Разом з історикинею мистецтв Оксаною Семенік (вона ж @Ukrainian Art History on X (раніше Twitter)) ми продовжуємо серію текстів, присвячених українським творам мистецтва, які можуть розповісти безліч історій про химерне, ліричне, драматичне, трагічне та піднесене в історії українського мистецтва. До 38-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС розповідаємо про пʼять творів українського мистецтва на тему Чорнобильської катастрофи. Та не очікуйте типових образів – замість покинутих іграшок, знака на в’їзді у Припʼять і самої ЧАЕС поговоримо про глибинний вплив катастрофи на українське мистецтво.

«Печаль Клеопатри» Арсен Савадова та Георгія Сенченка

1987 року Арсен Савадов та Георгій Сенченко створюють «Печаль Клеопатри». У центрі – амазонка, що сидить верхи та тигрі. Навколо пустеля. Ця перша класично постмодерна в українському мистецтві картина прямо відсилає до картини Дієго Веласкеса «Кінний портрет інфанта Балтазара Карлоса». Апокаліптичний пейзаж і тигр нагадують сюрреалістичні «сни» Сальвадора Далі. «Печаль Клеопатри» вважають точкою відліку сучасного українського мистецтва. Для створення роботи художники зшили разом два двометрові полотна, отримавши роботу розміром чотири метри в ширину та довжину. Куратор та мистецтвознавець Олександр Соловйов згадує, що для картини спеціально збільшували прохід в майстерні, аби вона змогла покинути приміщення.

Але ж до чого тут Чорнобиль? Чорнобильська катастрофа мала тривалі, хоч і часом менш видимі, наслідки — окрім радіації та її впливу на навколишнє середовище і здоров'я населення в Україні, аварія мала і метафізичний вимір — руйнування існуючого світу та необхідність створити світ новий (постмодерний). Мистецтвознавець Олег-Сидор Гібелінда у своїй статті «Бурею: Нова хвиля» пише: «Чорнобиль, ось звідки варто вести лік «нового часу» – і, відповідно, «нового мистецтва».

В своєму дослідженні української літератури постмодернізму Тамара Гундорова пише, що саме чорнобильський дискурс провокує розгортання українського постмодернізму, «оскільки Чорнобиль не лише асоціюється з соціо-техно-екологічною катастрофою...але й править за символічну подію, що проєктує пост-апокаліптичний текст про відкладання кінця цивілізації, культури та людини в післяатомну добу». Дослідниця називає український постмодерн карнавальним, який розпочинається водночас із Чорнобилем, що вибухнув у квітні 1986 року. В її розумінні, постчорнобильська культура водночас є загрожена та збережена, як ковчег, музей, храм, та є мостом між реальним життям та фікцією, минулим та майбутнім, грою і апокаліпсисом. З «Печалі Клеопатри» починаються дискусії про український постмодерний живопис.

Віктор Марущенко, фотосерія «Чорнобиль»

Віктор Марущенко був одним з небагатьох фотографів, які продовжили знімати Чорнобильську катастрофу після перших тижнів та місяців аварії. Він приїхав до Припʼяті на початку травня і продовжив знімати у Зоні відчуження майже до початку нового тисячоліття. Марущенко згадує, що особливого контролю в селах у Зоні відчуження тоді ще не було.

На фотографіях Марущенка багато людей – селян зі своїми пожитками, які думали, що їдуть на декілька днів, міліція в Зоні відчуження, переселенців біля нових домівок, самоселів, які повернулись, переселенців, які приїхали відвідати могили своїх рідних на «гробки» (1998), вдови ліквідаторів, тощо. Чорнобильська серія Марущенка унаочнює, що ця катастрофа — не про атомну станцію, а про людей. Що трагедія не обмежилась четвертим блоком, тридцятикілометровою зоною чи ліквідаторами. І що Зона не буває повністю пустою.

У 2000 році куратор Гаральд Зееман під час роботи над експозицією основного проєкту 49-ої Венеційської бієнале «Плато людства» (2001) побачив книгу «Viktor Maruscenko. Ukraine. Fotografien» (Віктор Марущенко. Україна. Фотографії) видавництва Benteli Verlag (1997). Зеемана зацікавили світлини людей, які пережили катастрофу на Чорнобильській АЕС. Так знімки українського фотографа стали частиною основної виставки Венеційської бієнале.

Чорнобильська мадона

Чорнобильська мадонна – це один з найпопулярніших образів, що стосуються Чорнобильської катастрофи. За Гризельдою Поллок, травматичний досвід головним чином асоціюється із жіночою статтю, де материнське-жіночне повʼязане не тільки з життям, але й смертю. Мадонна з маленьким Ісусом асоціюється з надією на майбутній рай та всепрощення – син Божий подарував людству надію. Часто чорнобильські мадонни з дитям ніби руйнувались і розпадались на атоми. Тобто, майбутнє людства під загрозою, воно розпадається. Чорнобиль – не про уражену радіацією конкретну територію, а про екзистенційний жах та загальний апокаліпсис.

Свої «чорнобильські мадонни» створювали Іван Марчук, Вудон Баклицький, Іван Жупан, Юрій Нікітін, Павло Лопата, Дарʼя Наумко, Микола Глагольєв, Петро Ємець та багато інших. Частково популярність цього образу пояснюється відомою поемою українського поета Івана Драча «Чорнобильська мадонна», що вийшла 1987 року. Проте, перші роботи почали зʼявлятись ще 1986 року. Тому, хто ким надихнувся і хто перший вигадав це образ – неможливо. Про універсальність образу Драч пише так: «богове мистецтво…від Рубльова до Леонардо да Вінчі, від Вишгородської мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти до Атомної Японки». Образ жінки з дитиною, що передвіщує ядерну катастрофу зʼявився ще до Чорнобиля, адже загроза застосування ядерної зброї була присутньою з часів Холодної війни. Та, здається, тільки в Україні він набув такої популярності. Бо ми бачили цих «чорнобильських» мадонн в реальному житті.

Христина Катракіс «Зона»

Серія «Зона» Христини Катракіс одна з тих, що присвячена особистій травмі. На одній з картин ми бачимо жінку, що лежить. Вона в червоній сукні, а з її живота виривають дитину. На фоні – такий відомий і яскравий примаченківській звір, який задового до катастрофи передбачав її. Якщо придивитись, можна побачити маленьку ЧАЕС на горизонті.

У 1986 році жінок в Україні змушували робити аборти, адже через вплив радіації немовлята могли народились з проблемами зі здоровʼям. Невідомо скільки жінок після Чорнобильської катастрофи втратили дітей ще в утробі або незадовго після народження. Про це й робота Христини Катракіс, яка наважилась втілити в живописі свою особисту історію.

Аварія на ЧАЕС сталась, коли художниці було близько шести років. Вона жила в Ораному – селі, що знаходиться за 30 кіломентрів від ЧАЕС, проте не ввійшло до Зони відчуження. Про аварію та справжні масштаби радянська влада вирішила мовчати, чим піддала небезпеці мільйони людей, а особливо тих, хто жив близько до реактора. Катракіс згадує, що в ті дні після аварії вони випасали корів, пили молоко та загалом проводили час, як завжди. Досить скоро у дівчинки з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись, щитовидна залоза зазнала уражень. Разом з іншими постраждалими дітьми Христину вивезли до Львова, де зробили операцію. Наслідки Чорнобиля Катракіс відчувала все життя. Спочатку довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а її первісток помер на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — серцем в маленьких дірочках.

Христина Катракіс згадує зустріч із Примаченко, що жила ледь не в сусідньому селі — Болотні. Відома мисткиня подарувала їй картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». Катракіс вірить, що так Примаченко передбачила Чорнобиль і досі вважає катастрофу звіром, який проковтнув зорі.

Василь Скопич, портрет пожежника Леоніда Телятникова

Зображення героїзму ліквідаторів було чи не єдиною офіційно дозволеною темою в українському мистецтві радянського періоду. Це означало, що виставки присвячені Чорнобилю якщо і були, то без рефлексії на катастрофу чи про її глобальний вплив, а про ліквідаці наслідків. Це не значить, що роботи були нещирими. Часто авторами таких портретів були самі художники, що брали участь в ліквідації (Олег Векленко, Петро Ємець, Дмитро Нагурний). Ліквідаторів шанували та присвячували їм картини. Наприклад, Василь Скопич у 1987 році створює картину, де пожежник Леонід Телятников (один з перших, що прибув ліквідовувати пожежу аварії) зображається святим. Він постає в образі святого Георгія Змієборця (це ми розуміємо з типового зображення), але замість списа – шланг з водою, а змій символізує не диявола, а неприборкану радіацію, силу ядерної реакції, що вирвалась з енергоблоку. Навколо голови Телятникова своєрідний німб з язиків полумʼя, а його взуття та плащ з зірковим небом, ніби на іконах.

Скопич не має академічної освіти, та його освіті можуть позаздрити інші. Ще зі школи його провідницею у мистецтво була Марія Примаченко, що жила за декілька кілометрів від його рідного села. Вона теж зображала вогонь та реактор як змія. Однак, вона ніколи не втілювала конкретних героїв чи жертв ліквідації — тільки через пташок, ніби це душі загиблих. Перша жертва аварії на ЧАЕС — працівник станції Валерій Ходемчук — був її родичем. Його тіло так і не знайшли, він похований під реактором.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: