Biruchiy Borowiec 433-447. Побачимось з того боку кордону.

Останніми роками арт-резиденція Biruchiy стала номадичною та відбувається у різних містах та країнах, не втрачаючи при цьому своєї першопочаткової концепції та атмосфери, за якими художники та художниці з усього світу приїжджають вже більше сімнадцяти років. Сьогодні заповідний острів Бірючий, де роками проходив симпозіум та резиденція для художників, системно знищується окупантами. І якщо до початку повномасштабної війни організатори були змушені шукати нову локацію через хаотичну забудову території, то тепер острів та його природа страждають від рук російської навали. Проте куратори та засновники фестивалю знаходять вихід і продовжують знайомити учасників та учасниць з новими локаціями, аби Biruchiy тривав. 433-447 — вже друга резиденція від початку повномасштабного вторгнення. Влітку 2022 року відбувся Biruchiy Transcarpathia. Cорок митців із різних країн зібрались на Закарпатті, проявивши солідарність та показавши силу мистецтва як альтернативу війні.
Цієї весни резиденція проходить у маленькому польському селищі Андржейова, де митцям та мисткиням з України, Польщі та Чехії було запропоновано попрацювати над локальним контекстом місцевості Боровець, подумати над спільним минулим наших країн, віднайти колективні травми та пофантазувати над майбутнім, що чекає нас після закінчення війни. Відлік часу для кожного українця тепер сприймається через підрахунок днів повномасштабної війни. 433-447 — саме на ці дні припала арт-резиденція Biruchiy Borowiec. Ще один відрізок життя, що був детермінований російською агресією. Сповнений очікування, болю, страху, надії, любові та фізичної неможливості відірватись від теми війни, котра пустила свої метастази у всі сфери життя. Кожен_a із учасників та учасниць резиденції у тій чи іншій мірі рефлексував_ла на тему вторгнення, самоідентифікації, розвінчання міфу про “руську культуру” та спектру травм, що залишила та щоденно продовжує залишати по собі війна.

Тут, в атмосфері тиші та затишку польського села, розмиваються кордони, зникає відчуття інакшості, “закордону”, наново відкривається спільність та близькість наших культур та традицій. Суттєва різниця полягає лише у безпечності неба та лісах, що не несуть загрози. Але ця безпека є як ніколи відносною. На цю тему у своїй серії робіт “Дозволені дороги” рефлексує фотографка Женя Лаптій. Переживши перші місяці війни в окупації, вона дивилась на замінування лісів та доріг у своєму рідному селі на Харківщині та усвідомлювала, що стає заручницею, втрачає свободу пересування знайомими з дитинства стежками. Адже там чатує смертельна небезпека. “Те що колись здавалось таким буденним, таким звичним — зараз було недосяжним. Пройтися по тихому лісу, оминути протоптану стежку і пуститись навмання у дикий, квітучий луг. Тепер для більшості регіонів на сході України це неможливо, там ховається смертельна небезпека. Вона причаїлась і чекає, поки хтось необачно наступить на міну”, — каже про свою серію фотографій художниця. Задзвичай, роботи Жені — ода містичності природи, тілесності та їхньому взаємозв'язку. Фотографка доповнює реальність вимислом, стирає кордони між уявним світом та дійсністю, асимілює тіло у простір своєї казкової фантазії. Її моделі ніби розчиняються у навколишньому середовищі, а сама природа стає не лише тлом, а повноцінним героєм зображення.

Звітна виставка проєкту відкрилась 17 травня 2023 року в Muzeum Nadwiślańskie у містечку Казімєж Дольній.
На момент написання статті, Приазовський національний природний парк, на кордоні з яким розташовувалась резиденція Бірючий, (Парк знаходиться на узбережжі Молочного лиману Азовського моря), повністю зруйнований
Окупанти облаштували на території заповідника військовий полігон, де муштрують мобілізованих. Військові РФ руйнують ландшафт мінометними стрільбами, вирубують ліс для будівництва фортифікаційних споруд, знищують тварин і рибу. Острівець, на якому гніздились червонокнижні пелікани, повністю знищено.