Валерія Прилипко
18 листопада водночас із відкриттям Jam Factory Art Center відбулася презентація виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми». Вона стала першим масштабним проєктом у стінах відновленої Фабрики повидла, яка існувала у Львові з другої половини XIX століття. В 2015-му році будівлю викупив Гаральд Біндер — швейцарський науковець та меценат, задля створення осередку сучасного мистецтва в місті. Після довгої реставрації арт-центр вийшов зі своїм першим стейтментом — виставкою, що формує глобальний наратив про сучасну Україну, імовірно, заявляючи, що новий простір має стати ключовим осередком сучасного мистецтва в Україні. Сама ж виставка через українське мистецтво шукає спільні слова про війну — кровоточиву рану на нашому колективному тілі.
Куратори/ки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» Катерина Яковленко, Наталія Маценко, та Борис Філоненко зібрали рефлексії про тяглість та хронологію боротьби за українську ідентичність. Вже колись тоді, як і зараз, були «наші втрати». Виставка налічує роботи понад 70-ти українських митців та мисткинь й увібрала в себе усю множинність нашої історичності, з якої формується українське самовідчуття — козацький міт, період XX ст. з його війнами, репресіями та русифікаційними політиками, й врешті-решт сучасна російсько-українська війна, що займає найбільшу частку експозиції. Для мене важливим у цьому гетерогенному сюжеті є тема Криму, оскільки включення його в націєтворчий наратив свідчить про наше незабуття частини нас. Без історії півострова пазл національної ідентичності ніяк не скласти. Роботи про «землю за Перекопом», використовуючи вираз письменниці Анастасії Левкової, є індикаторами внутрішньої національної солідарності.
Вона з’являється вже із першої роботи виставки – на вхідних квитах у виставкову залу. На них зображено роботи кримської татарки Севілі Наріман-Кізі із серії «I have no other homeland but you» («В мене немає іншої батьківщини, окрім тебе»). Якийсь квиток зображує молоду дівчину у калфаці (традиційний головний убір), десь це світлина чоловіка, а десь мечеті. На моєму квитку – саме з мечеттю – також напис: «I will sing until my land is free» («Я співатиму, допоки моя земля не буде вільною»). На зворотній стороні мабуть один із найважливіших кураторських текстів усієї виставки, оскільки пояснює, чому у просторі не представлені роботи сучасного кримськотатарського мистецтва: «Відповідь на питання (...) полягає у колоніальній історії півострова, депортаціях та забороні всього кримськотатарського… Ця робота про те, що мистецтво киримли і досі перебуває під загрозою в окупованому Криму». «В мене немає іншої батьківщини окрім як тебе» Севілі Наріман-Кізі поєднує ниточкою Львів та Крим, що між ними 1400 км, і є виразним жестом солідарності з кримськими татарами. Він нагадує нам про тих, кого нема на виставці, але які теж є «нашими ми».
