Можливо, ноги ростуть з Бабки, формально, з Бабиного озера. Ліза Білецька, співзасновниця журналу Нога, каже, що саме вода Бабки виростила ногу, яка потім стала Ногою. «Так, це нога конкретної істоти — беззубки. В той час у Філіпа вдома був акваріум з різними жителями Бабиного озера, яке на Труханові. Він звідти зібрав банку істот. [...] Там була і беззубка. Ми досліджували її анатомічну структуру, дізналися, що вона подорожує по дну... Точніше, побачили це — як вона подорожує по дну акваріума на одній, м'язистій нозі. З цього виплили різні картинки, а потім логотип».
Звідки ноги ростуть: другий випуск журналу Нога
2 june, 2024
Перша Нога «виросла» у 2020 році і одразу започаткувала жанр — художньої документалістики — межі якого, втім, лишаються розмитими. Що таке, власне, художня документалістика? Спираючись на зміст першого і другого номерів журналу, це і репортажні оповіді від першої особи про досвід «сидіння» у Володимирській колонії в Росії (Алена Думашева), і щоденникові нотатки про дитинство в інтернаті (Назар Беницький), і раптова гонзо-журналістика довкола компанії, що обмінює нерухомість літніх і самотніх людей на допомогу їм (Ліза Білецька), і нотатки про досвід темношкірих людей, що живуть в Україні (Філіп Оленик), і заповіти (Антон Полунін), і аутофікшн про власні незадоволені бажання (Дарина Малюк). Аутофікшн, як на мене, домінує у журналі — документальні події слугують радше точкою опори, аби досліджувати себе через текст. Самі співзасновники видання — Ліза Білецька та Філіп Оленик наполягають, що художня документалістика — це тексти про події, що сталися, але написані з художньою, а не документальною метою.
Питання про жанр — це пастка для Ноги. Чим чіткіше ми намагаємося окреслити його межі, тим далі і далі уводять нас тексти. Врешті художньою документалістикою може стати будь-яка документалістика або мистецтво. Обкладинка журналу — робота Каті Лібкінд з кладовища у Павшино — визначається редакторами як ще одиин текст, що перетворює жанр на жарт. Здається, Білецька та Оленик вигадали художню документалістику як провокацію для читачів: художня складова у документалістиці має позбавити саме документування сенсу і мети. Ця Нога гуляє сама по собі.
Питання про жанр — це пастка для Ноги. Чим чіткіше ми намагаємося окреслити його межі, тим далі і далі уводять нас тексти. Врешті художньою документалістикою може стати будь-яка документалістика або мистецтво. Обкладинка журналу — робота Каті Лібкінд з кладовища у Павшино — визначається редакторами як ще одиин текст, що перетворює жанр на жарт. Здається, Білецька та Оленик вигадали художню документалістику як провокацію для читачів: художня складова у документалістиці має позбавити саме документування сенсу і мети. Ця Нога гуляє сама по собі.
Другий випуск Ноги вийшов наприкінці червня 2024, проте, за виключенням одного, усі тексти були написані перед повномасштабним російським вторгненням 24 лютого 2022. Редакція відреагувала на повномасштабну війну тим, що відмовилась від публікації російськомовних текстів — натомість другий випуск журнала «говорить» українською, англійською та суржиком.
За неписаними законами журналу текст починається з себе. «Я жил у бабушки все лето», — відкриває свою оповідь Назар Беницький. «Після приїзду в колонію я одразу почала знайомство з цим дивним мікросвітом», — починає Алена Думашева. «Точний час складання заповіту: 03:51/ Дата складання заповіту: 01.07.2021/ Місце складання заповіту: спальня з вікном на ліс в місті», — це формальний вступ Антона Полуніна. «I am strolling through the park. I am scrolling through Google reviews. I have signed a cheap lease in an expensive neighborhood», — Ліза Білецька. «Йду вулицею Олени Теліги вздовж колишньої території заводу “Більшовик” у напрямку метро “Шулявська”», — Філіп Оленик. «І ось я вже стала художницею, але починаю далі жити в Канаді, але я вчуся в школі ABJ, дуже уважно слухаю вчителя на уроці, але мені виглядало лише дуже тяжко вчитися на чотирьох різних уроках в школі ABJ», — Дарина Малюк. Ця перекличка між авторами і авторками номеру заземлює нас у простір їхнього мовлення. Що це за простір? Околиці Києва, аж до Канади. Де ти, що ти, хто ти — це «заземлення» авторів і авторок підкупає і робить жанр доступним. Ось уже і я після читання починаю писати у голові свою художню документалістику — це заразний метод.
Я почала читати другий випуск Ноги у гінекологічному відділенні Київської міської клінічної лікарні №6 на проспекті Любомира Гузара, 3. Серед моїх сусідок по палаті — сорокарічна Олена з матковою кровотечею, двома дітьми та партнером з Лівану, що більшість часу живе за кордоном. Щодня між крапельницями Олена слухає онлайнлекції Народного академического университета эволюции разума. З лікарні Олену забере її брат, у якого діабет. Згодом до нас ненадовго доєднається нова пацієнтка, можливо, Валентина. Їй більше 70, вдома на неї чекає безпомічний чоловік, а в лікарні — біопсія шийки матки. «Ви курите?», — питає можливо Валентину анастезіологиня Алла Михайлівна. «— Это сорванный голос. — Де так кричали? — На похоронах. — А я думала на онуків. — Онук воюет.» Можливо Валентина починає плакати. З лікарні після аналізу вона поспішить додому сама. Наостанок до нас доєднається молода жінка, ім’я якої я не запам’ятала. У неї міома матки вже вдруге, і перед операцією вона просить свою куму посидіти з нею після анастезії. В палаті ще є я, 28-річна Ліза. У мене також міома матки, а ще мама, що принесе мені гречку з котлетами, тато, який посидить зі мною після анастезії, друзі, що принесуть букет польових квітів в палату, і пдф другого випуску Ноги на пошті.
Другу «Ногу» відкривають і закривають тексти Дарини Малюк, і, в моїй інтерпретації, саме властивий їй метод запитальної ревізії минулих невдач задає оптику читання всього випуску. В другому номері Ноги чи не більшість історій розгортається на тлі питання: «Що пішло не так?».
Дарина Малюк — художниця з розладом аутичного спектру, яка, серед іншого, працює в інклюзивній художній студії «Майстерня можливостей» і чия робота представлена в Українському павільйоні на цьогорічній Венеційській бієнале (в рамках проєкту «Щирі вітання» Каті Бучацької). Оленик та Білецька побачили тексти Дарини Малюк на виставці «Крапка. Лінія. Можливості» (2020) у ПінчукАртЦентрі і вирішили опублікувати їх в журналі.
Люди в спектрі аутизму схильні до повторень слів і фраз, почутих від інших чи з телевізора. Повторення, як і інші ритуали, є важливою механікою безпеки. У своєму першому тексті Дарина (ніби персонажка «Речей» Жоржа Перека) запитує, чому їй не вдалося придбати сукню, пуанти і гаманець з колібрі: «16 січня 2019 року, зимою, в середу, 1 рік назад в житті, в Кракові в торговому центрі «Bonarka» в магазині «H&M» чому для мене не вийшло нажаль купити сніжно-біле, одноколірне, класичне, плаття з двохстороніми, перевернутими паєтками?????????????????????????». А згодом: «В січні 2018 року, зимою, 2 роки назад в житті, в Іспанії, на Тенеріфе, в торговому центрі в магазині «Mango» чому для мене не вийшло нажаль купити великого гаманця з колібрі і квітами???????????????????????????????????????????». Ми не дізнаємось, кому адресовані ці питання.
Нога — інклюзивний журнал, який у своїй політиці проголошує особливу увагу до історій з маргінесів — «життя в селах та на окраїнах, робота в “непрестижних”, робітничих професіях, життя представників будь яких меншин, іноземців, дітей, невидима жіноча праця».
Фіксації Малюк на своїх незадоволених бажаннях здається мені дуже relatable. Не лише тому, що я теж часто не можу відпустити речі з минулого і примиритися, а і тому, що монотонний і нав’язливий перелік гаманців з колібрі, пуантів і суконь з паєтками нагадує про часи, коли мистецтво не вимушене було говорити з центру війни. На презентації номеру, що відбулася 29 червня в київській галереї The Naked Room, режисерка Надія Парфан запитала в засновників журналу, як їм вдалося зробити другий номер в часи, коли нічого не має сенсу. Я не пам’ятаю, що відповів Філіп Оленик. Але на собі відчуваю, що гаманець з калібрі і пуанти отримали тепер значно більше сенсу, ніж мали до великої війни.
Другий номер Ноги можна замовити на сайті видання або купити у книгарнях The Naked Books (Київ), Музейній крамниці Довженко-Центру, readellion (Київ) та zbirka (Львів). Ціна друкованого випуску — 350 грн.
За неписаними законами журналу текст починається з себе. «Я жил у бабушки все лето», — відкриває свою оповідь Назар Беницький. «Після приїзду в колонію я одразу почала знайомство з цим дивним мікросвітом», — починає Алена Думашева. «Точний час складання заповіту: 03:51/ Дата складання заповіту: 01.07.2021/ Місце складання заповіту: спальня з вікном на ліс в місті», — це формальний вступ Антона Полуніна. «I am strolling through the park. I am scrolling through Google reviews. I have signed a cheap lease in an expensive neighborhood», — Ліза Білецька. «Йду вулицею Олени Теліги вздовж колишньої території заводу “Більшовик” у напрямку метро “Шулявська”», — Філіп Оленик. «І ось я вже стала художницею, але починаю далі жити в Канаді, але я вчуся в школі ABJ, дуже уважно слухаю вчителя на уроці, але мені виглядало лише дуже тяжко вчитися на чотирьох різних уроках в школі ABJ», — Дарина Малюк. Ця перекличка між авторами і авторками номеру заземлює нас у простір їхнього мовлення. Що це за простір? Околиці Києва, аж до Канади. Де ти, що ти, хто ти — це «заземлення» авторів і авторок підкупає і робить жанр доступним. Ось уже і я після читання починаю писати у голові свою художню документалістику — це заразний метод.
Я почала читати другий випуск Ноги у гінекологічному відділенні Київської міської клінічної лікарні №6 на проспекті Любомира Гузара, 3. Серед моїх сусідок по палаті — сорокарічна Олена з матковою кровотечею, двома дітьми та партнером з Лівану, що більшість часу живе за кордоном. Щодня між крапельницями Олена слухає онлайнлекції Народного академического университета эволюции разума. З лікарні Олену забере її брат, у якого діабет. Згодом до нас ненадовго доєднається нова пацієнтка, можливо, Валентина. Їй більше 70, вдома на неї чекає безпомічний чоловік, а в лікарні — біопсія шийки матки. «Ви курите?», — питає можливо Валентину анастезіологиня Алла Михайлівна. «— Это сорванный голос. — Де так кричали? — На похоронах. — А я думала на онуків. — Онук воюет.» Можливо Валентина починає плакати. З лікарні після аналізу вона поспішить додому сама. Наостанок до нас доєднається молода жінка, ім’я якої я не запам’ятала. У неї міома матки вже вдруге, і перед операцією вона просить свою куму посидіти з нею після анастезії. В палаті ще є я, 28-річна Ліза. У мене також міома матки, а ще мама, що принесе мені гречку з котлетами, тато, який посидить зі мною після анастезії, друзі, що принесуть букет польових квітів в палату, і пдф другого випуску Ноги на пошті.
Другу «Ногу» відкривають і закривають тексти Дарини Малюк, і, в моїй інтерпретації, саме властивий їй метод запитальної ревізії минулих невдач задає оптику читання всього випуску. В другому номері Ноги чи не більшість історій розгортається на тлі питання: «Що пішло не так?».
Дарина Малюк — художниця з розладом аутичного спектру, яка, серед іншого, працює в інклюзивній художній студії «Майстерня можливостей» і чия робота представлена в Українському павільйоні на цьогорічній Венеційській бієнале (в рамках проєкту «Щирі вітання» Каті Бучацької). Оленик та Білецька побачили тексти Дарини Малюк на виставці «Крапка. Лінія. Можливості» (2020) у ПінчукАртЦентрі і вирішили опублікувати їх в журналі.
Люди в спектрі аутизму схильні до повторень слів і фраз, почутих від інших чи з телевізора. Повторення, як і інші ритуали, є важливою механікою безпеки. У своєму першому тексті Дарина (ніби персонажка «Речей» Жоржа Перека) запитує, чому їй не вдалося придбати сукню, пуанти і гаманець з колібрі: «16 січня 2019 року, зимою, в середу, 1 рік назад в житті, в Кракові в торговому центрі «Bonarka» в магазині «H&M» чому для мене не вийшло нажаль купити сніжно-біле, одноколірне, класичне, плаття з двохстороніми, перевернутими паєтками?????????????????????????». А згодом: «В січні 2018 року, зимою, 2 роки назад в житті, в Іспанії, на Тенеріфе, в торговому центрі в магазині «Mango» чому для мене не вийшло нажаль купити великого гаманця з колібрі і квітами???????????????????????????????????????????». Ми не дізнаємось, кому адресовані ці питання.
Нога — інклюзивний журнал, який у своїй політиці проголошує особливу увагу до історій з маргінесів — «життя в селах та на окраїнах, робота в “непрестижних”, робітничих професіях, життя представників будь яких меншин, іноземців, дітей, невидима жіноча праця».
Фіксації Малюк на своїх незадоволених бажаннях здається мені дуже relatable. Не лише тому, що я теж часто не можу відпустити речі з минулого і примиритися, а і тому, що монотонний і нав’язливий перелік гаманців з колібрі, пуантів і суконь з паєтками нагадує про часи, коли мистецтво не вимушене було говорити з центру війни. На презентації номеру, що відбулася 29 червня в київській галереї The Naked Room, режисерка Надія Парфан запитала в засновників журналу, як їм вдалося зробити другий номер в часи, коли нічого не має сенсу. Я не пам’ятаю, що відповів Філіп Оленик. Але на собі відчуваю, що гаманець з калібрі і пуанти отримали тепер значно більше сенсу, ніж мали до великої війни.
Другий номер Ноги можна замовити на сайті видання або купити у книгарнях The Naked Books (Київ), Музейній крамниці Довженко-Центру, readellion (Київ) та zbirka (Львів). Ціна друкованого випуску — 350 грн.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
