Тоді я ще не до кінця усвідомлювала всю серйозність ситуації, що склалася навколо мене. Але через спілкування зі своїми знайомими та переселенцями/-ками з Луганської та Донецької областей, я почала розуміти реальність війни. Для мене важливий історичний момент, коли звалили скульптуру Леніна в Харкові. Неможливо описати весь спектр емоцій, які я відчувала у той час, але я знала, що мушу скерувати ці почуття у свою роботу та знайти спосіб засвідчити біль тих, хто постраждав від війни.
Існує шкідливий наратив, що Харків — це проросійське місто, бо воно географічно близько знаходиться до росії, й багато людей спілкується російською. Але це результат жорсткої колонізації й насправді ця частина України найбільше постраждала від радянських репресій, Голодомору й, загалом, історично. Зараз я дуже багато думаю і читаю чому саме так сталось. Раніше я не ставила собі питання: чому саме такий досвід? Так, Харків має що проробляти й змінювати, але ми не ХНР. Ця травма дуже сильно закарбувалася й змінила культурний та соціальний ландшафт.
У мене в цей час був перший проєкт у Польщі, в невеличкому місті Клементовіце, поблизу Любліна. Резиденція «Fundacji ZPK» проходила в школі, де навчались перші діти-переселенці з Донецької та Луганської областей. Під час цієї резиденції я створила серію друкованих-графічних робіт під назвою «Шкільний щоденник». До проєкту мене запросили куратори Муніципальної галереї. Я залишила на цій резиденції одну роботу з відбитками долонь дітей та їхньої викладачки. Бо це теж впливає, як вчитель передає свої ідеї, наративи та знання дітям. Пригадую, як зі школою їздила на різні екскурсії, зокрема відвідували польське військове кладовище, що є традицією польського виховання. Зараз ти розумієш, що це важливий аспект культури пам’яті. Особливо я думаю про своїх знайомих, які загиблі, і не хочу аби їх забули після перемоги.
Ти пройшла складний час особистісного росту та пошуків себе, а також способу творчого вислову. Дивлячись на твій творчий шлях, частина твого фокуса завжди була прикута до війн. Ця робота з «Fundacji ZPK», а також твої ранішні роботи; наприклад, артбук «Бомба», де ти продовжила поезію Аллена Гінзберга. Усі вони являються твоїм осмисленням війн. Особисто ти з нею зіштовхнулась у 2022 році, під час повномасштабного наступу російських військ на територію України. Де саме ти її застала та що відчувала?
АМ: Напередодні війни я була в Києві й мала 22-го лютого їхати до Маріуполя на резиденцію. Я поговорила з друзями й у мене було погане відчуття з цього приводу. Перші декілька днів на початку повномасштабного вторгнення я була в Києві й було дуже складно виїхати. Я їхала сама, евакуаційним потягом, й було незрозуміло що робити й куди рухатись далі.
Я заїхала за місто, звідки було дуже складно виїхати; була комендантська година, постійно чутно постріли поруч. Виїжджаючи через села, ліси, бачила місця, де нещодавно велись бої, а земля розорена. Якимось дивом мені вдалось викликати таксі, яке до цього не працювало. І я поїхала до Ужгорода, а потім у Словаччину, перш ніж зрештою оселитись на деякий час в Берліні. За допомогою організації Artist at Risk, мені вдалось знайти резиденцію у Центрі мистецтва та медіа ZKM, після чого я залишилась в Німеччині.
24 лютого безповоротно змінило життя всіх українців і не тільки. Проте до повномасштабного вторгнення в країні була напружена атмосфера, багато хто говорив про можливий початок вторгнення російської армії та намагання захоплення влади. Як ти себе відчувала в той період та чи була готова до того, що зараз відбувається?
АМ: Ні, морально я не була готова до початку війни. Це відчуття, яке неможливо передбачити, і можна лише намагатися залишатися розважливим і раціональним перед обличчям невизначеності. Ти намагаєшся правильно себе поводити, слухаєш своїх знайомих, які більше слідкували за ситуацією. Але насправді я зрозуміла, що довіряти треба собі, спробувати не панікувати й думати послідовно. Хоча спочатку було важко зберігати самовладання, але ніхто за тебе не прийме рішення.
Де була твоя родина?
АМ: Частина моєї сім'ї залишилась в Харкові. Вони надсилали відео й фото, після того як змогли виїхати. Це так дивно — дивитись на знайомі місця, якими ти гуляла, які зараз зруйновані. Коли ти бачиш на стінах сліди від снарядів, розламані дерева, відчуваєш дуже болісні емоції.
Ти створила дуже складний та емоційно навантажений проєкт «Туман війни» та презентувала його на початку 2023 року. Як ти наважилась працювати з матеріалами про зруйноване рідне місто? Та що ти відчувала, коли створювала ландшафт розбомбленого Харкова?
АМ: Проєкт «Туман війни» базується на документації Харкова. Це реконструйований ландшафт, заснований на реальному досвіді; через місто та його руйнацію, показати травму тіла. І як війна сприймається через цифрові медіа, як говорити про смерть, але не показувати тіла людей з етичної точки зору. Бо це реальність, але не хотілось зробити фільм жахів, хорор. Довго думала яким чином я можу передати це візуально, адже це перший етап аби розказати про війну.
Сама назва — «Туман війни» — як зображення людей, які стали жертвами. Неможливість забути фото постраждалих, і вони постійно спливають у твоїй пам’яті. Фізично ти в безпеці, але ментально — ні, коли бачиш ці фотографії. Зараз, бачачи цифрову документацію, коли відбуваються масовані обстріли, я думаю про той час. Ці фото з Ірпеня, Бучі постійно в голові. Після атаки на вокзал в Краматорську, Каховської ГЕС, кожен раз необхідно шукати нові способи репрезентації цих подій. Як зробити це етично?
Цей проєкт визнає роль цифрових медіа у формуванні суспільного сприйняття та важливість документування та обміну інформацією в режимі реального часу під час конфліктів. Деякі зображення стають символами, забираючи у людей субʼєктність. Прикро, що такі страшні речі як війна, деякі люди використовують як контент. У мене кожен раз спливає думка: «Ти маєш про це розказати, це твоя основна задача, як комунікатора. Для того, щоб люди могли прожити цю ситуацію, наслідки та протікання війни в різних місцях.»
АМ: Напередодні війни я була в Києві й мала 22-го лютого їхати до Маріуполя на резиденцію. Я поговорила з друзями й у мене було погане відчуття з цього приводу. Перші декілька днів на початку повномасштабного вторгнення я була в Києві й було дуже складно виїхати. Я їхала сама, евакуаційним потягом, й було незрозуміло що робити й куди рухатись далі.
Я заїхала за місто, звідки було дуже складно виїхати; була комендантська година, постійно чутно постріли поруч. Виїжджаючи через села, ліси, бачила місця, де нещодавно велись бої, а земля розорена. Якимось дивом мені вдалось викликати таксі, яке до цього не працювало. І я поїхала до Ужгорода, а потім у Словаччину, перш ніж зрештою оселитись на деякий час в Берліні. За допомогою організації Artist at Risk, мені вдалось знайти резиденцію у Центрі мистецтва та медіа ZKM, після чого я залишилась в Німеччині.
24 лютого безповоротно змінило життя всіх українців і не тільки. Проте до повномасштабного вторгнення в країні була напружена атмосфера, багато хто говорив про можливий початок вторгнення російської армії та намагання захоплення влади. Як ти себе відчувала в той період та чи була готова до того, що зараз відбувається?
АМ: Ні, морально я не була готова до початку війни. Це відчуття, яке неможливо передбачити, і можна лише намагатися залишатися розважливим і раціональним перед обличчям невизначеності. Ти намагаєшся правильно себе поводити, слухаєш своїх знайомих, які більше слідкували за ситуацією. Але насправді я зрозуміла, що довіряти треба собі, спробувати не панікувати й думати послідовно. Хоча спочатку було важко зберігати самовладання, але ніхто за тебе не прийме рішення.
Де була твоя родина?
АМ: Частина моєї сім'ї залишилась в Харкові. Вони надсилали відео й фото, після того як змогли виїхати. Це так дивно — дивитись на знайомі місця, якими ти гуляла, які зараз зруйновані. Коли ти бачиш на стінах сліди від снарядів, розламані дерева, відчуваєш дуже болісні емоції.
Ти створила дуже складний та емоційно навантажений проєкт «Туман війни» та презентувала його на початку 2023 року. Як ти наважилась працювати з матеріалами про зруйноване рідне місто? Та що ти відчувала, коли створювала ландшафт розбомбленого Харкова?
АМ: Проєкт «Туман війни» базується на документації Харкова. Це реконструйований ландшафт, заснований на реальному досвіді; через місто та його руйнацію, показати травму тіла. І як війна сприймається через цифрові медіа, як говорити про смерть, але не показувати тіла людей з етичної точки зору. Бо це реальність, але не хотілось зробити фільм жахів, хорор. Довго думала яким чином я можу передати це візуально, адже це перший етап аби розказати про війну.
Сама назва — «Туман війни» — як зображення людей, які стали жертвами. Неможливість забути фото постраждалих, і вони постійно спливають у твоїй пам’яті. Фізично ти в безпеці, але ментально — ні, коли бачиш ці фотографії. Зараз, бачачи цифрову документацію, коли відбуваються масовані обстріли, я думаю про той час. Ці фото з Ірпеня, Бучі постійно в голові. Після атаки на вокзал в Краматорську, Каховської ГЕС, кожен раз необхідно шукати нові способи репрезентації цих подій. Як зробити це етично?
Цей проєкт визнає роль цифрових медіа у формуванні суспільного сприйняття та важливість документування та обміну інформацією в режимі реального часу під час конфліктів. Деякі зображення стають символами, забираючи у людей субʼєктність. Прикро, що такі страшні речі як війна, деякі люди використовують як контент. У мене кожен раз спливає думка: «Ти маєш про це розказати, це твоя основна задача, як комунікатора. Для того, щоб люди могли прожити цю ситуацію, наслідки та протікання війни в різних місцях.»
Проєкт був розроблений для виставки «Immerse» в Таллінні, та представлений у Tallinn Art Hall, також він був представлений на моїй персональній виставці «Songs of a Ravaged Landscape» на початку червня 2023 у Регенсбурзі. Це місто в Німеччині, де один з тунелів Центральної Вокзальної Станції зараз використовується як виставковий простір — «Donumenta». Перша сцена у моєму проєкті Fog of War — бомбосховище. Це пов’язалось з локацією. Глядачі змогли глибше зануритись в атмосферу. Поглиблювали враження звуки потягів, які доносились з верхніх колій.
Я б хотіла ще його показувати у майбутньому. Це серйозний довгий проєкт, ми працювали спільно зі студією BCAА з Праги. Вони відповідали за технічну розробку та 3D, а я була відповідальна за написання сценарію та розкадрування сцен, вибір референсів: зображення, відео.
Які ти вже отримала фідбеки на проєкт?
Обидва рази коли я показувала проєкт, аудиторія була вражена переживанням VR досвіду та не могла одразу підібрати слова, які б описали їх стан. Мені хочеться щоб цей проєкт жив далі, і я сподіваюсь його показувати ще, щоб залучити глядачів до реалій війни та її руйнівних наслідків.
Анна Мананкіна — харків’янка та міждисциплінарна медіахудожниця. Формою її художнього вислову є цифрові технології, такі як відео, VR та AR, інсталяція, 3D-анімація та звук, з особливим фокусом на постгуманізмі та феміністичних практиках. У своїй творчості мисткиня досліджує широкий спектр питань, починаючи від геополітичних ситуацій і владних структур до глибоко особистих, інтимних сфер життя. Виявляючи великий інтерес до насильства та гендерної ідентичності, Анна розглядає проблеми, з якими стикаються жінки в мистецькому та соціальному контексті, проливаючи світло на їхній унікальний досвід.Співпрацює з інституціями Німеччини, Франції, Словаччини, Австрії та України, Польщі та Литви. Зараз Анна Мананкіна проживає в Карлсруе, Німеччина, де продовжує свою мистецьку діяльність.
Я б хотіла ще його показувати у майбутньому. Це серйозний довгий проєкт, ми працювали спільно зі студією BCAА з Праги. Вони відповідали за технічну розробку та 3D, а я була відповідальна за написання сценарію та розкадрування сцен, вибір референсів: зображення, відео.
Які ти вже отримала фідбеки на проєкт?
Обидва рази коли я показувала проєкт, аудиторія була вражена переживанням VR досвіду та не могла одразу підібрати слова, які б описали їх стан. Мені хочеться щоб цей проєкт жив далі, і я сподіваюсь його показувати ще, щоб залучити глядачів до реалій війни та її руйнівних наслідків.
Анна Мананкіна — харків’янка та міждисциплінарна медіахудожниця. Формою її художнього вислову є цифрові технології, такі як відео, VR та AR, інсталяція, 3D-анімація та звук, з особливим фокусом на постгуманізмі та феміністичних практиках. У своїй творчості мисткиня досліджує широкий спектр питань, починаючи від геополітичних ситуацій і владних структур до глибоко особистих, інтимних сфер життя. Виявляючи великий інтерес до насильства та гендерної ідентичності, Анна розглядає проблеми, з якими стикаються жінки в мистецькому та соціальному контексті, проливаючи світло на їхній унікальний досвід.Співпрацює з інституціями Німеччини, Франції, Словаччини, Австрії та України, Польщі та Литви. Зараз Анна Мананкіна проживає в Карлсруе, Німеччина, де продовжує свою мистецьку діяльність.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
