Хто змусив Schinkel Pavillon та Brücke-Museum використовувати езопову мову?

Ще в травні 2022, поки тривали бої за Маріуполь, з’явились оголошення від громадян Росії, які хотіли придбати квартиру в окупованому місті. Сьогодні на російських сайтах дійсно можна купити розбомблені квартири в Маріуполі, які належали українцям, в той час як покупці з різних частин Росії коментують що «косметичний ремонт» розбомблених квартир їх не лякає.

***
У вересні 2023-січні 2024 в Берліні пройшла виставка The Assault of the Present on the Rest of Time: Artistic Testimonies of War and Repression. Проект відбувся у Schinkel Pavillon та Brücke-Museum. Підґрунтям концепції виставки стала трагічна історія винищення «дегенеративного мистецтва», репресій проти художників/-ць-модерністів/-ок, які нацисти розпочали в Німеччині після захоплення влади у 1933 році. Серед інших, від репресій постраждала генерація експресіоністів, учасників групи Der Brucke (1905-1913). 
Твори експресіоністів, які вдалось врятувати від чисток та Другої світової війни, склали основу Brücke-Museum. Один з музеїв, який вичистили нацисти, полюючи на експресіонізм, «Новий департамент» Національної галереї, розташовувався по сусідству з нинішнім Schinkel Pavillon.

Маючи історію нацистських репресій в основі програмної співпраці, Brücke-Museum та Schinkel Pavillon вирішили висвітлити утиски проти митців, які відбуваються у наш час. Рушієм ініціативи стало загострення 24 лютого 2022 загарбницької війни Росії проти України до масштабів найбільшої у Європі після Другої світової.

Для осмислення цих страшних подій берлінські інституції запросили Катю Іноземцеву, яка з 2014 року була головною кураторкою провідної московської художньої інституції, Garage Museum of Contemporary Art. На власника музею Garage, російського олігарха Романа Абрамовича, ЄС наклав санкції після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Одночасно з цим Garage призупинив виставкову діяльність. Тож куратори музею вирішили перенести свої висловлення з Москви до майданчиків у Європі. В той самий час Київ перебував в російській облозі; Буча і Ірпінь в окупації. Митці/-кині та куратори/-ки загортали та рятували від ракет музейні твори та пам’ятники; почали складати архів творів воєнного часу; фотографи/-ки переключились на документацію військових злочинів. Українські поети/-ки і художники/-ці вмирають на передовій, стримуючи російські атаки.

«На тлі війни, розв'язаної Росією в Україні, виставка осмислює минуле як тяглість і сьогодення,» — розпочинає кураторський текст The Assault on the Present of the Rest of Time Катя Іноземцева. Кураторка представила твори 21 художників/-ць та колективів з Європи, Північної Америки, Леванту, та Середнього Сходу, створені у різний час. Серед них — роботи Ханни Хох, Forensic Architecture, Нори Турато, Кате Кьольвіц, Лоренса Абу Хамдана, Етель Аднан, Сімон Фатталь, Фелікса Нуссбаума. У той час, як до творів, представлених на виставці, питань немає — вони радше викликають захват, — кураторського наративий, який їх поєднує, викликає сумніви.

Вступне есе кураторка присвятила пам’яті української поетки Вікторії Амеліної. Поетка загинула 27 червня 2023 року від поранень, отриманих від російської ракетної атаки «Іскандером» на Краматорськ. Після вступного тексту, де зазначена ця інформація, наведений фрагмент вірша Амеліної:

«Я не пишу поезію
Я прозаїк
Просто реальність війни
З’їдає пунктуацію
Зв’язність сюжету
Зв’язність
З’їдає
Наче у мову влучив снаряд

Уламки мови
Схожі на поезію
Але це не вона»

В перекладі на німецьку і англійську рядок «наче у мову влучив снаряд» відцензурований: «Als ob eine Granate eine Granate getroffen» / «As a shell was hit by a shell». Наче снаряд влучив не у мову, а в інший снаряд. В контексті проекту питання мови (яку винищують снарядами) не може бути випадково зтерте, чи прочитане як помарка. Адже основою російської пропаганди, зокрема в Європі, є заперечення існування української мови. Чи не перше, що зробила окупаційна влада в Маріуполі — вилучила 180 тисяч українських книжок з бібліотек, і спалила чи утилізувала українські підручники у школах та університетах, замінивши їх на російські.

Вікторія Амеліна би принципово відмовилась брати участь у проекті, що очолює кураторка московського Garage Museum of Contemporary Art. З лютого 2022 українські працівники культури солідарізувались у мирному страйку і не погоджуються бути представленими через російську колоніальну оптику, яка видає себе за знання про Україну. Отже, її вірш взятий до друку з відкритого доступу не просто без згоди на публікацію, а попри незгоду. Але вбита поетка вже не може оспорити ані присвяту собі, ані використання твору, ані цензуру у перекладі.

Немає сумнівів, що Schinkel Pavillon та Brücke-Museum готували виставку з намірами критикувати, а аж ніяк не відтворювати репресивні тропи. Але проблема в тому, що це лиш один з випадків, у яких альтернативній логіці вдалось прослизнути повз критичну рефлексію.

Отримавши доступ до каталогу та експлікацій The Assault of the Present on the Rest of Time художниці Катерина Лисовенко і Дана Кавеліна (трохи пізніше), забрали свої роботи з Schinkel Pavillon. Підставою для рішень художниць стала низка позицій у кураторському проєкті, які оприявнились лиш через тексти. Європейські критики, око яких не вловило жодних парадоксів, схвально і обнадійливо писали про виставку. Новина ARTnews про те що Лисовенко забрала роботу з експозиції після бурхливого обурення щодо апропріації вірша Амеліної, не підштовхнула до більш детального аналізу виставки, термін дії якої, більш того, був продовжений до кінця січня 2024.

Перша частина The Assault of the Present on the Rest of Time у Brücke-Museum є коментарем до колекції музею. До постійної експозиції включені додаткові твори.  Brücke-Museum зробив великий внесок у критику злочинів нацистського режиму в Німеччині і оприявнення фактів про Шоа через історію мистецтва. Біографії і практики митців Der Brücke виступають як свідчення зародження та становлення монструозного нацистського режиму. Можна відстежити хронологію подій: дати конфіскацій робіт, політичних ув’язнень, евакуації митців за кордон, масових депортацій, смертей у Аушвіці. Загалом, кожен твір в музеї своїм фізичним існуванням нагадує про те, що його врятовано від виставки «Дегенеративного мистецтва» 1937 року.

«Так само війна, розв'язана Росією проти України 24 лютого 2022 року [sic!], надає історичному мистецтву 1930-1940-х років несподіваної актуальності. Його вже не можна розглядати лише ретроспективно чи академічно. Стають видимими кореляції між тим часом і сьогоденням,» — пише в першій редакції каталогу The Assault of the Present on the Rest of Time кураторка виставки. Війна, розв’язана Росією проти України, розпочалась у лютому 2014 року з окупації Росією Криму. Інше датування є підміною фактів і дезінформацією.

Під тиском сотень коментарів у соціальних мережах, кураторка не лише принесла вибачення за цитування вірша Вікторії Амеліної, а й пообіцяла позначити дату початку війни вірно, перевидавши каталог. І дійсно, в цифровій версії каталогу сторінки, де був вірш, стали просто білими.

Втім, не менш важливо що у колаборації, де німецька сторона докладно оприявнює історію злочинів нацизму, симетричним в якості «кореляції між тим часом і сьогоденням» було би висвітлення репресій радянського тоталітарного режиму. Зокрема, найочевиднішою «кореляцією», про яку, натомість, не йдеться на виставці, є розстріли українських митців/-кинь і поетів/-ок, численні ув'язнення, переслідування і тортури за українську мову. Не йдеться і про Розстріляне Відродження, знищене сталінським террором 1930-х.

Тож, жодні агресори, крім нацистів, та жоден геноцид, крім Шоа, на виставці не названі своїм ім’ям. Голодомор (1932-33), депортація Кримських татар (1944), масові знищення радянським режимом українців, чечен та інгушів, кримських татар, залишилися поза нарративом. Не йдеться і про критику шовіністичних, расистських та ксенофобстких ідей «руського миру» та агресії путінського режиму. Захоплення Чечні, окупація Грузинських Південної Осетії та Абхазії, окупація Криму, Луганської і Донецької областей України наче не видаються важливими для розповіді, що звучить в найгостріший момент воєнного терору.

Культурна апропріація разом з заселенням «територій» і викоріненням пам’яті про людей, які мешкали в цих місцях, завжди є частиною колоніального проекту. За визначенням Рафаїла Лемкіна, винищення культури  є невід’ємною складовою геноциду. Лемкін не лише ввів сам термін «геноцид, а й першим публічно класифікував як геноцид злочини комуністичного тоталітарного режиму проти українців/-ок. Промова Лемкіна 1953 року увійшла в історію як «Стаття 33 мовами».

Натомість, щоб зібрати розкидані і у часі і просторі художні практики, Катя Іноземцева вводить конструкцію під назвою «поетика свідчення». «Поетика свідчення» дивним чином стирає опізнавальні ознаки зі злочинців загалом: конкретні факти, лідери, злочини проти людяності, обставини конфліктів не оприявнюються у текстах. У мовчанні поміж рядків ховаються не лише радянський режим чи сучасна Росія. Так само не артикулюється агресивна політика США¹.

Як слон в кімнаті, на цій виставці аж надто помітна повна вилученість з проекту рефлексії щодо звірств, які вчиняє Росія у Сирії. Жодної критики російської агресії, незважаючи на те, що і в Brücke-Museum і в Schinkel Pavillon, представлені роботи знакової сирійської художниці Симони Фатталь. Текст пояснює присутність творів Фатталь тим, що вона презентує свідчення якихось «непотрібних, беззмістовних воєн». Решта інформації про практики художниці вичерпується тим що кераміка Фатталь «нагадує архаїчні сцени»; що художниця створює символічний меморіал воїнам, які чинять спротив, а її колажі складаються з «елементів, які плавають у хаосі, намагаючись знайти структуру».

Багатогранне і тонке мистецтво Фатталь є гостро критичним. Якщо її роботи 1970-х, такі як «Vous avez fait un paysage moral exact», звертаються до наслідків колоніальної політики Франції у Ливані та Сирії, то пізніші «Бункер з воїнами» (2013), «Ранена жінка III» (2013) очевидно стосуються не архаїчних сцен, а сучасних подій війни в Сирії, у яких беруть участь США, Росія, Іран, Туреччина, та Ізраїль. З 2014 року Фатталь є учасницею Syrian Archive — сирійського проекту, спрямованого на збереження, посилення та увічнення документації щодо порушень прав людини та злочинів, скоєних усіма сторонами конфлікту в Сирії.

У березні 2011 в Сирії, якою вже понад чотири десятиліття правила родина Асадів, спалахнули антиурядові протести, також відомі як сирійська Революція Гідності. Башар Асад відмовився йти у відставку. Ескалація загострювалась: опозиційні сили розпалися на багато угруповань. Деякі опозиційні групи радикалізувались, зокрема, примкнувши до ІДІЛ. Уряд Асада за всебічної військової підтримки Росії (з 2011 року), Ірану та Хезболли почав застосовувати авіаудари і хімічну зброю проти цивільних громадян Сирії. Але російська військова присутність у Сирії розпочалася ще у 1950-х роках. Військово-морські сили СРСР і Росії мали доступ до порту Тартус з 1970-х, використовуючи його як логістичний вузол².

У 2013, (офіційно — у 2014), у війну на боці опозиційних груп, що виступають як проти режиму Асада, так і проти ІДIЛ, вступили США, декларувавши шо їх метою є «перемога над ІДІЛ». Лише у вересні 2015 року путін оголосив початок «російської військової операції по боротьбі з міжнародними терористичними угрупованнями у Сирії». Незважаючи на угоду про деескалацію у 2017 році, підписану Турцією, Росією та Ізраїлем, російська присутність у Сирії лише посилюється. Атаки на цивільну інфраструктуру не припиняються. Тільки з 2015 по 2018 рік Syrian Archive зафіксував майже півтори тисячі інцидентів в яких російські війська атакували цивільних або цивільну інфраструктуру, сотні випадків використання касетних боєприпасів та термобаричної зброї. В той час як Росія зтирала контрольований сирійською опозицією Алеппо з лиця землі, російські дипломати розповідали, як їх спеціалісти сприятимуть відновленню Пальміри, «зруйнованої у війні».

У розмові з Джеффом Дойчем на питання про те, чи можуть цифрові технології, які використовує Syrian Archive допомогти знайти винних у масових вбивствах в Україні, «таких як у Бучі», Симон Фатталь відповідає: «На відміну від Сирії, Міжнародний кримінальний суд вже розпочав розслідування ймовірних воєнних злочинів, скоєних в Україні». Сирія не є стороною Римського статуту. Через це Міжнародний кримінальний суд не може автоматично здійснювати юрисдикцію щодо злочинів, скоєних у Сирії.

Фатталь продовжує: «Сьогодні — п'яті роковини масових вбивств у Хан-Шайхуні в Сирії, коли був використаний зарин [режимом Асада, за всебічної підтримки режиму путіна — ред.], щоб вбити сотні цивільних. За відсутності доступу міжнародних органів підзвітності на місця подій, контент з відкритих джерел став способом зрозуміти, що, де і як сталося. Ми використали цей контент, щоб подати кримінальну скаргу до прокуратур Німеччини, Франції та Швеції».

Підміняючи в текстовому полі Assault on the Present on The Rest of Time реальні свідчення, на кшталт тих, що наводить Фатталь, на «поетику свідчення», Катя Іноземцева користується позицією більшості мешканців глобального Заходу, яким дуже зручно (не)сприймати війну в Сирії в ряді «непотрібних, беззмістовних воєн», в якості «rapture of chaos» та «Middle East condition». З двома останніми фразами Amazon продає знаменитий «Арабський Апокаліпсис» Етель Аднан, яка була партнеркою Симони Фатталь. У цьому поетичному циклі слова, колір, емоційні переживання громадянської війни в Лівані (1975-1990), збираються у в’язку, майже візуальну, структуру. Фрагменти з «Арабського Апокаліпсису» відкривають другу частину виставки у Schinkel Pavillon.

Серед робіт у Schinkel Pavillon — живопис Ханни Хох, яка переховувалась від нацистського режиму в саду; відео Лоренса Абу Хамдана, в якому документується насилля авіації Ізраїлю над повітряним простором Лівану; роботи Катерини Лисовенко, де зображені ті, хто були закатовані тоталітарними режимами; інсталяція Дани Кавеліної, присвячена поетесі єврейського походження Зузанні Гінжчанкій, яка загинула від рук нацистів, та Мареку Влодарському, що жив у шафі кілька років, переховуючись від нацистського режиму; архів документів та доносів, що супроводжують вбивства політичних дисидентів в Ірані, зібраний Парасту Форухар.

Парадоксально, але у кураторському наративі реальна вага окремої події, життя і кожної хвилини спротиву ховається за багатоголоссям історій, не пов’язаних нічим, окрім насильства. Недоговірки тут і там зтирають конкретність зла. Чи може кураторка, яка побудувала кар’єру у столиці путінського режиму не критикувати колоніальну агресію Росії? Чи можна в цій ситуації приміряти роль відстороненої коментаторки інших конфліктів?

Як писав Поль Целан, ніхто не свідчить свідкам. Я вперше зіткнулась зі злом, що ховає своє ім’я та обличчя, в Криму. Після Революції Гідності ми ненадовго повернулись у Ялту. В той самий час, з лютого 2014, в Криму почали орудувати «зелені чоловічки»— російські окупаційні війська без опізнавальної форми. Російські військові забирали в катівні українських журналістів та кримськотатарських активістів, окуповували адміністративні будівлі, силою висилали представників міжнародних організацій. В березні 2014 був проведений так званий референдум, після якого Росія анексувала Крим. З тих пір, я, попри мою волю і бажання, включена у війну. За ці десять років моє цивільне тіло все ще дивом не ушкоджене російськими снарядами. Чи можу я бути нейтральною спостерігачкою?

Думка про те, що у виставці The Assault of the Present on the Rest of Time поміж рядків так само оперує щось неназване, дещо, яке постійно вислизає і зникає, і знаходиться в іншій площині з виcловленнями художників, виникла у багатьох. Так,  художник Саша Курмаз запостив інтерв’ю Каті Іноземцевої 2017 року. В ньому, замість того, щоб критикувати збройне вторгнення своєї країни на територію іншої держави, в той час як анексію Криму Росією вже засудила вся світова спільнота, кураторка каже «Украина этот кусок [Крим — ред.] просто вычеркнула, и художники, которые базируются в Киеве или во Львове, перестали туда ездить. Там не происходит никаких выставок, ничего». Та включає роботи художників/-ць з анексованого Росією Криму, як з «регіону Росії», який вона планує досліджувати, до виставки у Garage.

Ці прийоми недомолвок, разом з парадоксальними підмінами причинно-наслідкових зв’язків знайомі тим, хто знає, що таке радянський новояз. Не дивно, що європейському критику все це не впадає в око. Коли я познайомилась з практиками литовської кураторки та художниці Рути Джуневічуте, яка досліджує феномен радянської цензури, зокрема, езопову мову, то складова цього проекту, що постійно вислизає, разом із «поетикою свідчення», набули чіткого спільного силуету.

Езопова мова з’явилась для того, щоб оминути караючу руку цензора, і десятиріччями доводилась до абсолютної довершеності саме у Росії.  В загальний обіг вона увійшла як мова кухонних анекдотів, які розповідали замість неможливої політичної критики. «Існує традиція езопової мови, яка є такою ж давньою, як і сама цензура. Ця традиція завжди існувала в Росії та Східній Європі (і в Китаї, я думаю, також), і вона продовжує бути важливою складовою тамтешнього способу життя. Це особлива, дуже тонка форма комунікації, і письменник зі Сходу, який опиняється на Заході, часто не знає, чим замінити цю мову,»  — писав в 1983 році литовський поет Томас Венцлова.

Появі езопової радянської мови передувала новомова, яку вводили самі цензори. З часів коли Орвелл писав, що новомова покликана зробити опозиційне мислення неможливим, нічого не змінилось. Слова у новомові втрачають свій зміст або змінюють його на прямо протилежний. В російських ЗМІ війна називається «спецоперацією», окупація територій — «визволенням», люди, які мешкають у країні, куди вторглась Росія —  «терористами». А рієлторка в Маріуполі, яка проводить екскурсію пропагандистці, називає кухню у вщент розбомбленій російською армією квартирі  «великою і комфортною».

Так, минулого літа 28 німецьких інтелектуалів  виклали лист канцлеру Олафу Шольцу, де закликали не надавати Україні зброю для захисту. В тому ж листі автор/-ки рішуче засудили російську агресію. Якби пропозиція була втілена, це означало би віддати агресорові десятки тисяч життів українських цивільних, яких неможливо захистити. Одним з авторів листа є режиссер Александр Клюге. Виставку Катя Іноземцева назвала на честь фільму Клюге The Assault of the Present on the Rest of Time (1985).

Текстове поле, що оприявнює кураторську думку до виставки The Assault of the Present on the Rest of Time, зібране як з езопової мови, так і з новомови. І якщо письменники/-ці за часів радянського режиму користувались езоповою мовою з надією повідомити читачеві/-ці правду поміж рядків, то Катя Іноземцева використовує езопову мову щоб винести себе за рамки війни та приховати свою відмову рефлексувати власну роль під час нинішніх подій: так, наче можливо просто стати експозиціонеркою, яка зі смутком спостерігає за конфліктами у світі.

Щодо новомови, яка, прикидаючись правдою, пробирається до наративів великих інституцій як Schinkel Pavillon та Brücke-Museum, то сподіваюсь, що ще ще кілька років культурного обміну і діалогу допоможуть західним глядач(к)ам і професіонал(к)ам розпізнавати маніпуляції їх емпатією у контексті ширшому, ніж західноєвропейська академічна теорія, яка наразі, не включає достатньо інформації про культуру України.
 

---

¹   Наприклад, однією з робіт, інтегрованих до музею Брюкке, є «Удар безпілотника по Мір Алі» групи Forensic Architecture, завершена у 2013 році. У цьому відео група, згідно зі свідченнями громадянки Німеччини, яка вижила після атаки, реконструює будинок її родини, що був зруйнований ракетами, запущеними з американського безпілотника. Атака сталася 4 жовтня 2010 року. «4 жовтня 2021 року [sic!] кілька ракет, випущених з безпілотника, влучили в будинок у Мір Алі в Північному Вазиристані, Пакистан. Загинули п'ятеро людей, кілька з них — підозрювані у тероризмі», —йдеться в текстах виставки. І це все. Як і чому цей дрон опинився над Мір Алі? Чому він випустив ракети саме по цьому будинку? Обставини вибуху тонуть серед фрагментів інших воєн, майже безіменних у просторі цієї виставки. Звісно, самі Forensic Architecture зазначили в титрах, що це був американський безпілотник. Після терактів 11 вересня 2001 року Джордж Буш-молодший наказав використовувати американські дрони для ліквідації лідерів «Аль-Каїди»; Барак Обама значно розширив цю програму. В результаті, в середньому лише один з семи американських безпілотників у Пакистані націлений на військового лідера; решта жертв — цивільні.

²   У 2019 Асад схвалив російському "Стройтрансгазу" експлуатацію порту в Тартусі протягом ще 49 років. У 2020 і 2021 роках Росія надала Сирії кредити на суму 1 мільярд доларів за умови, що виплати проводитимуться російським компаніям, в тому числі тим, які сприяють російським військовим операціям в Україні.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: