КИЇВСЬКА БІЄНАЛЕ 2023: про очевидне та приховане

Валерія Плєхотко

Цього року Київська бієнале  представила свій головний проєкт у Відні, розгорнувшись на девʼяти різних локаціях. Те, що New York Times назвав бієнале у вигнанні, я б маркувала як важливий прояв можливої міжєвропейської солідарності та підтримки.

Київська Бієнале 2023 — це приклад гнучкості, де стає зрозумілим, що географічний маркер в наші часи не є обовʼязковим, а обличчя проєкту зберігається, перш за все, завдяки ідеї, формі, експозиції, паралельній програмі, вибору художників та робіт. Київська Бієнале завжди буде Київською, незалежно від місця проведення, адже вона базується на певних цілях та сенситивних структурах, як-то робота з архітектурним контекстом міста та його переосмислення, залучення споруд, які не призначені для демонстрації мистецтва, а також зосередженість та популяризація мистецтва Східної Європи та осмислення цього культурного простору, а не на геошрафічному розташуванні. Цей кейс може стати хорошим прикладом для західноєвропейських проєктів, на кшталт Венеційської бієнале та її присутності у місті з огляду на екологію, ігнорування потреб місцевих жителів (саме цій проблемі було присвячено цьогорічний Австрійський павільйон на Архітектурній бієнале 2023). А нам додасть аргументів в боротьбі з комплексом меншовартості: світу дійсно є чому в нас навчитись.

Але повернемось до проєкту у Відні. Під заголовком «Головна виставка» без поетичних назв і тисячі відсилок на автора, який цитує автора, який цитує Тору. Спочатку я прочитала простоту назви як натяк на кураторську самовпевненість, де від глядачів очікується такий рівень обізнаності, де їм не потрібні вводні маркери, як-то назва, для розуміння про що буде виставка. Але в момент, коли я готувалась до написання цієї статті і штудіювала сайт проєкту, в Україні продовжувались російські бомбардування, вірмени після десятимісячної блокади Азербайджану були вимушені залишити Нагірний Карабах, розпочалась атака ХАМАС в бік Ізраїлю, а відповідно й операція ЦАХАЛ, Турин, де я мешкаю, охопили масштабні протести на підтримку Палестини, українські міста продовжували руйнувати. В моменті, коли світ продовжує захлинатися насиллям, неоколоніалізмом та силовими протистояннями, чи дійсно ми потребуємо поетичних назв? Ще пару років тому щось на кшталт «Головна виставка» під українським брендом, справді було б занадто самонадіяно, враховуючи загальну тенденцію західного світу відмежовуватись від тієї частини материка, що називають Східною Європою. Сьогодні ця очевидність приваблює. Все чітко: тут бієнале, і тут її головний проєкт. Хоч так можна закрити гештальт в бажанні зрозумілості.

Холодний та розважливий Відень в своєму чіткому графіку прибуття громадського транспорту та ідеальності туристичного пейзажу центральних районів, неначе все ще намагається не помічати та відмежуватись від всього, що відбувається в світі. На цих вуличках, що просякнутих імперською впевненістю через величність архітектури, ще можна було б спробувати вдавати, що в старому світі все завжди буде залишатися по-старому. Робити вигляд можна, але рух історії це все одно не зупинить, і тому мене зачаровує контраст між містом та реальністю, яку Київська Бієнале формує своєю масштабною інтервенцією.

Augarten Contemporary, де відбувається відкриття, був закритим простором протягом багатьох років. Протягом своєї історії від 1950-х рр він встиг побувати і житловим приміщенням студією, і музеєм одного скульптора і простором, де проходила діяльність фундації TBA21 протягом 2012–2017 рр. Після чого він був закинутий і перевідкритий знову для проведення виставки Київської бієналє, для якої простір спеціально адаптували. На пресконференції співкуратор проєкту Ґеорґ Шоллхаммер акцентував увагу на важливості демонстрації мистецтва в виключених просторах. В цей момент думаю про те, що є в цьому певна метафоричність, адже скільки й наразі таких виключених місць в світі, мистецькі процеси в яких й досі ігноруються, і лише трагічні події розвертають на них світло (чи надовго?).

Сама ж виставка сформована з двох джерел: колекцій tranzit, зосередженої на східно-європейському мистецтві,  що надали роботи для експонування, та власних робіт художників. Всередину простору ми входимо не через величні скляні двері, а через боковий вхід у дворику приміщення. Куратори позначали, що такою динамікою вони також хотіли ще раз звернути увагу глядача на важливість децентралізації і можливість будування альтернативних маршрутів. Це справді хороше рішення, що на рівні фізичного тіла змушує замислитися, а чи не досить нам звикати до відкривання найочевидніших дверей та слідування зрозумілими маршрутами.

Перше, що нас зустрічає — проєкт колективу ДЕ НЕ ДЕ з багаточастинної інсталяції, що осмислює звʼязок радянського минулого українських міст з сьогоденням. В центрі робота Данили Галкіна — люстра з дніпровського кінотеатру «Салют». Її графічна чіткість віддає впевненістю перед історією , але відпавші та розбиті скляні частини на підлозі говорять про вразливість перед часом. Весь проєкт зосереджено на переосмисленні та аналізу просторів українських міст та їх радянського спадку. Тут є дослідження про український Донбас, спроба релятивізації озеленення міста-саду Нової Каховки, дослідження про Русанівські сади та їх заповнення дачами. Проєкт ДЕ НЕ ДЕ підкорює своїм вмінням трансформувати урбаністичні дослідження в художню форму, де історія міст та місць стає частиною нашої реальності, що формує наше світосприйняття. Ландшафти тут перетворюються на політичні та соціальні щоденники, що відображають хроніки реальності краще за будь-які новини, треба лише навчитися їх читати.

В наступному просторі в око перш за все впадає сайт-специфік інсталяція Дана Пержовскі «Людство. Солідарність. Сила.» Величезна стіна від стелі до підлоги вкрита написами, вирізками з газет, діаграмами, роздруківками, що замальовані, домальовані, грубо приклеєні до стіни. Це викликає запаморочення від неможливості вхопити кожну деталь. На одному малюнку роздруківка назви статті ЩО ТИ ПРОПУСКАЄШ? (What are you missing?) з відповіддю ВСЕ (Everything), яка привертає увагу параноїдальним усвідомленням неможливості охопити усе, що відбулося і відбувається. Або ж ця фраза про те, за чим ми сумуємо? Питання в інтерпретації перекладу, адже сумувати зараз дійсно є за чим: і демократією, і солідарністю, і людяністю.

Інсталяція Пержовські діалогує з роботою Superflex — величезним неоновим написом THERE IS AN ELEPHANT IN THE ROOM в наступній кімнаті. Автор роботи під час престуру говорить про те, що він мав на увазі присутність путіна в політичному світі. Я натомість думаю про інших слонів цього світу: імперіалізм, гомофобію, шовінізм, расизм. Скільки цих очевидностей з якими ми готові намагатися співіснувати в одній кімнаті?

Поруч роботи Аліни Клейтман з серії «Біонсталяції». Скульптури-протези наче створені з відкритих мʼязів та нервів та заключені в скляні музейні бокси. Клейтман обирає мову страшної казки — бридкої та захоплюючої одночасно, але не втрачає в цьому політичності висловлювання. Адже чим є ці роботи, як не гіперболізованим відчуттям теперішнього в якому калічаться як тіла, так і душі.

В останньому просторі цієї частини Аугартену притягує погляд текстильна інсталяція «Розтягнення часу» Мони Ватаману та Флоріана Тюдор. Коричневі шматки тканин з темними геометричними фігурами —темними від пилу, що вони в себе всотали за час свого існування. Їх було витягнуто поміж стін драматичного театру Омніа Холл у Бухаресті, заснованого Чаушеску в 1976. Звукоізоляційна тканина, що була витягнута під час перебудови будівлі, зберегла на собі пил — параноїдальне дихання диктаторського режиму, який боїться бути підслуханим, викритим, знищеним. Проста та зрозуміла метафора того, як тиранія вбирається в стіни і залишається там поза часом, як і в нашій памʼяті.

Для того, щоб перейти в другу частину експозиції, необхідно наново пройти весь простір і пройти крізь довгий коридор, через який простягається змієподібна конструкція з металу та дерева. Ще на вході ми чуємо крик «ATTACK!». Це звук відеоінсталяції Ніколая Карабіновіча «Che Bella Voce», де автор відсилає нас до анекдоту Младена Долара, коли посеред битви після кількох команд, на які солдати не реагують, в тиші роздається лише тихий коментар — «Який гарний голос». Наступне, за що чіпляється погляд — неонова інсталяція «Це не твоя проблема» Антона Щебетка. Вона читається як можлива відповідь на роботу Superflex в попередньому просторі — бажання сховатися, забутися, не реагувати на очевидні проблеми нашого суспільства. Врешті-решт, виставка показує їх стільки, що не дивно, якщо природною відповіддю на цей стан речей стає розгубленість і уникання.

На відміну від першого простору, що відділяє висловлювання від висловлювання, другий видається більш насиченим та хаотичним. Значну частину займає серія «Памʼятаючи мир». Вона зібрана з різних робіт з колекції румунського tranzit, що випадково зустрічаються в різних частинах зали. Інсталяція Анки Бенери та Арнольда Естефана у вигляді колосся пшениці, що на перший погляд нагадують снаряди, запущені в небо; уявлення про можливі майбутні археологічні розкопки матеріальних обʼєктів, що репрезентуватимуть наш час, в роботі Ани Кун; фото Андрія Наку «В оточенні батьківщини», що зображають чоловічі тіла у військових ременях. Всі ці роботи змушують важко зітхнути: і правда, все, що нам лишається — зберігати пам‘ять про мир та сподіватися, чекати, працювати на те, що колись він знову настане. Але ні, одна з останніх робіт у залі — чорне полотно Дімітріє Башишевича з білим написом «Пейзаж смерті».

Простір експозиції закінчується  фільмом Дани Кавеліної «Не може бути, щоб нічого не можна було повернути», який демонструється в окремій кімнаті в кінці коридору — по суті, в глухому куті. Це годинна поетична балада, присвячена роздумам про смерть та можливі трансформації, яких може зазнати наше тіло (чи душа, чи і те, і інше одночасно) після свого фізичного закінчення. Відео чудово резонує з живописом Башишевича: очевидність фіналу, що чекає на нас всіх, смерть як центр буття, єдине невідворотне завершення, про яке варто замислюватися.

Адже, врешті решт, може, тільки смерть і має значення? Політичні режими, революції, протести, мирні договори, кліматичні зміни, спроби змінити світ на краще — все це веде до очевидного фіналу нашого існування. Чи варте воно того, щоб продовжувати цю щоденну боротьбу? Після перегляду фільму розумієш, що напевно варто, адже твоє тіло стане лише землею, але все ще є шанс залишити по собі навіть найменший вплив на наше теперішнє та майбутнє.

Телефон спалахує ще одним повідомленням про бомбардування України. Принаймні тепер смерть набагато ближче, ніж здавалося…  На виході знову бачу неоновий напис «Це не твоя проблема». Але в тому то й справа, що моя, і твоя, і їхня, і наша спільна. 

Мені про неї не дають забути сповіщення про початок повітряних тривог, звуки сирен в Києві, що я чую кожен день.. А маленькій частині світу про це нагадає Головна виставка. Принаймні, хотілося б на це сподіватися.

«Головна виставка» (куратор_и: Сергій Климко, Хедвіґ Заксенхубер, Ґеорґ Шоллхаммер) триватиме до 17 грудня в Augarten Contemporary (Відень, Scherzergasse 1A) та інших локаціях.
 

Share: