«30 років присутності»: уривок із книги

У січні 2021 року у видавництві ArtHuss виходить арт-видання «30 років присутності» з оглядом художніх практик сучасних українських художників від Платформи Abramovych.Art. У виданні представлені аналітичні тексти Катерини Цигикало, Тетяни Кочубінської, Роксани Рублевської, Вікторії Кулікової, Наталії Маценко, Катерини Рай, Галини Скляренко. Як зазначає керівник проєкту, арт-менеджер Ігор Абрамович: «При створенні книги головним завданням – насамперед для мистецтвознавців – було якомога вичерпніше, правдиво і змістовно розповісти якнайширшій читацькій аудиторії про покоління творців – ровесників незалежної України. Тим-то не менш важливо, що це видання не є рейтинговим, це певний зріз у широкому спектрі мистецтва сучасної України. Саме у цей спосіб можна разом із досягненнями попередніх проєктів з особливою наочністю відстежити на матеріалі нової добірки провідні тенденції, емоційну та естетичну складову творчості митців, логічний розвиток культурних процесів».

Книга належить до серії «Сучасні українські художники»: виданню «30 років присутності» передували «20» і «25 років присутності». Цього разу для видання обрано формат, в якому митці представлені одним проєктом чи окремою роботою. До арт-буку увійшли роботи, що вже мають провенанс і музейний статус, а також роботи щойно створені, де відбиваються варті особливої уваги результати експериментів та пошуків художників.

До публічної презентації видання, що відбудеться в січні 2022 року у Національному центрі «Український Дім», публікуємо уривок з книги «30 років присутності», де журналістка Роксана Рублевська аналізує практику українського художника Арсена Савадова:

---

Понад 30 років поспіль однією з найбільш впливових фігур в сучасному українському мистецтві залишається художник Арсен Савадов. У свідомості широкого загалу його творчий доробок асоціюється передусім з фотосерією 1997 року «Донбас-Шоколад», що є частиною великого проєкту «Deepinsider». Вона складається з понад 500 плівкових знімків справжніх шахтарів у балетних пачках, сфотографованих у горлівській копанці.

На початку 90-х Савадов свідомо відкладає мольберт і бере до рук фотоапарат, обґрунтовуючи таке своє рішення і відповідну позицію не забаганкою, а запитом суспільства, яке на той момент сприймало й розуміло виключно мову документу. Проєкт «Донбас-Шоколад» з’явився як спроба розгерметизації двох радянських міфів: шахта й балет. Балет займав чільне місце в менталітеті радянської людини. Його транслювали по телебаченню СРСР в дні смерті й похорон генеральних секретарів (Брежнєва, Андропова, Черненка), а в 1991 році він супроводжував події серпневого путчу по всіх телеканалах, слугуючи своєрідною ширмою для політичних пертурбацій. Побачивши трансляцію «Лебединого озера», радянська людина звично насторожувалася, адже меланхолійна атмосфера балету та його академічна хореографія зазвичай приховували суспільну трагедію, а отже — й несподівані великі зміни.

Горлівським шахтарям Савадов заплатив за їхнє фотографування по 20 доларів, що на той момент вважалося космічними грішми. Однак на участь у епатажному проєкті робітники погодилися не лише через гонорар. Шахтарі, що не мали гідних умов праці й своєчасних зарплат, втомлені від страйків, вони хотіли бути почутими як у столиці, так і у світі. Біль та розпач спонукали їх наважитися на найсміливіший перформанс у своєму житті: надягнути балетні пачки на спітніле брудне оголене чоловіче тіло, втомлене від постійного супротиву. За словами Савадова, він якось зміг зацікавити їх і переконати, що приїхав не за збоченнями, що не пропагує гей-культуру і не має наміру іронізувати над образом трудівника. Для цього художнику і знімальній групі довелося не тільки випити з героями проєкту, а й спуститися у самісіньке пекло — в темну задушливу копанку. У цій історії є щось від «Божественної комедії»: Савадов, подібно до Данте, приймає пропозицію провідника, шахтаря-Вергілія, здійснити подорож у Тартар, не маючи жодних гарантій. За спогадами самого художника, шахтова кліть просто-таки неслася донизу і через технічні недоліки могла обірватися у будь-яку мить. Та попри таку-от наочну загрозу й інші ризики, це стало своєрідним обрядом ініціації, що посприяло появі довіри шахтарів до знімальної групи.

На відміну від показових радянських світлин, що мали заохочувати на трудові подвиги, як-от рекорди забійника донбаської шахти Олексія Стаханова, шахтарі Савадова розгублені, зневірені й зубожілі. Їхні втомлені обличчя вимазані вугільним пилом, аби не виділятися, адже Савадов прагне до уніфікації. Своїм брутальним художнім узагальненням художник ніби промовляє до глядача: «Країна не знає і не впізнає своїх героїв в обличчя. Скільки б їх не загинуло». Ця ідея особливо простежується на світлині, де біля ніг і в руках шахтарів — численні ляльки-пупси, що символізують нових хлопчиків, що народяться, аби загинути у шахтах. Шахтарі, що тримають ляльок, нагадують образ зі старовинних гравюр, на яких зображали язичницьке божество Молоха, що міцно стискав принесеного йому в жертву малюка. Тут митець проводить подвійну паралель, вважаючи Молоха, котрого символізує кожний шахтар з лялькою, чудовиськом тоталітарного режиму.

Для досягнення режисерського задуму, немов у артхаусному кіно, Савадов насичує світлини реквізитом. Художник апелює до теми віри у надприродне, єдине, що залишається шахтарю, який кожен день мусить спускатися у пекло. Ось на оксамитовій подушці трудівник тримає череп як символ смерті від раптового вибуху метану. Тут художник ілюструє невитравне серед шахтарів повір’я, що гора «своїх» все одно забере, бо на мільйон тонн вугілля є язичницька плата людськими жертвами. Ось трудівники, немов за текстом Nautilus Pompilius, «Скуті одним ланцюгом», тобто пов’язані однією метою. Та найвиразнішими із серії «Донбас-Шоколад» є фото, на яких оголені шахтарі імітують Хресний хід, урочисту ходу з великим хрестом, іконами і корогвами. У німому благанні вони застигли перед вічністю, тому мабуть художник і показово залишає ці світлини чорно-білими. Цей пластичний молебень за життя і ласкаву фортуну продовжується і на інших світлинах, де шахтарі у масках індуїстських божеств. Наприклад, на одному з таких кадрів шахтар у масці Баронга, містичної балійської істоти з головою лева, що веде боротьбу зі злом, а інший поряд з ним тримає у руках державу, кулю з хрестом, що символізує монаршу владу. Владу над земними надрами.

Радянський Союз, на відміну від мислителів епохи Просвітництва, не вважав міф негожею брехнею, навпаки — відверто пропагував і експлуатував соціальну міфологію про досконале суспільство і новий побудований ним світ, легітимізуючи таким чином режим. Савадов стає одним із перших художників після розпаду СРСР, хто починає конструювати власну «новітню міфологію», що базується на переосмисленні історико-соціального й духовно-культурного досвіду. Савадов вважає, що міфотворчість формує масову свідомість і у такий спосіб призводить до стереотипізації мислення. Савадівський міф, заснований на законах естетичної виразності і суггестії, звертається до глибинних структур емоційної сфери психіки людини. Як і будь-який інший, він також є компенсаторним, своєрідною пояснювальною картиною всесвіту — тільки тепер не тією, що нав’язує ціннісну ієрархію, а тією, що закликає мислити критично і піддавати сумніву будь-які стереотипи.Share: