Ділення на одиницю: про «Нескінченність за Флоріаном»

Влад Головко

У київських кінотеатрах вийшла документальна стрічка «Нескінченність за Флоріаном» — про українського архітектора-модерніста Флоріана Юр’єва та його боротьбу з забудовником одного з найвідоміших своїх творінь, так званої «Тарілки на Либідській». Світова прем’єра фільму відбулася минулоріч на Роттердамському кінофестивалі, національна — на фестивалі Docudays UA. Робота режисера Олексія Радинського отримала нагороду «Кіноколо» як найкращий документальний фільм 2022-го року.

«Нескінченність за Флоріаном» можна назвати фільмом-портретом чи навіть байопіком, хоч ці жанрові рамки вповні його не визначають. Утім, в роздумі про стрічку хочеться відштовхуватися саме від фігури Флоріана Юр’єва. Його харизматичність і значущість для українського модернізму навіть змусила Олексія Радинського відмовитися від притаманних йому аскетичних прийомів і стильових спроб, обравши більш класичну форму.

Юр’єв — такий собі універсальний митець: архітектор, художник, скульптор, скрипковий майстер, теоретик і викладач. Крім «Тарілки», яка є головний рушієм сюжету, серед його проєктів наземна частина станції метро «Хрещатик» і культовий ресторан над нею, а також колишній герб Києва.

Штамп «людина складної долі» цілком пасує нашому героєві. Народжений у радянському концтаборі в Сибіру, син вченого-генетика; сам замолоду теж опиняється в концтаборі, але завдяки своїм талантам іде на угоду з репресивним апаратом і зрештою вчиться в Києві, який і став для нього рідним містом. За хрущовської відлиги встигає спроєктувати декілька модерністських будівель і розвиває свою синестезійну теорію кольору та звуку. Згодом знов переживає немилість системи, втрачає обох доньок, на десятиліття стає виключеним з митецьких і академічних кіл.

Ця частина біографії у фільмі фонова, виникає у ситуативних згадках самого Юр’єва. Режисер не відштовхується від минулого Юр’єва і штучно не підсилює такою довідкою ставлення глядачів до героя. Увага прикута саме до теперішнього часу та до 90-річного автора, який веде боротьбу за власну спадщину.

Тарілка Юр’єва — один з головних зразків другої хвилі українського модернізму радянської доби. Вона зображена «Агентами змін» на сучасній схемі синьої гілки метро як символ станції «Либідська», її впізнають, її відстоюють активісти та громада. 

Тарілку, разом із пов’язаним із нею висотним корпусом-книжкою, зводили як Інститут інформації — він жевріє й досі як релікт радянської системи освіти та науки. Втім, сам Юр’єв проєктував Тарілку насамперед задля концертної зали, що мала втілювати його ідею кольоромузики. Він також розробив систему кольорових відповідників нотам та навіть літерам — кольорові абетки. До останньої ідеї, свого роду універсальної мови кольору, його підштовхнула «вавилонська вежа» радянських концтаборів, де в ув’язненні опинялися носії геть різних мов. У концертній залі тарілки колір також мав бути визначальним і об’єднавчим елементом, а робота зі світлом мали дозволяти поєднувати музику з кольором. Таку авангардну ідею чиновники відкинули, але сама концертна зала відбулася й була однією з кращих за акустичними параметрами в Україні.

Я виріс неподалік і змалечку дивувався цій будівлі, інопланетній сусідці жовтих маршруток і невиразних МАФів. Ще донедавна вона лишалася предметом інтересу невеличкої групи профільних дослідників. Ці дослідники та ширше коло їхньої «бульбашки» в критичний момент зуміли назагал перевизначити цінність Тарілки та навіть знайти їй новий ужиток. У 2016-му там відбулася виставка формації «ДЕ НЕ ДЕ», а у 2017-му Київська бієнале «Інтернаціонал», з подій якої й розпочинається протистояння Юр’єва разом зі спільнотою проти забудовника.

Це протистояння, за словами самого режисера Радинського, зумовило активістський характер фільму. Суспільна важливість стрічки очевидна, та Радинському вдалося актуалізувати її сюжетом, що подекуди здається ігровим. Найяскравіше спрацював головний антигерой — Вагіф Алієв, поведінка якого здається карикатурою на типового столичного забудовника, Карабаса Барабаса, яким лякають любителів архітектури.

Однак, він реальна людина — друг Віталія Кличка та громадянин Росії, Алієв контролює близько 20% всієї торговельної площі Києва,. Він зізнається, що чотиригодинна розмова з Дональдом Трампом перевернула його життя та ствердила підприємницький принцип: «Нерухомістю треба займатися, коли тече кров».

Прикметною рисою Вагіфа Алієва є його гігантоманія: Юр’єв жахається його бажанню побудувати найвищий будинок Києва. Якби ж тільки мріяв! Три найвищі хмарочоси міста — досягнення Алієва: спершу він поставив рекорд зі своїм «Парусом», потім побив його «Гулівером», а підсумував тріаду 47-поверховим одороблом неподалік станції метро «Кловська». ЮНЕСКО навіть вимагала знищити цю потвору як таку, що псує краєвид на Києво-Печерську Лавру. Від себе додам, що це не єдиний зіпсутий краєвид, адже будівлю видно з багатьох точок міста.

Наступне архітектурне чудовисько Алієв збирається побудувати саме довкола Тарілки, а її саму перетворити на чудернацький вхід до ТРЦ Ocean Mall, другої черги сусідньої Ocean Plaza. Коли будівництво підходить упритул, активісти б’ють на сполох і кличуть Юр’єва скористатися своїм статусом автора будівлі. Уявіть собі Дон Кіхота, який вступає у бій не проти вітряків, а проти справжніх лихих лицарів, сила та кількість яких значно переважають. На поміч шляхетному ідальго приходять молоді союзники — архітектори Олексій Биков, Олександр Бурлака та сам Радинський зі своєю невпинною камерою.

«Нескінченність за Флоріаном» — не перша його робота, у якій виникають Тарілка та Юр’єв. Тарілка — один з повторюваних об’єктів спостереження у його експериментальному «Колообігу», але є ще й «Колір фасаду: синій» — фактично короткометражна версія «Нескінченності …». Синій — улюблений колір Вагіфа Алієва, у який він хоче «пофарбувати» Тарілку. Цей акцент на конфлікт у назві підкреслює характер фільму — кінознавиця Альона Пензій тоді назвала його «документальним горором». Це відчуття жаху присутнє і в повнометражній «Нескінченності …», але водночас з’являється і життєствердна надія, якою Юр’єв живить усе довкола.

Архітектор ставить собі ціль дожити до 90 років, уже знаючи, що рак поступово перемагає його тіло. Він свідомий незворотності смерті, але не готовий поступитися життям, допоки не закінчить усі свої задуми: останню скрипку, персональну виставку, автобіографію. Та чи не головне — не відстоїть Тарілку.

Попри слабкість Юр’єва, Вагіф Алієв не недооцінює супротивника — до звичних забудовницьких дій, як то демонтаж інтер’єру та робота без затвердженого плану, він залучає і підступну дипломатію. Погоджується зустрітися з Юр’євим, називає його своїм учителем і запрошує на обід. Він повсякчас просить сфотографуватися з автором будівлі, яку збирається поглинути, — неначе мисливець, який позує поруч із пораненою рідкісною здобиччю.

Протиставлення Юр’єва й Алієва художньо обігруються межуванням сцен творчості та забудови. Кімнатні плани Юр’єва, що теслює скрипку чи показує свої кольоромузичні винаходи перебиваються загальними планами заливки бетону, зварювання арматури та руху баштового крана.

Шукаючи між ними середину — натрапимо на сцени перемовин. Тут, крім уже згаданих Алієва та Юр’єва з його постійними супутниками, що самі назвали себе «свідки Флоріана», з’являються й інші цікаві персонажі другого плану. В одній сцені Юр’єв говорить з іншим визначним митцем свого покоління — Володимиром Мельниченком. В іншій — Слава Балбек веде його на зустріч з Алієвим, на якій на них чекає Сергій Лещенко. А ось Віктор Герасименко, один з ідеологів спільноти Savekyivmodernism, свариться з представниками Алієва на зустрічі в Міністерстві освіти та науки.

Не менший інтерес і до героїв сірої зони: наче декларовано зацікавлених у збереженні Тарілки, але невизначених щонайменше у способі її захисту. Тодішня міністерка освіти та науки Лілія Гриневич з повагою вислуховує Юр’єва та запевняє про пильний нагляд відомства за ситуацією. Вимагає від сторони забудовника чіткий проєкт і призначає наступну зустріч, але на ній уже бідкається, що й уявити не могла, з яким силами вони протистоятимуть.

Не менш вагому роль відіграє і чинний міністр — Оксен Лісовий. Тодішній директор Малої академії наук виступає свого роду медіатором між забудовником і громадою. Було незвично чути його російську, ще й на захист аргументу про вкладення 150 мільйонів у будівлю комплексу. На пам’ятному виступі Флоріана Юр’єва в Тарілці під час Київської бієнале, чомусь саме Лісовий презентував ще не затверджений проєкт реконструкції й уникав відповідей про буцімто бандитське минуле Алієва.

Та чи не найцікавіші метаморфози відбулися за кадром з іншим героєм другого плану — архітектором Віталієм Молочком. Ми бачимо його у декількох сценах як автора рішення поглинання Тарілки новим ТРЦ. Тоді сам Юр’єв критикував його проєкт і відстоював реставрацію замість реконструкції. Вочевидь з Молочко пройшов шлях неймовірних перетворень, адже сьогодні він полум’яний захисник архітектурної спадщини. Молочко оплатив фарбування даху Тарілки та навіть подав її до реєстру пам’яток архітектури. Туди її включили у 2020-му саме за проєктом Молочка — щоправда, зберігаючи можливість розміщувати там заклади харчування та використати для торгівлі. Сьогодні він автор проєкту та головний архітектор Президентського університету на ВДНГ, під час підготовки до будівництва якого вже встигли знести один з павільйонів. А після повномасштабного вторгнення очолив новостворений Український міжнародний інститут відновлення, що покликана сприяти повоєнній відбудові. Постає питання: світоглядні та професійні зміни відбулися на фундаментальному рівні чи це лише модернізація фасаду?

В одній зі сцен Флоріан Юр’єв резюмує: «Архітектура виражає суспільні відносини. Зараз вони хаотичні, тому хаос впливає і на архітектуру». Його спроби домовитися з агентами хаосу не приносять успіху. Він наголошує: «Я архітектор, ваші слова для мене порожні — покажіть проєкт», але проєкт ніхто так і не побачив. Ця бездумність і невпорядкованість розриває Київ — найбільш промовистим прикладом стають не панорами висоток, а кадри потопу, в якому рухається автівка з Юр’євим. Це ледве не біблійний мотив, який підкреслює образ архітектора як святого мученика.

Навіть труну для себе Юр’єв спроєктував сам. Він помер у 92 роки, за пів року до повномасштабного вторгнення, яке теж передбачив. У березні 2022-го Вагіфа Алієва заарештувала СБУ. Здавалося, хоч це зможе вберегти Тарілку від руйнації. Але в цієї історії попереду ще не один виток: Алієв нині на свободі, продовжує будівництво свого ТРЦ і збирається викупити у держави арештовану російську частку сусіднього. Фільм, тим не менш, розкриває для нас, наступних «свідків», головну формулу: нескінченність за Флоріаном — це боротьба, поділена на людину.

«Нескінченність за Флоріаном» (2022; реж. Олексій Радинський) у прокаті до 13 грудня 2023.
 

Share: