«Кіно — це простір для людей, в яких немає іншого простору»: Розмова з SINEMA TRANSTOPIA

Ганна Циба: SİNEMA TRANSTOPIA — це культурний майданчик і артхаусний кінотеатр в берлінському робітничому районі Веддінг. Цей простір заснований для транснаціонального обміну та об'єднаний темою міграції. Мета ініціативи — підсвічувати важливі, втім, недостатньо репрезентовані теми. Чи не могли б ви нам детальніше розповісти про SİNEMA TRANSTOPIA як культурний простір, але також і як колектив? Хто виконує роботу, наскільки великий ваш колектив? Хто вас підтримує? І також щодо ваших основних кураторських принципів, хто вибирає програму? 

SINEMA TRANSTOPIA: Почнемо з розповіді про сам простір. Отже, почали ми колись з проєкту, який називається «Подивись» турецькою мовою, це невеличкий проєкт. Також простір з великим вікном, який називався «Заглянь», тому що люди, які проходили повз, могли подивитися, що ж там відбувається у цьому просторі. Цей простір люди використовували як офіс, але також щоб показувати фільми, вечеряти, запрошувати гостей, які відвідують Берлін. Це було багатофункціональне місце із самого початку.

У 2020 році, коли розпочалася пандемія, з'явилася можливість використовувати цей простір по-різному. Власне, це вже була порожня, бетонна така собі оболонка, і ми запросили перших користувачів для того, щоб вони могли по-різному користуватися місцем. Ідея була в тому, що фільми завжди мають бути у центрі. Але справа не лише у фільмах. Ми говоримо про все. Про те, як провести час, провести вечірку, повечеряти, провести воркшопи. Але фільм все одно залишається ключовим щодо об’єднання спільноти людей. Ми показуємо наративи, які не обов'язково є мейнстрімними у кіно. Але це дуже великі оповіді, важливі для німецького суспільства. І цей простір у нас був протягом двох років приблизно. Також через пандемію нам вдалося утримувати певним чином аудиторію. Це ніколи не була онлайнпрограма. Ми наголошували на необхідності фізичного простору, куди люди приходять знайомитись безпосередньо.

Ми організація з фінансуванням з різноманітних сторін. Минулого року ми мали проблеми через те, що уряд в Берліні змінився, і основне структурне фінансування зазнало повного краху. Новий уряд вирішив прибрати фінансування. Протягом трьох місяців нам довелося шукати грошей. А нам потрібно досить багато грошей, щоб платити оренду протягом довшого періоду часу.

Тоді ми розгорнули кампанію в соцмережах, розмістили публічну петицію з обґрунтуванням, навіщо нам потрібен цей простір, чому він важливий. І з часом, після значного об'єму роботи щодо збору коштів нам вдалося знайти фінансування. Через те, що ми були фінансовані державою, особливо, протягом довшого періоду часу, ми не брали жодної платні за покази, але тепер наша ціна за квиток — 7 євро, що все одно становить менше половини звичайної ціни в кіно. 

Ми неприбуткова організація, яку фінансують двоє людей — Чан Сунгу і Мальве Ліпман, пара з нашого району — Веддінгу. Це турецький район, де переважно мешкають іммігранти. Усе почалося з проєкту, що має назву Bibak, який слугував тому, щоб показувати фільми для нашого району. Це був такий собі невеличкий кіноклуб, куди запрошували людей з самого району, іммігрантів переважно, щоб вони показували фільми, обговорювали їх, використовували цей простір. Тепер це перетворилося у SİNEMA TRANSTOPIA.

Ми показували фільми про конкретні громади, мігрантські, трудові, з Туреччини, тому не хотіли, щоб в команді були виключно німецькі куратори без належного розуміння турецької перспективи, адже ми хотіли показувати фільми для турецької спільноти. І, таким чином, ми задіювали багатьох людей, трудових мігрантів, у яких були свої історії, щоб розбудувати цілий кінотеатр. Кіно — це простір для людей, в яких зазвичай немає іншого простору. 

Першу програму було створено нашими двома основними засновниками, і відтоді в нас було багато гостьових кураторів, багато з нас створювали свої програми.

Ганна Циба: Розкажіть більше про людей, які вас відвідують і долучаються до ваших програм.

Бет Г’юз:  Все ж дуже важко пояснити, що таке SİNEMA TRANSTOPIA. Якщо ми дамо простір, наприклад, ЛГБТіК+ спільноті, яка досить розвинута в Берліні, наші зали заповнені, тому що люди багато що знають чи хочуть дізнатися про цю спільноту. А наступного дня у нас уже програма, яку курує гватемальський колектив в Берліні, що працює з корінними народами, жінками з Гватемали. Все одно у нас повний зал. Ми прагнемо бути дружніми: часто можемо запропонувати їжу, музику, напої гостям. Це може здаватися декоративним, але насправді це дуже важливо, аби люди відчували, що їх раді бачити у цьому просторі.

Також у нас є програми, які присвячені місцевій турецькій спільноті, де ми показуємо класичні турецькі фільми. Тож, я би сказала, що у нас багато різних аудиторій. Тож я не помилюсь, якщо скажу, що Бібак був створений саме для місцевих з району Ведінг.

І саме тому Бібак був навіть назвою турецькою, тому що переважно орієнтований на представників Туреччини. А вже SİNEMA TRANSTOPIA — це наступний проєкт для представників будь-якої спільноти, але все одно з нашого району. 

Наше завдання — не зорганізовувати діаспорянські події, а дати їм простір, щоб вони мали професійний гарний майданчик, де вони могли б поділитися своїми здобутками. Діаспорі важче знайти місце, що буде присвячене саме їм. 

Ганна Циба: Чи коли-небудь окремі люди чи групи стикалися з конфліктами всередині вашого простору? Я запитую, тому що те, що ми дізналися після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і нової хвилі міграції (як з Росії, так і з України в Європу) — те, що іноді створення спільного простору чи простору для діалогу між цими різними групами мігрантів може бути нелегким, через те, що люди ще не готові до діалогу і сприймають одне одного як ворогів. Але вони все одно хочуть ходити на одні й ті самі події в ті самі місця. Яким чином ви би боролися з цим, якщо так би відбулося? 

Бет Г’юз:  У 2022 році у нас була програма, яка об'єднувала російських та українських кінематографістів, і деякі кінематографісти сказали, що не будуть брати в цьому участь.

Нещодавній наш проєкт «Джуміш» курують, власне, єврейські та палестинські представники.  І мета була в тому, щоб створити простір для діалогу, який так важко знайти в мейнстрімних медіа, що, як на мене, дуже важливо. Але щодо навігації справжніх конфліктів, у нас такого не було. І особливість саме цього воркшопу, це не була кінопрограма для єврейського і палестинського народів. Це не підхід до вирішення конфлікту, а швидше простір для розмови. У нас є гарні медіатори, отож, ці воркшопи і розмови, залучають медіаторів. Це зазвичай люди, які достатньо досвідчені у цьому процесі.

А досвідчений медіатор може впоратися із простором, із натовпом і уникнути конфліктів між людьми. Саме тому у нас є бар за межами кінотеатру, куди можна вийти, випити разом, поїсти, розділити це місце. В таких проєктах ми не наполягаємо на певній темі.

Ганна Циба: Власне, у вас на сайті є анонс фестивалю курдської культури, водночас турецькі фільми, які ви показуєте, тож це працює. Але якщо ми подивимося на нову хвилю біженців та мігрантів, росіян та українців, схоже, що немає простору для діалогу між ними, принаймні поки що.  Тож, яке ваше загальне сприйняття цієї нової хвилі міграції? Ми зараз говоримо про людей, які тікають в Європу від війни. Чи вони досі іноді сприймаються Європою як робочі мігранти? І яким чином ця нова хвиля змінить Європу?

Бет Г’юз: Складне запитання. Так, чесно кажучи, я не багато знаю про особливості і динаміку міграції українців, але у SİNEMA TRANSTOPIA є простір і для української громади, і для російських біженців, щоб провести там розмови. Напевно, це прозвучить дещо наївно, але ми покладаємось на терпіння — доки люди, яким потрібні ці розмови, самі до нас не звернуться і не скажуть, що їм потрібно це. Так ми керуємо проєктом і таким чином ми беремо відповідальність за наші слова, аби зробити це справедливо, чесно.

Ганна Циба: Що цікаво, що ви розповідаєте про Берлін, і з обох сторін люди, які емігрують у Берлін, переважно представляють культурні спільноти. Якщо ми будемо говорити про український кінематограф чи літературу, росіяни можуть сказати, що це — російський фільм, експропріювати його, хоча він український, тому що Росія колишня імперія.

Ґало Е. Рівера: Ми довіряємо самим громадам, які до нас звертаються, їм потрібен простір для того, щоб регулювати самих себе. Ми багато чому можемо навчитися завдяки людям, які до нас приходять. І українські кінематографісти та куратори можуть зв'язатися з нами і організувати програму.

В Берліні дуже багато мігрантів, деякі з них більш видимі в порівнянні з іншими. Є застарілі потоки міграції, гостьові працівники з тієї ж Туреччини чи Греції, з В'єтнаму. Час грає важливу роль у розумінні того, які є способи для співпраці громади та людей. На те, аби пережити власний шлях і змогти поговорити з представниками і представницями міжнародної спільноти треба більше часу.

Питання ідентичності — російський це чи український фільм — порушується всюди. Чи це перуанський фільм, чи просто латиноамериканський. Ми знаємо, що реальність така, що національна ідентичність існує і є  важливою, на це треба зважати.

Мігранти, що приходять до нас, дають нам можливість і спосіб представити свою націю, це ключове, що ми робимо. Проте варто не забувати, що національна ідентичність — це конструкт: іноді може бути корисним, а може використовуватися імперіалістичними силами, які хочуть, щоби зникла ціла культурна група. Завжди корисно мати розуміння, що ідентичність означає. Звісно, завжди треба розділяти імперіалістичну культуру і культуру корінних народів.

Ганна Циба: Отже, коли ми говоримо про кіно, для вашої організації кіно — це певна мова чи навіть соціальний клей для того, щоб об'єднати людей. Чому кіно?

Ґало Е. Рівера: На дуже базовому рівні люди люблять кіно. І дивіться: ми тут обговорюємо самі фільми, а потім після перегляду можемо обговорити і решту тем через кіно.

Бет Г’юз: Кіно — це найкращий спосіб для нас знайти зв'язки, об'єднати спільноти. З часом ми зрозуміли, що можемо розпочинати розмову з фільму, а потім громада відреагує на фільм. А вже сама відповідь, реакція — тут відбувається справжня магія, тому що деякі громади відповідають на фільм, наприклад, концертом чи поетичним вечором; дехто реагує на фільм конференціями або просто після фільму щось разом готують. Тож фільм — це не обов'язково найкращий інструмент, але після нього ми можемо обговорити все, що потрібно.

Ганна Циба: Розкажіть детальніше про фільми, які ви вибрали для фестивалю, чому ці два фільми? Що між ними спільного?

Ґало Е. Рівера: Ми показували фільм про турецьких та інших представників, що мешкають в Туреччині, як так звані гостьові працівники, по суті, робочі мігранти, які в 70-ті, 80-ті приїжджали в Німеччину на роботу, щоб відбудувати Німеччину, і досвід їхньої поїздки додому під час свят. Фільм показує довгу і небезпечну дорогу з Німеччини до Туреччини. Це один з давніх фільмів, ранніх фільмів, які ми показували в Бібаку.

Бет Г’юз: А другий фільм – це чилійський фільм, який було знято в 70-ті під час військової диктатури. І спільним між цими фільмами є питання солідарності і міжнаціональні наративи, які показані з автентичної точки зору документалістами. Ця історія з багатьох причин важлива, тому що цей фільм надихає нас на те, чим є SINEMA TRANSTOPIA. Надихає на зв'язок між кінематографічною справою, ручною роботою та освітою. Ми віримо, що фільм виконує освітню функцію для мігрантів, що мешкають в Берліні, і для самих кінематографістів. Тож ми хотіли показати це, щоб у вас було розуміння, як ми працюємо в SINEMA TRANSTOPIA. І ще одна причина, чому ми хотіли показати ці фільми саме в Україні, тому що цей фільм, який було знято під час військової диктатури, про жінку, яка проводить кіномайстерню у селищі у Чилі. І це також можна сприймати як дуже цінний антропологічний документ того, як тодішня реальність у Чилі, а саме дитинство під час воєнної диктатури,  у значно мілітаризованому середовищі, насправді, може вражати, розчулювати; і побачити, як діти сприймають процес мілітаризації. Бо це ж тема, яка обговорюється і тут. Що переживають діти під час війни і які ідеї турбують їх? Як діти фільтрують чи не фільтрують інформацію, яку отримують у мілітаризованому середовищі?

Перший коментар був: де можна побачити ці фільми? Насправді, це досить складно в SINEMA TRANSTOPIA. Ми хочемо дістати автентичні фільми, для цього мусимо спілкуватися з людьми, які не мають жодного стосунку до власне стрічок. У цьому випадку власники прав на ці фільми вже повмирали, і ми спілкувалися з їхніми родичами. Їм вже більше 80-ти років, ми розповіли їм, що покажемо цей фільм з субтитрами українською. «Нічого собі, — сказали вони, — оце так божевілля, навіщо?».

Ганна Циба: Тобто вони були здивовані, що фільм буде субтитрований? 

​​Бет Г’юз: Позитивно здивовані. Швидше з відчуттям: «Невже кіно, зняте в Латинській Америці в 70-ті, покажуть у 2024-му в Україні?». Ніхто не може собі такого уявити.

Ганна Циба: З жовтня для багатьох інституцій, таких як Міжнародний простір в Берліні, фінансування було повністю скасоване. Як ви намагаєтесь впоратись з такою ситуацією?

Ґало Е. Рівера: Це дуже важко, через те, що ми отримуємо державне фінансування і нам сказали, що у нас немає права голосу у цьому. Ми показуємо багато стрічок з різних країн, у тому числі з Палестини.

Бет Г’юз: Я допускаю, що частина змін у системі фінансування відбулася через те, що наше фінансування наражалось на ризик, для того, щоб демонструвати, що є державна підтримка нашому простору, кінопоказам. І ця державна підтримка, її продемонструвала не лише аудиторія, але й політики, науковці загалом, які досить відомі в Німеччині. З бюрократичної точки зору змінився підхід і вони хотіли нас фінансувати як медіа агенцію, а ми не такі. І коли нас перевели до іншого статусу, коли в нас вже є більше свободи показувати різні фільми — постало питання цензури. Це завжди актуально у Німеччині. У питаннях Палестини однозначно є певна самоцензура, яку ми самі на себе нав’язали. Щоб подивитись, що сталося з іншими організаціями, які показали підтримку Палестині: їх назвали антисемітськими і їхнє фінансування обмежили. Так чи інакше ці організації зазнали краху. Це страшно, але після таких моментів самоцензури і обговорень чи варто нам ризикувати… В результаті ми прийняли рішення, що фокусом кінофестивалю Арабського кіно, який відбувається вже багато років в нашому просторі у тому числі, буде Палестина. Ми досі ще спостерігаємо за тим, які можуть бути наслідки.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: