Фічери

«Ми прої…лись». Шість українських парафікцій у мистецтві, про які варто знати

4 березня, 2024

Юлія Манукян

Парафікція — жанр на перетині факту і вигадки — набирає обертів в українському сучасному мистецтві. Чи причина у постправді?

Парафікції, або контрфактуальні (ті, що пропонують альтернативні історичні сценарії) мистецькі практики досліджують неоднозначний зв’язок між документальним і уявним, навмисно стираючи межі між ними, залучаючи інтерпретацію даних, недостовірну оповідь, історичний ревізіонізм та спекуляції про майбутнє.

На думку Нела Вінентца, автора збірки «Коли факт стає вигадкою. Документальне мистецтво в епоху постправди», переосмислення усних та архівних джерел часто має явну критичну мету — підважити сталу історію, відрефлексувати сьогодення або погратися в утопії. Саме методи містифікації вчать нас більш скептичному сприйняттю і споживанню інформації.

Але ми не маємо плутати фікцію з ілюзією. За словами Олександра Сушинського, засновника Лабораторії естетичних досліджень (Чернівці), ілюзія є першим кроком до конспірології, що пропонує прості відповіді на виклики складного і мінливого простору інформаційних потоків. На противагу, парафікції є антидотом віри у теорію змови.

У цьому тексті — шість українських артпроєктів, які працюють з містифікацією, критично коментуючи, а іноді і прогнозуючи нашу реальність. Недаремно назва статті цитує промовисту фразу «МИ ПРОЇБАЛИСЬ», написану літерами на торцях старих панельних будинків — частину проєкту «Кіптява» Андрія Рачинського і Даніїла Ревковського. Це своєрідне визнання поразки критичного мислення щодо реальності, яка сама є нічим іншим, як результатом утопічних планів та візій всіх часів, але кривава ціна, сплачена за їхнє втілення (через війни і соціальні потрясіння), перетворила їх на фікцію.

Саме про те, як утопія стає дистопією, розповідає перший проєкт зі списку.

Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський, «Кіптява», 2018. Фото: prostory.net.ua

«Темрява» як дистопічний сценарій

Майже в усіх своїх роботах Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський зосереджуються на соціальній ентропії з часів розпаду радянської імперії до можливого майбутнього нових незалежних територій після її колапсу. Їхній метод включає архівування неіснуючого, але реалістичного — адже їхні провидницькі (ре)конструкції породжені справжніми катастрофами.

Такою є реконструкція кримінальної справи «Темрява», події якої відбуваються у 2023 році (Друга Бієнале молодого мистецтва «Здається, я заходжу в наш сад», Харків, 2019).

Це історія «полковника» з ПТСР (його роль виконує Ревковський), чиє раціо руйнується війною на манер полковника Курца в «Апокаліпсисі сьогодні». Він повертається додому і збирає навколо себе загін з дітей з Харкова і навколишніх сіл, покинутих і зневірених, готових померти за ідею, яку він, власне, собою персоніфікує — як Бог і кат, який навчить їх любити смерть (відсилка до «Бойні №5» Воннеґута і «Володаря мух» Ґолдінґа). Як казав Курц, «Я бачив жах… жах повинен стати твоїм другом, інакше він стане твоїм ворогом...».

Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський, фрагменти проєкту «Темрява», 2019. Фото надані Борисом Філоненко.

Подробиці «справи» — жорсткі світлини інсценованої бойні (імітація фотофіксації реальних вбивств), нотатки, зброя та інші документальні свідчення божевілля — були розміщені у «кабінеті» полковника у підвалі дитсадочку (підвал YermilovCentre як натяк на табуйованість теми, якій не місце у «білому кубі»).

«Скіфське золото» як тест на пошлість

«Скіфське золото» — один із нереалізованих проєктів Стаса Волязловського, як реакція на скандал довкола спадщини, що застрягла в Нідерландах у зв'язку з окупацією Криму в 2014 році (у листопаді 2023 року артефакти з чотирьох музеїв Криму повернулися до України).

Експозиція складається з дешевої біжутерії та галантерейної мішури, задутої золотим акрилом: «фальшиві кольє на наречених ... перстні, що залишають чорні сліди на пальцях. Дешева ошатна розкіш». До них додаються таблички з типовими музейними текстами, написаними співробітником відділу історії Херсонського краєзнавчого музею.

Фрагмент проєкту «Скіфське золото», 2020 р. Фото надане Музеєм Сучасного Мистецтва Херсона.

Ідея Волязловського — це тролінг звички «наших еліт» носити прикраси, знайдені в курганах, «чорної археології» і приватних колекцій українських олігархів, що нелегально «гуляють» музеями, рясніючи фальшивками, втюханими новоявленим «колекціонерам».

Концепція мала шанси бути реалізованою у 2017 році, коли Олександр Сушинський у рамках проєкту «Fakelogy» був готовий сфальсифікувати виставку «Скіфське золото» в місцевому краєзнавчому музеї. Він планував запросити почесних гостей з міста і консула з Нідерландів (фальшивого), провокуючи скандал не місцевого, а принаймні національного масштабу. Але не сталося.

У день народження художника, 14 жовтня 2020 року, Музей сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) відкрив однойменну виставку — омаж цьому проєкту. Оббиті вінтажним плюшем панно з «золотом» є фоном для головного «артефакту» — гротескної імітації царського кургану. Намальований художником Олександром Жуковським на чорному атласі скелет обкладений усім, що було йому дорого за життя, включаючи мемний «золотий батон».

Історія втрати, якої не було (але це не точно)

Виставка «Обмежене майбутнє: втрачена історія Дніпропетровського музею сучасного мистецтва» (колектив Known Cages на чолі з Клеменсом Пулом) у просторі DCCC, в рамках Construction Festival VII (Дніпро, 2021), змусила мене пережити захоплення і сором одночасно.

Це реконструкція невідомої історії музею, який відкрився в 1974 році завдяки критикині Катерині Білоножко і протягом двох років акумулював навколо себе художників-нонконформістів з Дніпропетровська та інших міст, допоки не був знищений зусиллями радянської цензури, а його історія — майже повністю втрачена.

Експозиція виставка «Обмежене майбутнє: втрачена історія Дніпропетровського музею сучасного мистецтва» Festival VII у Дніпрі, 2021. Фото надані авторкою.

Експозиція включала фрагменти колекції — від радянського радіоприймача-«брехунця» до реальних тогочасних творів, також архівні матеріали і відеоінтерв’ю. Все виглядало настільки переконливим, що я і відвідувачі поряд були збентежені: як можна було пропустити таке потужне андеграундне явище.

Насправді, це сфальсифікована історія, яка, за задумом Клеменса Пула, прояснює потенціал реальної мистецької спільноти в ретроспективі і її вплив на сучасний стан та майбутній розвиток творчого середовища міста: «Жодне майбутнє ніколи не буває по-справжньому закритим».

Це найкраща інтерпретація ілюзорності будь-якого «надійного джерела», конструювання міфу на такому «академічному» рівні, що «вірю, бо абсурдно» перестає бути кліше, а стає єдиною надійною вішкою у множинності «правд». Це суттєво похитнуло мою віру в архіви, натомість, значно укріпило щодо ефекту від сильного мистецького висловлювання, тож я рада бути жертвою цього «експеримента».

«Hollywood – Troeshchyna» як симулякр «успішного успіху»

Михайло Алексєєнко, куратор галереї «Квартира 14», отримав за проєкт «Hollywood – Troeshchyna» Гран-прі премії МУХі-2017 — як за талановите мистецьке висловлювання щодо «непомірного впливу соціальних мереж на життя сучасної людини».

Михайло Алексєєнко, «Slideshow, Hollywood – Troeshchyna», 2017. Джерело: Канал Михайла Алексєєнко.

Спочатку це була весела авантюра: перебуваючи на Троєщині, Михайло переконав товариство, що їде до Голлівуду робити серію сторібордів для нового проєкту. Таке замовлення в Алєксєєнка дійсно було, проте його діюча туристична віза не дозволяла робочу поїздку, тож художник вирішив виконати замовлення вдома. Однак повідомляти про це він не став, натомість закрився в «Квартирі 14» і почав постити у фейсбуці фото з Лос-Анджелесу, спираючись на Google Maps і навіть враховуючи зміни часового поясу. Коли друзі почали замовляти подарунки, Михайло відправився за ними на Троєщинський ринок. Після «повернення» він влаштував гучну вечірку, де ніхто з гостей не висловив сумнівів у справжньому перебування Алєксєєнка в ЛА, навіть попри те, що його самого на виставлених у соцмережі фото не було жодного разу.

Потім митець показав відео, «зняте» там, вказавши у титрах всіх, хто слідкував за його пабліками, коментував і ставив вподобайки. Це стало початком зізнання в містифікації. І водночас у самогіпнозі — митцю здавалося, що він дійсно шле привіти з Голлівуду. Він пережив усі супутні емоції — пошуки паспорту, захват від подорожі, ностальгію за домівкою і радість від повернення, адже «висотний урбаністичний рай» виявився ріднішим за голлівудські пласкі простори.

Почути втрачені голоси (від імені альтер-его)

Інсталяція «Кімната Льолі Єфремової» Дани Кавеліної (Мелітополь-Київ) є прикладом створення альтер-его як стратегії критики цензури або способу озвучити «незручну» історію, яка може викликати моралістське обурення або звинувачення в девіантності.

Дана Кавеліна, «Кімната Льолі Єфремової», 2021. Джерело: Secondary Archive.

Мисткиня реконструювала кімнату Льолі Єфремової — неіснуючої людини, яка здійснила самогубство. До фото її побуту додаються світлини похорон і поминок, погана якість яких формує враження документальності.

Авторка послідовно працює з темою колективної травми і пам’яті, а також насильства, використовуючи свідчення жінок і дослідження, проведені жінками, задля фемінізації історії через жіночу оптику.

Дана Кавеліна, «Кімната Льолі Єфремової», фрагмент інсталяції, 2021. Джерело: Secondary Archive.

В проєкті цей метод реалізується через референс до особистої боротьбі з клінічною депресією впродовж 7 років, початок якої співпав з початком війни в Україні (2014). Для мисткині депресія – це теж війна, зазвичай з поганим кінцем. Вона трактує її як протест проти участі в політичних процесах, в процесах експлуатації, в політичному насильстві і відчуженні: «Депресія — єдина адекватна стратегія в ситуації неможливості впливати на реальні політичні процеси, де нас позбавлено права голосу».

Саме це було тригером створення проєкту про Льолю, чий протест завершився радикальним викресленням себе з кола численних програшів.

Скромна чарівність австро-грецького стилю

Одного разу, повернувшись зі столиці, чернівецький митець Тарас Полатайко побачив на фасаді вокзалу нову позолочену табличку, яка повідомляла, що його збудували у 1906 році «в австро-грецькому стилі». Так вільно міські управлянці інтерпретували «австро-угорський період».

Це настільки вразило його уяву, що він започаткував довготривале дослідження неіснуючого стилю — як уособлення профанації, кітчу і загального несмаку в чернівецькій архітектурі. Полатайко сам збирав і просив інших показувати йому дотичні «зразки» для виставки «найвизначніших творів».

Тарас Полатайко, зразки австро-грецького стилю в Чернівцях. Фото зібрані автором. Джерело: Суспільне Чернівці.

Митець пішов далі і створив тіньовий відділ охорони історичної спадщини та розвитку туризму, аргументуючи необхідність такого відділу бездіяльністю офіційних структур. Ба більше, саме завдяки ним австро-грецький стиль стає дедалі більш впливовим, вважає митець. Його шанувальники слали фото «австро-грецького монументалізму» з Франківська і навіть з Румунії.

При тому Полатайко на позір заперечував «культурну містифікацію», адже влада узаконила стиль табличкою і експертне середовище це проковтнуло. Втім, після «розкрутки» у соцмережі табличка щезла. Та пізно — митець не дав «феномену» згаснути у безвісті, що вийшов за межі естетичного у простір етичного і політичного.

Тарас Полатайка, «Австро-грецький парад до 150-річчя чернівецької залізниці», колаж. Фото: сторінка автора у фейсбуці.

Далі Полатайко збирався оголосити про початок Австро-грецьких ігор, звернувшись до Міжнародного олімпійського комітету про визнання австро-грецької боротьби офіційним видом спорту. До написання гімну було запрошено Іва Бобула (митець так і не повідомив, чи було запрошення прийнято). У геральдиці планувався або буковинський бик, або сова у вигляді лева, панівного елементу у сучасній архітектурі Буковини.

Митець вважає взірцями стилю ресторан «Сорбонна», збудований без дозволу депутатом міськради в зоні охорони ЮНЕСКО, і ресторан «Гранд Аристократ» (с. Дубівці), відомий святкуванням весілля, на якому отруїлись 70 буковинців.

Ресторан «Аристократ» у селі Дубівці, Чернівецька область. Фото: сторінка автора в фейсбуці.

Усю генеалогію стилю, включно з просвітницькими акціями і дискусіями, можна було прослідити на фейсбук-сторінці митця. Війна призупинила «культурну містифікацію».

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon