Сучасне мистецтво в Румунії з політичною складовою
В цьому есе мені хотілось би розглянути декілька з багатьох художніх ініціатив, які наразі визначають сучасне румунське мистецтво, використовуючи в якості головного орієнтиру історію в тому вигляді, як вона мені запам’яталась, роботи, що часто обговорюються, імена, що найчастіше згадуються або визнаються критиками. Це — не повна історія, а тільки дуже стислий огляд з визначенням деяких локальних рушійних сил.
Неймовірне піднесення сьогоденної візуальної арт-сцени Румунії є результатом прискореного та в багатьох сенсах складного процесу оновлення, відкриття та відновлення зв’язків з іншими культурами світу — процесу, який розпочався відразу після бурхливого падіння комуністичного режиму в 1989 році. Ніколае Чаушеску та його дружина Єлена були розстріляні 25 грудня 1989 року за вироком таємного військового трибуналу по звинуваченню в геноциді. Зображення їхнього вбивства побачив весь світ, і це, ймовірно, був перший «телеспектакль» смерті диктатора. За декілька днів до цього вбивства приблизно 1200 цивільних були вбиті під час протестів, учасники яких вимагали покласти край комунізму в країні. Події, зафіксовані телевізійними камерами, були через декілька років (у 1992 році) відображені в документальному фільмі Videogramme einer Revolution режисерами Андреєм Ужике та Харуном Фарокі.
Яким початком було це падіння? Безумовно, травматичним. Закінчилась епоха тоталітаризму, яка тривала більше половини XX сторіччя. У 1940-х в Румунії панував ультраправий диктаторський режим, а потім була впроваджена одна з найбільш репресивних систем так званого «Східного блоку». Здобута знов свобода, що урочисто святкувалась, призвела до виникнення дикої породи капіталізму у часи так званого «переходу». Дев’яності роки були відзначені поверненням до приватної власності, швидкою приватизацією всіх галузей економічної інфраструктури, бурхливими протестами шахтарів та новою хвилею націоналізму. Це були часи стрімкої трансформації, під час якої суспільство було, авжеж, дезорієнтовано. Напругу відчували та фіксували представники художнього світу. Попередній режим з його ідеологічними обмеженнями та цензурою при цьому пропонував низку привілеїв: студії, галереї, програму придбання робіт у державні колекції та музеї, стипендії тощо. Статус художника, разом зі статусом комуністичних інституцій, відразу почав занепадати, і поступово з’являвся простір для неоліберального арт-ринку. «Для художнього світу колишніх соціалістичних країн виникли нові перспективи після падіння Залізної завіси та відкриття кордонів між країнами Центральної та Східної Європи, що перешкоджало вільному художньому обміну з 1950-х».¹
Дан Пержовскі разом зі своєю супутницею Лією Пержовскі займались вихованням арт-сцени, створюючи простір для освіти в області сучасного мистецтва. Тоді, у дев’яності, вони відкрили двері своєї бухарестської студії для інших художників або студентів і надали їм можливість навчатись в своїй бібліотеці. Їхня колекція журналів, книжок, каталогів та флаєрів, присвячених міжнародним виставкам, була першим доступним на місцевому рівні архівом, що містив інформацію про сучасне мистецтво. Наприкінці дев’яностих Архів сучасного мистецтва (CAA, Contemporary Art Archive) налічував значну кількість матеріалів і став важливим джерелом інформації про культурне середовище — інформації, якої досі не вистачало. Лія Пержовскі підійшла до питання відсутності доступу до інформації про сучасне мистецтво на глобальному рівні (що первісно було перешкодою в її творчому розвитку) шляхом створення корпусу знань, який постійно виконував функцію самостійної навчальної установи. Починаючи з 1999 року, CAA діяв під назвою Центру аналізу мистецтва, а в подальшому був доповнений Музеєм знань. Після виселення подружжя з бухарестської студії установа продовжила працювати в Сібіу, в домі Пержовскі. Просування проєкту свідчить про зацікавленість Лії Пержовскі історією мистецтва, особливо сучасного, викликану, ймовірно, травматичним досвідом ізоляції до 1989 року.⁴ Лія зі своїм захопленням знаннями продовжила практику збирання та архівування, яка згодом розвилась у серію проєктів, націлених на полегшення доступу до інформації.
Тема смерті або часів російської диктатури не мала популярності у румунському мистецтві, тому вибір Гені став шокуючим і вражаючим. Його стримана палітра кольорів піддавалася певній критиці, але відразу створила школу послідовників і наслідувачів серед зовсім молодих поколінь художників. Незважаючи на критику, Гені отримав визнання і незабаром після виставки був високо оцінений в усьому світі. Живопис Адріана Гені 2000-х років — це діалог з історією мистецтва, зокрема, з роботами Френсіса Бекона, Герхарда Ріхтера та деяких художників Лейпцігської школи. Митець переробляє різні стилі та поєднує їх у потужні та сильні композиції. Джерелом натхнення його улюблених тем є історичні оповіді, розслідування, конкретні деталі, тонка грань між комунізмом та нацизмом, а також історії, про які в Румунії ніхто не хоче чути. Гені пристрасно захоплюється історією, не претендуючи на глибокі знання, правдивість або намір когось навчити. «Мене цікавить, наприклад, певний вид текстури, специфічна захаращеність, що можна знайти не лише в Румунії, а й в усій Східній Європі, бруд, пов’язаний з певною ідеологією та конкретним способом життя, що складається із старих заржавілих машин Dacia, меблів 50-х років, заставлених антикварними дрібницями, старого запліснявілого килима моєї бабусі…»⁵

Виставка зазнала критики багатьох консерваторів, будучи невірно інтерпретованою як напад на мистецтво Бранкузі, а не справедливий критичний погляд на націоналістичний міф, що поставав від імені його творіння. Вид критики, з якою зіткнулась Кройтору, є характерним ставленням, який продовжує превалювати в румунському культурному середовищі: відмова від критичного мислення та політично активного мистецтва з одночасним захистом національних цінностей (особливо тих, що відносяться до міжвоєнного періоду).
Деякі покоління діячів румунського сучасного мистецтва сприймають тему політики в мистецтві частіше за все стримано, або навіть з ворожістю. Існує страх активізму, страх політкоректності, страх критичних реплік. Якщо згадати про обов’язкову політизацію мистецтва під час комуністичного режиму, то цю відмову можна зрозуміти. З іншого боку, беручи до уваги труднощі повсякденного життя у крихкій демократії неоліберальних часів, такі проблеми, як расизм, гомофобія, націоналізм, гендерна нерівність і бідність, важко ігнорувати; вони впливають на суспільство в цілому, а також на розподіл влади всередині арт-сцен. «Зважаючи на дикий капіталізм, що розповсюдився колишнім Східним блоком у перші роки після падіння Берлінської стіни та супроводжувався бридкими неоліберальними механізмами прекаризації та оздоровлення творчості, мистецтва та обширного поля прийому, яке пов’язує їх з їхньою аудиторією, дозвольте ще раз поставити питання, яким переймались численні вчені, активісти, критики, психоаналітики та культурні антропологи впродовж всієї історії: чи здатне мистецтво суттєво змінити світ?»⁸ Навіть якщо ні, художники, котрі намагались кинути виклик реальності за допомогою політично значущих робіт здійснили, з критичної точки зору, позитивний внесок у румунське культурне мислення. Ставити запитання — це завжди було і є викликом.
Потужний співучий голос, що проголошує проблеми квір-спільноти з особистої точки зору — це голос Гортензії Мі Кафчін, трансгендерної жінки, першої транс-активістки в області візуального мистецтва в Румунії. Кафчін розпочала свою діяльність у просторі Paintbrush Factory, Клуж-Напока, де в неї була студія, а в 2014 році заснувала разом з Марією Балеа та Георгом Крингасу керований художниками простір Superliquidato (SPRLQDT). Ініціатива була присвячена просуванню гібридних ідей, помірним диверсіям, пропонувала новий погляд на традиційні ролі арт-сцени. Гортензія захоплюється як створенням мистецтва, так і організацією мистецьких подій для спільноти своїх друзів. Наразі живе і працює в Берліні та Клуж-Напоці.
Гортензія Мі Кафчін працює в різноманітних техніках, включаючи живопис, графіку, скульптуру, відео та інсталяції, обираючи сюжети з власного всесвіту. Вона мріє. Боротьба трансгендерного тіла, її жіночного тіла, побудованого з тривогою, болем, соціальним неприйняттям, дає простір для уяви. Вона оперує особистими та універсальними темами, такими як часові петлі, духовність, відьомство, смерть або забуті історії. Її магічний всесвіт також орієнтований на відсіювання інформації з теперішнього, переробку зображень з відеоігор, теорії змови та радикально новий живопис. Одним з унікальних аспектів румунського мистецтва є питання про гендерні проблеми, тіло та перехід, а також квірна реінтерпретація живопису.
Останні десятиріччя характеризуються впровадженням феміністичних розмов до мистецтва, як з матеріалістичної зворотної точки зору, так і складної міжсекційної. Аврора Кірали одна з перших зацікавилась пошуком історичних предків жіночої статі, звернувшись до теми гендерного дисбалансу в мистецькому світі. Набагато молодші Александра Іванчіу та Габріела Матееску брали участь у значних проєктах, метою яких було навчання через творчість та художні дослідження діяльності інших мисткинь, які не ввійшли в історію. Міждисциплінарні феміністичні теми більше розглядаються крізь різноманітні театральні та перформативні практики та отримують менше уваги в галузі сучасного візуального мистецтва. Мистецтво Каті Лі Еліад, художниці, яка походить з родини румунських єврейських емігрантів, можна інтерпретувати через призму теорії квір-фемінізму. В своїх мультидисциплінарних практиках, що сягають від малюнків до живопису, від інсталяцій, звукового або відеомистецтва до поезії, Еліад звертається до проблем психічного здоров’я, лесбійської ідентичності та проблем імміграції. У межах її нещодавньої виставки в бухарестській галереї Posibila було поставлено болісне, але очевидне питання: відсутність представленості нерумунських художників. Виставка «Білий всесвіт Бухареста» (Bucharest White World) — це міркування стосовно міфів про ідентичність та традиційно гнітючих виставок. Виникає безліч питань, що створює простір для рефлексії про теперішнє та для журби про жертв кримінального минулого.
На тлі загального браку критичного мислення в культурному середовищі превалюють творці чоловічої статі. Однак, неоліберальна веселкова різноманітність західних пост-квір культур намагається пробитись на румунській арт-сцені. На цей момент художники-жінки, ромські та квір-художники представлені найменше і здобувають визнання тільки через 50–60 років праці. Ось наочна ілюстрація: Гета Братеску отримала широке визнання тільки за декілька років до своєї смерті, у віці майже 90 років.
Надзвичайне піднесення сьогоденного художнього світу є результатом зусиль окремих людей та боротьби з відсутністю інституцій і з сумнівними умовами життя й роботи. Я обрала хронологічний шлях, який не обов’язково показує часи багатьох співпадінь, котрі сформували новітню історію мистецтв. Я згадую нещодавню приватну бесіду з Даном Пержовскі, під час якої він зазначив те, що має бути відомо: «Румунська арт-сцена дуже хитка, але жива. Сцена стійкості. Сцена спротиву».
Замість підсумку я хотіла б щиро перепросити в тих багатьох значущих митців та художніх ініціатив, які не були згадані в цьому тексті. Румунська сучасна арт-сцена дуже динамічна, існує безліч творів та енергій, що заслуговують визнання, але навіть не згадані в цьому дуже короткому огляді. Кожна спроба історизації — це складний процес, де однаково важливо пам’ятати й забувати.
Валентина Янку (1985 р.н.) — письменниця, дослідниця історії мистецтва та теорії зображень. Її практика є гібридною, дослідницькою, розділеною між редакторською, освітньою та кураторською діяльністю та орієнтованою на солідарність, активізм і політичне мистецтво. Після майже десятирічної роботи в Національному художньому музеї Румунії, де вона опікувалася сучасною румунською мистецькою спадщиною та організувала низку масштабних виставок, Янку працює незалежно, між Бухарестом і Берліном, присвячуючи себе, зокрема, квір-дослідженням сучасного мистецтва. Вона часто публікує місцеві та міжнародні мистецтвознавчі дослідження, а з 2011 року пише для Arta Magazine. Ознайомтеся з колонкою Валентини Янку: Queering the culture.
Примітки:
- Майя та Рубен Фоукс. Central and Eastern European Art Since 1950, Thames & Hudson, стор. 130.
- Ервін Кесслер. X:20. O radiografie a artei românești după 1989, видавництво Vellant, 2013.
- Магда Кирнечі. Artele plastice în România 1945-1989. Cu o addenda 1990-2010, видавництво Polirom, 2013, стор. 170
- Валентіна Іанку. Archive and Identity – An Interview with Lia Perjovschi, Arta Magazine. https://revistaarta.ro/en/archive-and-identity-an-interview-with-lia-perjovschi/
- З інтерв’ю Адріана Гені з Луїзою Василіу «Адріан Гені: Мій метод — це управління невдачами» для Інтернет-видання Scena9, 14 травня 2016 р . https://www.scena9.ro/en/article/adrian-ghenie-my-method-is-managing-failure Остання перевірка: 15.04.2021, 13:30.
- Александра Кройтору. Brâncuși. O viața veșnica, видавництво Idea Design & Print, Клуж, 2015
- Александра Кройтору THE SONS AND DAUGHTERS OF BRÂNCUȘI. A FAMILY SAGA (ACT II) на сайті https://salonuldeproiecte.ro/exhibitions/the-sons-and-daughters-of-brancusi/
- Наташа Петрешин-Бачелез. Maintaining the Social in Postsocialism: Activist Practices and Forms of Collectivity - Introduction у виданні Art and Theory of Post-1989 Central and Eastern Europe. An Anthology, редакторки Ана Жаневскі та Роксана Маркочі, Музей сучасного мистецтва, 2018, стор. 227
- Маріус Бабіас. The New Europe: The Culture of Mixing and the Politics of Representation у виданні Art and Theory of Post-1989 Central and Eastern Europe. An Anthology, редакторки Ана Жаневскі та Роксана Маркочі, Музей сучасного мистецтва, 2018, стор. 217
Обрана бібліографія:
Адріан Боженоіу, Крістіан Нікулеску, редактори — Romanian Cultural Resolution. Contemporary art in Romania, видавництво Hatje Cantz, 2011 р.
Адріан Боженоіу, Крістіан Нікулеску, редактори — Romanian Contemporary Art 2010-2020”, видавництво Hatje Cantz, 2020 р.
Магда Кирнечі — Artele plastice în România 1945-1989. Cu o addenda 1990-2010, видавництво Polirom, 2013 р.
Александра Кройтору — Brâncuși. O viața veșnica, видавництво Idea Design & Print, 2015 р.
Даріа Гіу — În acest Pavilion se vede arta. România la Bienala de Artă de la Veneția (1907-2015), видавництво Idea Design and Print, Клуж-Напока, 2015 р.
Майя та Рубен Фоукс — Central and Eastern European Art Since 1950, видавництво Thames & Hudson, 2020 р.
Ервін Кесслер — X:20. O radiografie a artei românești după 1989, видавництво Vellant, 2013 р.
Валентіна Іанку, редакторка — Katja Lee Eliad. Map Maker Like Lyrical, видавництво Punch Bucharest, 2018 р.
Ана Жаневскі та Роксана Маркочі, редакторки — Art and Theory of Post-1989 Central and Eastern Europe. An Anthology, Музей сучасного мистецтва, 2018 р.
Олівіа Ніціс — Istorii maginale ale artei feministe, видавництво Vellant, 2014 р.
Аліна Шербан, редакторка — Perjovschi Dan - The Book of Notebooks, Бухарест, 2017 р.