The Naked Room: Євгенія Бєлорусець «Живий куточок» — 21/07-08/08Voloshyn Gallery: «Сьогодні потрібно вирішити» — 28/07-11/08PinchukArtCentre: «Камінь б'є камінь» — «Згадати той день коли» — «Vukojebina» — 27/02-15/08

Пьотр Армяновський: «У Всесвіті все відбувається через пустоту»

5 лютого, 2021

Діяльність Пьотра Армяновського складно окреслити у рамках однієї ролі чи медіума. Свій шлях у сфері культури та мистецтва він розпочав з театру «Жуки» у Донецьку, згодом вивчав перформанс на курсі «У присутності художника» Марини Абрамович та в «Школі перформансу» Януша Балдиґи. Після тривалої роботи з театром та після початку війни на Сході України, Пьотр почав знімати кіно та документувати конфліктні події у відео. Брав участь у кінофестивалях Docudays, Відкрита Ніч, згодом був учасником мистецьких фестивалів і представив свої роботи на конкурсі МУХі та Другій бієнале молодого мистецтва. 

З 28 січня до 20 лютого 2021 року у Щербенко Арт Центрі проходить його новий проєкт «Точка і краєвид. Народний музей Авдіївки» у колаборації з художницями з авдіївського музею. Мілена Хомченко поговорила з митцем про популярність кіно у конкурсах сучасного мистецтва, вибудування драматургії у роботі з виставковим простором та впливи у перформативній практиці.


Спостерігаю, що, ти не так часто робиш проєкти у галереях, більш активним є на кінофестивалях, у театрі. Все ж, ти брав участь мистецьких бієнале та конкурсах, де твої роботи зайняли призові місця. У якій ролі ти сам себе зараз ідентифікуєш? 

Режисер, художник, можна сказати artist англійською. Мені цікаво проводити проєкти і у галереях, але напевно таких небагато, тому що я чекаю запрошень, чи, навіть, не розумію точно як ця сфера працює. Якщо тебе не запрошують, то як все влаштувати? Можна сказати, що партизанські способи не діють. 

Ще коли у Львові відкривалася галерея Detenpyla, я знав хлопців звідти і розумів, що їм можна щось запропонувати. Це був 2013 рік, тоді Кульчинський – режисер театру імені Леся Курбаса, проводив у Львові лабораторію, це була основна ціль мого перебування там. У вільний час відбувалося певне розширення: знайомства, зустрічі, тому в портфоліо з того часу нічого не залишилося з Detenpyla, але відчуття, зв'язки, якісь експерименти були. А в Києві не розумію як діє ця схема. 

Як поєднуються між собою та впливають одне на одного усі відгалуження твоєї практики: театр, кіно, перформанс, мистецькі проєкти?

Я й сам ставлю собі питання як можна всі ці відгалуження синтезувати. Я думав про це ще рік тому, до пандемії й останнім часом пандемія тільки посилила це відчуття. Тоді я почав працювати з VR як простором 360, який поєднує театр і його перформативність з візуальним мистецтвом і комп'ютерними науками, моїм першим бекграундом (за освітою Пьотр Армяновський є програмістом – прим. ред.). Зараз у міру можливостей я експериментую з цією формою. 

Кіно та театр в Україні не дуже багато людей поєднують. На відміну від світової практики – це, все-таки, різний спосіб роботи. Є обмеження, які є в кіно і є переваги театру, живого процесу, де можна щось вирощувати разом з акторами. 

Кадри з фільму «Гірчиця в садах», 2018

А чи розмежовуєш взагалі кінематограф та відеоарт?

Для мене це різні речі, але, у першу чергу, відеоарт та кіно відрізняються у формі контакту з глядачем. Відеоарт – це більше про галерейний простір, у якого є контекст, у тому теж присутня перформативність, тобі треба до нього прийти і з ним зустрітися. Хоча, наприклад, на Венеційській бієнале теж вже демонструють кіно, але все ж, якщо фільм можна подивитися і з екрану у себе вдома, то з відеоартом у цьому складніше. 

І фільм «Гірчиця у садах» також був експонований і на фестивалі документального кіно Docudays, і на Другій бієнале молодого мистецтва у Харкові.

Так, на жаль, я тоді не зміг приїхати у Харків, але фільм точно посилювався темою бієнале, подією і, взагалі, місцем – готелем «Харків» (одна з 16 локацій проведення бієнале – прим. ред.), роботами навколо. Кураторська робота все збирала разом. За відгуками глядач був зосереджений, люди приходили і частина з них дійсно мала змогу сісти і подивитися роботу. Адже зазвичай проблема з відео на виставках полягає у тому, що глядач його переглядає з хвилинку й відразу вирушає дивитися далі.  

Розкажи про ініціативу Pic pic¹. Яка її передісторія та звідки пішла ідея? 

У 2016 році ми з Дімою (Дмитро Левицький – співзасновник театральної групи Pic Pic – прим. ред.) розговорилися про цікаве поєднання мистецтва і технологій. Це було такою точкою, яку хотілося досліджувати та розвивати. Трохи згодом ми зрозуміли, що не можемо це робити у розважальному та комерційному форматі та нам, як митцям, це не цікаво. Ми діємо скоріше як музичний гурт, який створює композиції. У цю суботу (йдеться по 26 грудня 2020 року – прим. ред.) буде прем'єра нової роботи. За технічних обставин, відсутності фінансування та власних ресурсів, ми не змогли так швидко, як хотілося, задіювати різні технології. Як основний формат – це аудіотури так би мовити поєднання аудіовистави, квеста та екскурсії.

З Bereznytskyi Art Foundation зараз робите серію аудіотурів Воздвиженкою. Який там формат? 

Це дещо інший формат відносно тих, які були. Питання, яке нам запропонували і яке нам самим також захотілося розглянути, – це питання історії, ідентичності цього місяця, людей, які там живуть, їхніх відносин. Тому виникло поєднання аудіотуру з інтерв'ю з місцевими мешканцями: Ілля Чичкан, Дмитро Борисов, Оксана Гошва та інші. Це люди, які відгукнулися та поділилися своїм досвідом. Вони мають стосунок до цієї частини міста: частина – це місцеві мешканці, а частина – це ті, які мають там власний бізнес, орендують приміщення та проводять там багато часу. Цей аудіотур є також поглядом на Воздвиженку з історичної точки зору та урбаністики. 

За кьюар кодом можна здійснити прогулянку. Зараз груповий формат нам здається недоречним, тому люди можуть прийти самостійно, просканувати код і прогулятися зі своїм мобільним телефоном та зі своїми наушниками. Прогулятися, слідуючи голосу, який буде їх вести та розповідати. 

У цій роботі немає одного героя через якого ми б сприймали це місце, тут також більш мозаїчна структура. Попередня екскурсія, яка проходила в Познані у жовтні 2020 року теж складається з кількох ліній. А, наприклад, історія про Майдан складається з однієї історії. Все залежить від теми. Можливо, у майбутньому буде доступна мультишаровість інтерактивності, де ти обираєш лінію, за якою слідкуєш і можна буде поєднувати дуже багато історій. 

Хотілося б поговорити про твій довготривалий проєкт з музеєм Авдіївки. Робота, представлена на конкурсі МУХі – це відео «Народний музей Авдіївки», але, наскільки мені відомо, за цим проєктом стоїть дуже багато попередньої роботи, і все почалося з твого бажання взаємодії з музеєм, який потерпів майже повного руйнування після початку воєнних дій. Чи це так? З чого все розпочалося та якою була першопочаткова ціль? 

Так, початковий імпульс був у тому, щоб поїхати до Авдіївки, бо це найближче місто до Донецька, яке у контексті новин часто представлене сумно і трагічно. Я побачив анонс, що в Авдіївці буде відбуватися мистецький фестиваль і, взагалі, там планують зробити театр, щоб будь-хто охочий міг приїхати і попрацювати з місцевими людьми. Тоді я відчув, що у мене є таке бажання. Воно було і до того, але відтоді з'явилася і можливість, яка була мені дійсно цікава. 

Ми втрьох з Женею Ведіщевою та Антоном Романовим – театральними діячами, поїхали до Авдіївки. Я подумав, що можу проводити частину театральної програми, але також хотілося взяти камеру і зняти як відбувається цей момент: коли навколо нічого не залишилося і раптом з'являється таке диво – театр. Тоді я дізнався і про сам музей, бо цей воркшоп відбувався у просторі Народного музею, про людей і зрозумів, що це виявляється мені цікавішим, ніж аспект роботи з пустотою і театром. Принаймні послуговуючись засобами та обсягом часу, які у мене були, ця історія більше знаходила свою форму. 

Я познайомився з місцевими людьми і мене вразила історія музею, яка теж є багатошаровою – цей музей існував давно та був ніби аматорським, і діти займалися створенням своєрідного аматорського кіно, ходили у походи, збиралися, знімали самі себе, писали сценарій. Наче ідеальний музей, де не просто висять експонати, а де відбувається життя. А тоді вже, у часи фестивалю, відбувалося поновлення музею, після того як він постраждав після військових дій та обстрілів з окупованих територій. 

Кадри з фільму «Народний музей Авдіївки», 2018

Зараз, у Щербенко Арт Центрі, ти будеш презентувати проєкт² з роботами художниць Народного музею Авдіївки. Розкажи про нього. Чи це буде продовженням вже розпочатої історії музею? 

Новий проєкт – своєрідна дуга і часткове продовження. Хотілося розповісти і ту стару історію, але також і нову. На виставці фіналістів МУХі окрім фільму був кьюар код, що вів до книги завідувача музею, щоб люди могли більше почитати про цю історію з перших уст. Адже відео триває лише 6 хвилин і оповідь веде сам музей, а люди взагалі не мають мови. Хотілося ще дати мову людям, які до цього причетні, звідси виходить ідея з відео (у рамках проєкту представлені відеоінтерв’ю художниць з Народного музею Авдіївки та їхні роботи – прим. ред.). 

Це є окремий проєкт, але постає питання наскільки взагалі художник може робити щось окремо? У широкому сенсі все є продовженням, розробкою, але тут все ж більше зміщуються акценти роботи, увага переноситься на художників та художниць з Авдіївки та їхні історії, емоції. 

Також у проєкті представлено інтерв’ю з німецьким художником Аланом Мейєром. Він з 2016 року приїздить до Авдіївки проводити безкоштовні майстер-класи, пленери. Зараз він перебуває вдома у Берліні, і я з ним поспілкувався у зумі. Теж у короткій форми, де він розповів за яких обставин і коли приїхав у Авдіївку, а також чому вирішив працювати з місцевими людьми. Насправді ці люди не вважають себе художниками, але вони пишуть картини, їхні роботи виставлялися у Народному музеї і деяких інших містах, дехто з них дарують свої роботи іншим. Вони брали участь у воркшопах та пленерах Алана Меєра. 

Якщо більш лаконічно, то я б описав їх як коло творців та творчинь навколо музею, які вчаться, спілкуються, отримують підтримку та створюють роботи, що потім експонуються у музеї. 

У одному з попередніх інтерв’ю ти розповідав, що плануєш зняти повнометражний фільм про засновника Народного музею Авдіївки — Войнаровича Юлія Болеславовча. Зараз ти змінив фокус чи все ще плануєш?

Фокус то змінився, але бажання розповісти його історію у мене залишилося. Є відчуття, що це цікаво. У його історії є і драма, і натхнення, але створення фільму – це технічне питання. Для створення нового проєкту я сам на три дні вирушив до Авдіївки і поспілкувався з тамтешніми людьми, а повнометражний фільм так не зробиш, потрібна більша команда. Тому ідея у мене поки що залишається, потрібно знайти продюсера та отримати фінансування. 

У процесі створення проєкту ти керуєшся також принципами вибудування драматургії. Наскільки важливим є для тебе емоційний досвід створення експозиції? 

Так, це те, що мені самому видається важливим. Адже коли ти приходиш на виставку, цікавою є взаємодія робіт між собою. Це певний досвід для глядача, коли він теж взаємодіє з виставкою, і коли з боку організаторів це також продуманий досвід для глядача. Свого часу у мене було відкриття, що виставка може бути машиною для досвіду, у якій є кілька маршрутів для відвідувача, тому їх треба продумувати відразу. 

Все-таки твій шлях у мистецтві розпочався з театру, коли ти, ще в Донецьку, грав у камерному театрі «Жуки». Як все розпочалося? Ти часто згадуєш театр жорстокості Антонена Арто³, але ніколи не розповідав як саме він вплинув на твою перформативну роботу? 

У театрі «Жуки» це був перший автор, якого ми досліджували, з допомогою якого намагалися зрозуміти, що таке театр, що являє собою людина на сцені, які кордони театру взагалі існують та де його кінець, у що він переходить? Театр жорстокості – це російська та українська аналогії назви, у мові оригіналу – французькій, це також театр безжалісності. Таке значення мені більше резонує і вважається важливим. За концепцією Антонена Арто потрібно подолати четверту стіну, за якою актори та перформери не зображують та не імітують певні ситуації і стани, вони у них заглиблюються, їх проживають та створюють. Для мене продовженням цього досвіду стали саме перформативні практики. 

А хто ще з театральних діячів відгукнувся?

Якийсь час у театрі Дах була акторська школа, приїхавши до Києва, я пішов на їхні вистави. Для мене це також було потужне потрясіння. Потім був досвід навчання у акторській школі, потім Клім (Володимир Клименко – театральний режисер та сценарист – прим. ред.) з його ідеями та практиками, Володимир Кульчинський з Театру Леся Курбаса, Наталя Половинка та її театральний центр «Слово і голос». Ще у Києві на мене вплинув рік навчання та співпраці з Юлією Сулімою, ми працювали над комедією дель арте⁴, поєднували це з класичною драматургією. 

Які були впливи у кінопрактиці?

Вони були менш персоніфіковані. Перш за все це сам досвід організації та проведення фестивалів, фестивалю аматорського кіно з колегами з театру «Жуки», різні спроби, експерименти та зйомки, а потім протягом 2-3 років – Одеський фестиваль, де я спочатку був волонтером, фестиваль Docudays, фестиваль Молодість, де завжди крім кінопрограм влаштовують освітні лекції та вокршопи. Ти споглядаєш щось вражаюче, відразу дізнаєшся як це створювали і виникає бажання спробувати це самому. 

І на конкурсі МУХі, і на Другій бієнале молодого мистецтва у Харкові твої відеороботи зайняли призові місця. Як думаєш чому у бієнале сучасного мистецтва кіно стало мати таку популярність?

Хочеться на це відповісти, посилаючись на досвід бієнале у Венеції, бо я думаю український контекст не зовсім є визначальним, адже ми не в авангарді цього процесу, не вигадуємо, що буде наступним, яка буде наступна сходинка, бо не маємо ресурсів, а це є найголовнішим. З іншого боку, у Венеції відбувається постійне розширення, можливо навіть втома. Мистецтво ставить під питання саме себе і саме себе заперечує, шукає, розходиться у різні боки. 

Можна згадати українських художників 90-х, які теж працювали з відеоартом, створювали щось дивне, зовсім нове. Це був своєрідний досвід висловити те, що існує та дізнатися через цей процес щось нове. 
Я думаю, що особливо зараз, у такій кліковій культурі, глядач є такою динамічною структурою, для якої зосередженість на статичному зображенні чи скульптурі кілька хвилин, їхнє споглядання вже є складним завданням. Мені цікаво у що все це далі перейде і які є можливості.

Твої фільми здебільшого окреслені однією тематикою – подіями на Сході України, але методи роботи дуже відрізняються. Раніше ти відвідував гарячі точки та документував протести, записував коментарі учасників бойових дій, але згодом перейшов до іншого способу говорити про ситуацію на Сході України через історії окремих людей, до неї дотичних. Історія Народного музею Авдіївки взагалі оповідається від імені культурного центру. Здається, що ти вибудовуєш наратив не у рамках сюжету окремої відеороботи, а саме у комбінації сюжетних підходів. Це стало органічним висновком твоєї режисерської практики чи твої методи окреслюються обставинами?

Для себе я скоріше бачу розділення на фільми за участі одного героя і фільми, які презентують більш мозаїчний погляд, коли поглядів декілька, і вони вибудовують мозаїку, килим, з якого зшивається та створюється щось спільне. З мого досвіду все змінює реальність. Це не художнє кіно, де ти займаєшся повноцінним створенням, ти до нього йдеш і у процесі цього шляху постійно випливає щось нове. У моєму підході ти скоріше застрибуєш, потрапляєш у якусь ситуацію, спостерігаєш а що ж відбувається навколо? Відповідна ситуація впливає на відповідну форму, на моє її розуміння, на те, як я можу поділитися цим досвідом з іншими і для себе зрозуміти та усвідомити, який це був досвід. 

Твоя перманентна зацікавленість у темі війни обумовлена персональним бекграундом?

Хтось з відомих математиків казав, що у Всесвіті все відбувається через пустоту. Якщо десь пустота з’являється, то все навколо намагається її заповнити. Подібне відчуття я маю і про зйомки війни. У мене всередині була певна пустота уваги, способів фіксації та рефлексії стосовно того, що відбувалося. Мене це затягувало, я відчував та відчуваю це важливим. 

Фото захопленої Донецької обласної державної адміністрації, квітень, 2014. Фото: Пьотр Армяновський.

Як гадаєш чи є взагалі певні стандарти репрезентації політичних питань? Чи можна взагалі розмежувати політичне та особисте?

Фразу про те, що особисте є політичним, можна продовжити. Політичне – це теж про стосунки між людьми, про довіру, про можливість про щось між собою домовлятися. Мені здається, що з цим у нас є складність. Неможливість та недовіра українців між собою домовлятися у різних сферах є і політичним, і особистим питанням. 

Ти розповідав, що, коли розпочалася війна, камера стала твоїм основним інструментом, і ти розпочав знімати все без виключення. Але, згодом, було складно перейти до опрацювання матеріалу. Чи плануєш ще працювати з архівними матеріалами?

Знімати все – це певна фігура мови. У ширшому контексті питанням, яке для мене є важливим було і є: коли розпочалася війна? З особистого досвіду ти бачиш, що щось відбувається і є відчуття, що гірше вже не може бути. Вже все кардинально змінилося. Але наступного дня життя триває, ніби нічого не сталося. Потім знову: ще більше, ще жорсткіше щось трапляється. 

Різні люди переживають свій, індивідуальний досвід. У мене є велика вибірка відеофрагментів відповідей на це питання – коли розпочалася війна, але для кожного це різні події, різні дати, які це визначають. Формальної відповіді на це питання я не знаю. На державному рівні її немає, а на особистому рівні – це різні відповіді. Переді мною досі стоїть образ аеропорту (йдеться про Донецький аеропорт, що був розбитий окупаційними військами РФ у 2015 році – прим. ред.), де я був за кілька днів до того, як там почалися події. Є власні архівні зйомки та зйомки інших колег, які цим поділилися. Як мені здається це питання потребує ширшої форми розгляду, для нього потрібне зосередження і колегіальність, спільність роботи, це питання є комплексним. Наприклад, коли розпочалася війна в Сирії? Коли розпочалися інші війни? Виникає розширення цього питання у світовому масштабі, можна взагалі до Каїна та Авеля дійти. Коли я читаю текст, який написали 2 тисячі років тому про зруйнування Єрусалиму, можу замінити Єрусалим на Донецьк і для мене ця історія стає близькою і зрозумілою. 

А інша історія, над якою я теж намагаюся працювати – більш інтимна, про відносини. Про те, як вони розвиваються, як вони закінчуються.  
 Share: