В очікуванні теплих мирних днів: фотовиставка «Перше необхідне»
31 травня, 2024
23 травня 2024 року в київському Павільйоні Культури відкрилася виставка фотографій «Перше необхідне». На ній представлено роботи 24 авторів та авторок, що, за малим винятком, були зроблені в період між 2014 та 2024 років. Кураторками виставкового проєкту є Софія Кваша (креативна директорка) та Ізабелла ван Марле (незалежна кураторка та засновниця платформи Pictures for Purpose, Амстердам), які означили «Перше необхідне» виставкою нової української фотографії, що розповідає про багатоликий досвід покоління сучасної молоді та зауважує цінність звичних і простих речей.
Юність асоціюється із пригодами та шуканнями — життєствердний відрізок часу, коли ти повний бажання та цікавості, робиш щось, що ніби як пам’ятатимеш усе життя. Напротивагу молодості — війна — подія непереборної інтенсивності, яку також навряд чи пощастить забути. Я виходжу з Павільйону з двома листівками: роботою Сашка Рудовського з романтичним цвітінням чорно-білих троянд та фотографією Даниїла Котляра зі щемкою назвою «День, коли я закохався». На ній, позбавленій класичного композиційного рішення, три лебеді, один із яких, сповнений агресії, атакує фотографа: «Це фото було зроблено під час мого першого побачення з дівчиною, у яку я закохався. Я намагався зробити її портрет, ми обидва дуже нервували. У якийсь момент ми опинилися на березі озера, повного лебедів, які раптом напали на нас. Повільно відступаючи назад, притискаючи камеру до живота, я зробив цей знімок не дивлячись у видошукач». Звично меланхолійний та граційний, образ лебедя відступає, як відступає і автор — перед глядачами енергійний та буйний, дещо незграбний птах, що розправив крила захищаючи свою територію.
Юність асоціюється із пригодами та шуканнями — життєствердний відрізок часу, коли ти повний бажання та цікавості, робиш щось, що ніби як пам’ятатимеш усе життя. Напротивагу молодості — війна — подія непереборної інтенсивності, яку також навряд чи пощастить забути. Я виходжу з Павільйону з двома листівками: роботою Сашка Рудовського з романтичним цвітінням чорно-білих троянд та фотографією Даниїла Котляра зі щемкою назвою «День, коли я закохався». На ній, позбавленій класичного композиційного рішення, три лебеді, один із яких, сповнений агресії, атакує фотографа: «Це фото було зроблено під час мого першого побачення з дівчиною, у яку я закохався. Я намагався зробити її портрет, ми обидва дуже нервували. У якийсь момент ми опинилися на березі озера, повного лебедів, які раптом напали на нас. Повільно відступаючи назад, притискаючи камеру до живота, я зробив цей знімок не дивлячись у видошукач». Звично меланхолійний та граційний, образ лебедя відступає, як відступає і автор — перед глядачами енергійний та буйний, дещо незграбний птах, що розправив крила захищаючи свою територію.
Перегук чуттєвостей та тем супроводжує всю експозицію. Інтимні, поодиноко хтиві, щоденникові історії ритмічно змінюються знімками убезпечених від руйнування уламками пам’ятників або ж слідами нещоданих обстрілів; тимчасово втрачені території межуються із зображеннями спальних районів, а солов’їний спів у квітучих сакурах із розбитого траншеями парку Кіото переспівує музику, що лунає в прифронтовому магазині вінілових платівок.
За кураторським задумом експозиційний простір позбавлений ієрархії. Проєкти розміщено відособлено, хаотичний зв’язок тримається на інтуїтивному сприйнятті. Перше, що бачить відвідувач — «музейна» стіна з експлікаційним текстом. Непримітний об’єкт у трактуванні Олексія Петрова, співзасновника Форми (Олексій Петров та Ірина Мірошникова засновники архітектурного бюро Форма, що створило архітектурне рішення для експозиції, вони також є кураторами Павільйону Культури — прим. ред.), набуває поетичності — для нього це означення майбутнього, у якому Павільйон Культури — чинна інституція сучасного мистецтва з насиченою виставковою програмою. За цією стіною лабіринт із ящиків та дощаних конструкцій, на яких розміщено фотографії. Архітектурне рішення не ховає, натомість зауважує метаморфози простору: відкритий виставкою «Корисні копалини» від музичної агенції «Ухо» у 2021 році, Павільйон Культури з початком повномасштабного вторгнення завмирає, перетворившись на склад гуманітарної допомоги. Виставка «Перше необхідне» — перший мистецький проєкт за ці три роки. Водночас під час виставки Павільйон зберігає своє нове двоїсте призначення: експозиційні конструкції легкі та мобільні, їх можна перенести, переставити, аби працівники гуманітарного складу за потреби мали доступ до речей.
Така опосередкована присутність війни лише загострює відчуття смутної тривожності. Примітно, що на відміну від більшості фотовиставок, організованих після лютого 2024 року, на цій немає жодної документальної фотографії, яка б фіксувала безпосередньо воєнні дії на території України. Натомість увага зосереджується на фотографіях-документах із життя, поставленого на паузу: фото з вечірок Саші Курмаза та Антона Щебетка, пейзажі Криму та Карпат Вадима Худолія, безликі бетонні околиці міста Владислава Андрієвського, прогулянки лісистою місцевістю на роботах Віталія Галанжі й Володимира Бенедичука. Сцени повсякденності перериваються промовистою серією Курмаза «Інструменти Опору» про Революцію Гідності. «Стільці на кородоні» Олени Субач, розбиті уламками вулиці й предмети Діми Толкачова та Назара Фурика повертають нас у нову реальність. Реальність блекаутів та життя в прифронтових містах. Ідеалістичні пейзажі перетворюються на пейзаж катастрофи, як на роботах Яни Кононової із серії «Відчай Пейзажу», в якій художниця досліджує наслідки підриву Каховської ГЕС. Абсурдний за змістом фотографічний диптих, на якому зображені безтурботні відпочиваючі на тлі техногенної катастрофи. Оформлені в масивні чорні рами, фотографії стають радше подібними до бутафорних діорам або ж романтичних живописних полотен, де, як ідеться в супровідному тексті, «відчай перестає бути виключно людським досвідом».
Така опосередкована присутність війни лише загострює відчуття смутної тривожності. Примітно, що на відміну від більшості фотовиставок, організованих після лютого 2024 року, на цій немає жодної документальної фотографії, яка б фіксувала безпосередньо воєнні дії на території України. Натомість увага зосереджується на фотографіях-документах із життя, поставленого на паузу: фото з вечірок Саші Курмаза та Антона Щебетка, пейзажі Криму та Карпат Вадима Худолія, безликі бетонні околиці міста Владислава Андрієвського, прогулянки лісистою місцевістю на роботах Віталія Галанжі й Володимира Бенедичука. Сцени повсякденності перериваються промовистою серією Курмаза «Інструменти Опору» про Революцію Гідності. «Стільці на кородоні» Олени Субач, розбиті уламками вулиці й предмети Діми Толкачова та Назара Фурика повертають нас у нову реальність. Реальність блекаутів та життя в прифронтових містах. Ідеалістичні пейзажі перетворюються на пейзаж катастрофи, як на роботах Яни Кононової із серії «Відчай Пейзажу», в якій художниця досліджує наслідки підриву Каховської ГЕС. Абсурдний за змістом фотографічний диптих, на якому зображені безтурботні відпочиваючі на тлі техногенної катастрофи. Оформлені в масивні чорні рами, фотографії стають радше подібними до бутафорних діорам або ж романтичних живописних полотен, де, як ідеться в супровідному тексті, «відчай перестає бути виключно людським досвідом».
«Перше необхідне» справляє враження виставки-сентименту, що залишає по собі важливе й доречне відчуття присутності. Попри амбітні комунікаційні повідомлення, що це «виставка нової української фотографії», виставковий проєкт не містить досліджень, описання чи будь-якого іншого переосмислення фотографії. Це виставка українських фотографів та фотографок (окрім роботи the-present.eu), об’єднана спільним щирим досвідом проживання і переважно дистанційного спостерігання, з позиції мирного населення, війни.
Таке калейдоскопічне переживання досвідів і емоцій, що залишає по собі виставка, суголосне з представленими проєктами Сашка Рудовського. Обидва вони однаково сентиментальні та особистісні. Серія поляроїдних знимків, тендітних та зникомих за своєю природою, присвячена другові Сашка Владу, який пішов із життя після початку повномасштабного вторгнення. Цей медіум моментальної фотографії Рудовський використовує для створення штучних спогадів, як пояснює автор: «Через створення кадру в момент знімкування, полароїди мають потужну прив‘язку до місця та часу закарбованої події. Водночас використання популярних і простих образів та сюжетів, дозволяє створювати знімки, які глядач немов вже бачив. Це я називаю «вигаданими спогадами», частково цього я і намагаюся досягти: передати зрозумілі емоції, переживання та враження через призму власних». Інша серія, розпочата під час вторгнення 2022 року, складається зі знимків моментів щастя. Як зауважує художник, цей проєкт виник несвідомо з бажання помічати та підтримувати надію, попри те, що спочатку це здавалося порожнім і безглуздим. Назва серії «Мире Лукавий» запозичена зі старовинної української пісні, що, зокрема, надихнула художника на створення власної молитви. Навмисно чи ні, та розміщений в просторі молитовний текст-медитація ненароком стає лейтмотивом, що супроводжує експозицію.
«Мире лукавий, не безу остраху та надії вдивляюся в тебе.
Таке калейдоскопічне переживання досвідів і емоцій, що залишає по собі виставка, суголосне з представленими проєктами Сашка Рудовського. Обидва вони однаково сентиментальні та особистісні. Серія поляроїдних знимків, тендітних та зникомих за своєю природою, присвячена другові Сашка Владу, який пішов із життя після початку повномасштабного вторгнення. Цей медіум моментальної фотографії Рудовський використовує для створення штучних спогадів, як пояснює автор: «Через створення кадру в момент знімкування, полароїди мають потужну прив‘язку до місця та часу закарбованої події. Водночас використання популярних і простих образів та сюжетів, дозволяє створювати знімки, які глядач немов вже бачив. Це я називаю «вигаданими спогадами», частково цього я і намагаюся досягти: передати зрозумілі емоції, переживання та враження через призму власних». Інша серія, розпочата під час вторгнення 2022 року, складається зі знимків моментів щастя. Як зауважує художник, цей проєкт виник несвідомо з бажання помічати та підтримувати надію, попри те, що спочатку це здавалося порожнім і безглуздим. Назва серії «Мире Лукавий» запозичена зі старовинної української пісні, що, зокрема, надихнула художника на створення власної молитви. Навмисно чи ні, та розміщений в просторі молитовний текст-медитація ненароком стає лейтмотивом, що супроводжує експозицію.
«Мире лукавий, не безу остраху та надії вдивляюся в тебе.
Дозволь же бачити мені, як дозволяєш ти мені бути.
Дозволь в найтемнішу годину не
втратити надії, бо ж дозволяєш ти
світлу пролитись після темної ночі.
Дозволь відчувати, як радощі так і
сум в житті, що даруєш ти мені.
Дозволь попри все залишитись людиною».
Виставка «Перше необхідне» триває у Павільйоні культури (Павільйон № 13, проспект Академіка Глушкова, Київ) до 6 червня 2024 року. У проєкті взяли участь: Владислав Андрієвський, Вік Бакін, Володимир Бенедичук, Льоша Березовський, Мішка Бочкарьов, Ігор Чекачков, Назар Фурик, Іван Грабко, Віталій Галанжа, Георгій Іванченко, Вадим Худолій, Яна Кононова, Саша Курмаз, Даниїл Котляр, Стефан Лісовський, Христина Подобед, Julie Poly, Сашко Рудовський, Антон Шебетко, Олена Субач, Дар’я Свертілова, Діма Толкачов, Василина Врублевська та the-present.eu.
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Share:Latest
