Розмова з художницею Марією Леоненко про її практику та перформанс «Де ти тепер?»
11 жовтня, 2023
Український культурний ландшафт став швидкозмінним у часі повномасштабної війни: змінилася проблематика мистецтва, теми і образи, змінюється динаміка процесів, ієрархія та специфіка роботи інституцій. Різноманітні зовнішні і внутрішні виклики вимагають швидких реакцій та зкоординованих дій, відтак змінюються географічні центри культурного тяжіння та регіони продукування мистецтва. Змінюються навіть ключові діючі персоналії, бо всі ці зміни одночасно є і соціальними, і політичними, і навіть поколіннєвими.
З 24 лютого українська мистецька сцена змінилася, зокрема й тому, що стали активним і видимими багато нових митців, мисткинь та художніх колективів. Серед них і Марія Леоненко — українська художниця, перформерка, активістка, яка розпочала свою виставкову художню практику після 24 лютого 2022 року, а нині є активною учасницею виставок та резиденцій в Україні й за кордоном.
Ми записали інтерв’ю з Марією Леоненко наприкінці травня 2023 року, під час підготовки художницею перформансу «Де ти тепер?», що відбувся в рамках виставкового проєкту «Ти як? Виставка і дискусія» (30.05—04.07. 2023, Український дім, Київ).
Наша публікація процесуальна і складається з двох частин : у першій ми розмовляли про перформанс, його ідею, а також очікування художниці від події, і враження опісля; у другій частині — розмовляли про художній метод Марії Леоненко та її підходи в мистецтві.
Ми записуємо цю розмову напередодні групового перформансу «Де ти тепер?», який ти задумала і підготувала до проєкту «Ти як? Виставка і дискусія»¹. Він біографічний — користуючись власними ресурсами до збору та аналізу інформації, ти створила опитувальник, у якому українки, які зараз перебувають в Україні або за кордоном і мають різний досвід проживання війни, — відповідають на твої запитання та розповідають свої історії. Часом персональні, часом дуже драматичні, інколи навіть самоіронічні. Ми поки не знаємо як пройде перформанс, однак певна, що ти маєш в уяві його рамку, тон і настрій. Розповіси, чого ти очікуєш?
Марія Леоненко:
Я уявляю перформанс таким, що відбувається без моєї участі. Будуть історії, надані авторками, і будуть перформери, що зачитають ці тексти у колі один для одного і для глядачів. Себе тут я бачу як художницю, що пропонує обставини, в яких може оприявнитись щось важливе, хоча поки і не знаю, що саме.
Також я закладаю сюди елемент некомфорту та ніяковості, яка буде відчуватись учасниками та глядачами. Я відпущу контроль і подивлюсь, куди далі приведе нас цей некомфорт. Ефект від цієї події з’явиться не одразу, це бомба сповільненої дії. Ми все ще не маємо дистанції до подій війни, тому я обираю опиратися на фіксацію досвідів як першоджерела. Фактично, ми побачимо, що сталось, і на що це вплинуло станом на тепер. Я бачу необхідність у такій події саме зараз, бо далі життя знову може вийти на деяке плато, і я пропоную розглянути нові власні конфігурації та питання, з якими на нього можна увійти.
З 24 лютого українська мистецька сцена змінилася, зокрема й тому, що стали активним і видимими багато нових митців, мисткинь та художніх колективів. Серед них і Марія Леоненко — українська художниця, перформерка, активістка, яка розпочала свою виставкову художню практику після 24 лютого 2022 року, а нині є активною учасницею виставок та резиденцій в Україні й за кордоном.
Ми записали інтерв’ю з Марією Леоненко наприкінці травня 2023 року, під час підготовки художницею перформансу «Де ти тепер?», що відбувся в рамках виставкового проєкту «Ти як? Виставка і дискусія» (30.05—04.07. 2023, Український дім, Київ).
Наша публікація процесуальна і складається з двох частин : у першій ми розмовляли про перформанс, його ідею, а також очікування художниці від події, і враження опісля; у другій частині — розмовляли про художній метод Марії Леоненко та її підходи в мистецтві.
ПРО ПЕРФОРМАНС
Галина Глеба:Ми записуємо цю розмову напередодні групового перформансу «Де ти тепер?», який ти задумала і підготувала до проєкту «Ти як? Виставка і дискусія»¹. Він біографічний — користуючись власними ресурсами до збору та аналізу інформації, ти створила опитувальник, у якому українки, які зараз перебувають в Україні або за кордоном і мають різний досвід проживання війни, — відповідають на твої запитання та розповідають свої історії. Часом персональні, часом дуже драматичні, інколи навіть самоіронічні. Ми поки не знаємо як пройде перформанс, однак певна, що ти маєш в уяві його рамку, тон і настрій. Розповіси, чого ти очікуєш?
Марія Леоненко:
Я уявляю перформанс таким, що відбувається без моєї участі. Будуть історії, надані авторками, і будуть перформери, що зачитають ці тексти у колі один для одного і для глядачів. Себе тут я бачу як художницю, що пропонує обставини, в яких може оприявнитись щось важливе, хоча поки і не знаю, що саме.
Також я закладаю сюди елемент некомфорту та ніяковості, яка буде відчуватись учасниками та глядачами. Я відпущу контроль і подивлюсь, куди далі приведе нас цей некомфорт. Ефект від цієї події з’явиться не одразу, це бомба сповільненої дії. Ми все ще не маємо дистанції до подій війни, тому я обираю опиратися на фіксацію досвідів як першоджерела. Фактично, ми побачимо, що сталось, і на що це вплинуло станом на тепер. Я бачу необхідність у такій події саме зараз, бо далі життя знову може вийти на деяке плато, і я пропоную розглянути нові власні конфігурації та питання, з якими на нього можна увійти.
ВІДЕО-ДОКУМЕНТАЦІЯ ПЕРФОРМАНСУ
ГГ:
А яке загалом «тіло» перформансу, і чому важливо, аби саме запрошені перформери читали ці історії?
МЛ:
Це будуть жіночі історії, але читати їх будуть і жінки, і чоловіки. Перформери не обиратимуть що прочитають, і вперше побачать текст під час перформансу. А щодо «тіла», то після прочитання кожної історії учасники оберуть місце в просторі «Українського дому», куди вони зсунуться від цього кола людей — настільки далеко, наскільки вони зараз відчувають наближеність або віддаленість авторки тексту до «тіла» суспільства. Мене цікавить, як виглядає ця мережа зв'язків, тому що на початку повномасштабного вторгнення мені було очевидно, що більшість із нас була бодай подумки якнайбільш близько до суспільної єдності. А зараз не знаю. Побачимо це у перформансі, я довіряю інтуїції людей.
Далі ми додаємо кілька фрагментів текстів, що були представлені під час перформансу. Граматика та мова тексту подається без редакції чи коректури. Також приведені власні роздуми художниці, якими вона ділиться, щоб закликати до більш емпатійного знайомства з персональними історіями інших людей.
1) Наталія, 47 років, Київ
«Щодо родини, то вона мене здивувала. В той час, як всі тримаються разом, мої рідні вирішили пережити війну окремо: батько поїхав в село, мати — в себе вдома, менша сестра взагалі вирішила виїхати з України, я — у себе вдома. Це мене дуже засмутило і змусило задуматися, що не так з моєї родиною».
Міркування художниці:
Зміни в структурі однієї родини можуть підсвітити тенденції в загальних суспільних змінах. В цій історії, людина в досить зрілому віці задумалась, що хоче для себе інших стосунків у родині, тобто, вона сказала собі правду. Чи достатня це умова для готовності ініціювати якісь зміни на особистому рівні? Як суспільство може підтримати людину на цьому шляху?
2) Ксенія, 31, Донецьк
«Багато років я страждаю на тривожний розлад, депресію і птср. У перші 6 місяців почувала себе добре як ніколи, була спокійна і врівноважена, не робила імпульсивних дурниць. Виявилось, що у стресовій ситуації маю великі переваги перед людьми з «міцною психікою». Тепер умови мого життя не змінились. Але моя квартира у Донецьку тепер пошкоджена і я весь час думаю про свої дитячі фотографії які там залишились».
Міркування художниці:
Позбавлена коренів, чи може вона закріпитися десь тепер, і як часто повертається в спогади? Схожі історії я чула від багатьох дівчат, котрі в ранньому віці були змушені тікати від російської агресії в інше місто. А якщо в такій родині, наприклад, не знають, як про це говорити, це може призвести до труднощів у формуванні близькості. В цій історії я дивлюся не так на особисту травму, як на злочин росії. Якщо прийняти за істину, що людина має право відчувати любов, хоча би від близьких, то чи можу я вважати злочином позбавлення людини цього права? І тоді що може стати достатнім покаранням за це на рівні трибуналу, наприклад?
3) Анна Євгенія, Харків
«Я займаюсь вином, моя діяльність припинилась, тому після волонтерства і пошуку медпрепаратів в Грузії, вирішила сконцентруватись і зробила дослідження того, чого, як нам казали, в Україні ніколи не було — виноробства та виноспоживання. Я вирубилась на 10 місяців з реальності і зробила дослідження — воно спростовує міфи, шо в Україні постійно впродовж століть бухали горілку. І написала про це книгу. Вона вийде в серпні».
Міркування художниці:
Українцям важливо відділитися від країни-агресора на глибшому, культурному рівні. Люди шукають причини війни та відмінності наших культур, це призводить до формування ідентичності, яка опирається на власне минуле. Звернення до історії у воєнний та поствоєнний період було характерним для європейських країн, як і виноробство. Як зміниться характер українців та українок, коли вбудується пам’ять про те, що було втрачено, а тепер віднайдено знову? Чи може це вплинути на стиль побудови дипломатії з країнами-партнерами?
4) Олеся, 24, Тернопіль
«Війну застала в Миколаєві, на роботі, я військова. Нас зібрали близько 6 ранку після масових вибухів. Перші тижні провела в звичайних умовах, але дома сама, в чужому для себе місті. Ніколи не думала що я така боягузлива. Зате стало в нагоді вміння спілкувались і підтримувати. Зараз я безпосередньо на фронті".
Міркування художниці:
Від початку війни бійці ЗСУ в очах суспільства набули супергеройських рис, але в наближенні за кожним та кожною, хто воює на фронті, стоїть окрема особистість, яка ще не так давно мала іншу професію та досі має плани на життя. Очевидно, що для українців характерно приймати та бачити різноманіття, ми це бачимо в новій риториці, яка з’явилась в медіа полі після турбулентного періоду 2022-го року. Журналісти відійшли від формалізмів та стали говорити все як є. Чи з’явилась вже у нас потреба змінити уявлення також і про образ Героя, якщо ми обираємо чесно дивитись на нього як на людину, а не тільки як на військового? Як ми будемо формувати пам’ять про нього?
ГГ:
Які твої враження від перформансу? Чи набув він тієї форми і втілення, яке ти собі уявляла на етапі задуму?
МЛ:
Є дещо, що мені вдалося побачити та передати. Як і звісно є те, що на перший погляд не вдалося. Серед 30 перформерів були і митці: Станіслав Туріна, Федір Хорьков, Женя Устінова, режисерка Женя Відіщева.
Всі вони обрали досить несподівані ходи з переміщенням себе та свого стільця у просторі. Туріна після прочитання тексту відсів до великого вікна і весь час дивився на місто. Я не розгадала значення цього поетичного жесту, та досі думаю про це, час від часу. Відіщева відсіла за скляні двері та навпаки, виключила себе із «спільного організму». Вона дивилася весь час на глядачів та учасників наче в екран з новинами, без звуку, як десь у берлінському барі. Хорьков був єдиний, хто не зрушив з місця. Рухи, пози, жести перформерів склали для мене головне враження від події. В них я зчитувала не тільки емпатичну відповідь на текст, а й ту саму некомфортність дії, яку я закладала.
ГГ:
Можу поділитися і своїми враженнями, бо також брала участь у цьому перформансі. Він став для мене спробою вжитися в чужу шкіру, приміряти на себе інший досвід. І я не думаю, що мені це вдалося. Бо мене занадто фруструвало відчуття, що як перформерка я маю дивний привілей інтерпретувати за текстом чиюсь приналежність або віддаленість від колективного тіла суспільства сьогодні. Ця «привілейованість» здалася мені роз’єднуючою.
МЛ:
Процес роз’єднання ми і побачили, коли люди по черзі відсували свої стільці, покидаючи коло. Те саме роз’єднання було і в текстах, і в реакціях на них. Я створила для перформерів дистанцію від історій, які вони бачили вперше, щоби інтонація голосу, перший рух і жест були непродуманими, напівсвідомими, і тому очевидними для всіх навколо. Щодо привілею, це цікаво: люди часто користуються привілеєм робити висновки, коли засуджують тих, хто виїхав, або тих, хто залишається жити в “небезпеці”. Намагаючись захистити власні переконання, часто виникає спокуса замьютити голос того, з чиїм рішенням не згоден, я відібрала багато таких дратуючих історій. А сам перформанс імовірно показав, як виглядає зараз колективна відповідальність: трохи невпевнено, невнятно, з напівприкритими очима терпимості, яка іноді маскує звичайну зверхність і спротив, але в цей же момент, на тлі спільних проблем, відбувається і якесь перевчення, готовність вислухати і дійсно вжитися в чужу шкіру. Чужі погляди можуть злити, засмучувати — часто своєю банальністю, бо в складні часи хочеться приймати правильні рішення, над якими складно думати, при цьому, ми схильні вимагати цього від себе та від інших. А ще важко слухати історії, в яких немає драматично закрученої кінцівки. Ми звикли до жанрових ходів у сторітелінгу, але те, що переживають люди в цих свідченнях зараз — це повна невизначеність майбутнього, разом з тим самоіронія і критичний аналіз, тож я запропонувала місце на простір для цих станів, бо на сьогодні бачити їх важливо. Загалом, ми прийшли побачити дещо одне, а побачили — інше, що створилося в процесі на наших очах.
Які твої враження від перформансу? Чи набув він тієї форми і втілення, яке ти собі уявляла на етапі задуму?
МЛ:
Є дещо, що мені вдалося побачити та передати. Як і звісно є те, що на перший погляд не вдалося. Серед 30 перформерів були і митці: Станіслав Туріна, Федір Хорьков, Женя Устінова, режисерка Женя Відіщева.
Всі вони обрали досить несподівані ходи з переміщенням себе та свого стільця у просторі. Туріна після прочитання тексту відсів до великого вікна і весь час дивився на місто. Я не розгадала значення цього поетичного жесту, та досі думаю про це, час від часу. Відіщева відсіла за скляні двері та навпаки, виключила себе із «спільного організму». Вона дивилася весь час на глядачів та учасників наче в екран з новинами, без звуку, як десь у берлінському барі. Хорьков був єдиний, хто не зрушив з місця. Рухи, пози, жести перформерів склали для мене головне враження від події. В них я зчитувала не тільки емпатичну відповідь на текст, а й ту саму некомфортність дії, яку я закладала.
ГГ:
Можу поділитися і своїми враженнями, бо також брала участь у цьому перформансі. Він став для мене спробою вжитися в чужу шкіру, приміряти на себе інший досвід. І я не думаю, що мені це вдалося. Бо мене занадто фруструвало відчуття, що як перформерка я маю дивний привілей інтерпретувати за текстом чиюсь приналежність або віддаленість від колективного тіла суспільства сьогодні. Ця «привілейованість» здалася мені роз’єднуючою.
МЛ:
Процес роз’єднання ми і побачили, коли люди по черзі відсували свої стільці, покидаючи коло. Те саме роз’єднання було і в текстах, і в реакціях на них. Я створила для перформерів дистанцію від історій, які вони бачили вперше, щоби інтонація голосу, перший рух і жест були непродуманими, напівсвідомими, і тому очевидними для всіх навколо. Щодо привілею, це цікаво: люди часто користуються привілеєм робити висновки, коли засуджують тих, хто виїхав, або тих, хто залишається жити в “небезпеці”. Намагаючись захистити власні переконання, часто виникає спокуса замьютити голос того, з чиїм рішенням не згоден, я відібрала багато таких дратуючих історій. А сам перформанс імовірно показав, як виглядає зараз колективна відповідальність: трохи невпевнено, невнятно, з напівприкритими очима терпимості, яка іноді маскує звичайну зверхність і спротив, але в цей же момент, на тлі спільних проблем, відбувається і якесь перевчення, готовність вислухати і дійсно вжитися в чужу шкіру. Чужі погляди можуть злити, засмучувати — часто своєю банальністю, бо в складні часи хочеться приймати правильні рішення, над якими складно думати, при цьому, ми схильні вимагати цього від себе та від інших. А ще важко слухати історії, в яких немає драматично закрученої кінцівки. Ми звикли до жанрових ходів у сторітелінгу, але те, що переживають люди в цих свідченнях зараз — це повна невизначеність майбутнього, разом з тим самоіронія і критичний аналіз, тож я запропонувала місце на простір для цих станів, бо на сьогодні бачити їх важливо. Загалом, ми прийшли побачити дещо одне, а побачили — інше, що створилося в процесі на наших очах.
ПРО ПЕРШІ МІСЯЦІ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
ГГ:
Також хотіла поговорити про твій прихід до виставкової мистецької практики, яка оприявнилася у війні. Це був інтуїтивний чи раціональний вибір?
МЛ:
Я думаю, що одна із причин того, що певні художники й художниці оприявнилися лише після початку повномасштабного вторгнення, може бути пов'язана із містами, в які культурна спільнота з усієї України евакуювалась. Івано-Франківськ став унікальним місцем для творення горизонтальних зв’язків. Франик весь як на долоні: один-єдиний бар, куди всі ходили, єдина галерея, де всі збирались, і сильна команда, яка змогла працювати в екстремальному режимі. Це був формат співжиття, елементом якого було і перебування в бомбосховищі разом, і розмови по три години на день про все. Знайомі розповідали, що у Львові такого не було, там всі існували розрізнено, не було цієї франківської цехової згуртованості. Хата-Майстерня в селі Бабин була тоді місцем, де дуже різні люди опинилися разом, і один об одного формували нові думки та створювали щось нове.
ГГ:
Хата-Майстерня, а ля Седнів, — інкубатор нового мистецтва? Хоча, проговорила і зрозуміла, що це хибна аналогія. Седнів був для українського мистецтва кінця 1980-х-початку 1990-х все ж іншим явищем.
МЛ:
У Седневі ж наче кожен працював із своїми власними ідеями. А для нас було важливо збиратись на так звану «ресентименту кімнату» (прим.ред. — гра слів щодо назви приймаючої галереї Асортиментної кімнати). Це були задокументовані зустрічі, де ми проговорювали складні питання, наче в штабі новин. От тільки це були художники й художниці, що об'єднали свої зусилля до формулювання думок і тем, які надалі ми комунікували з західним світом, галереями, інституціями і партнерами. Це було як той телеграм-чат «Культура проти агресії», де в перші години додалось 1700 людей. Пам’ятаєш цей ефективний час?
ГГ:
Пам’ятаю, що той чат був ефективним перші 6 годин свого існування. А далі стало очевидно, що єдина користь від нього полягає саме в контактах 1700+ учасників, бо це давало змогу прямого зв’язку з тими, чиїх контактів немає у відкритому доступі навіть професійного кола. Проте якщо масштабувати думку від того конкретного чату до ефективності і горизонтальних зв’язків загалом, то стає зрозуміло, що без структури ці горизонтальні зв'язки ризикують швидко розсипатися. Власне, так і зійшов до суцільної полеміки той чат, в якому ніхто не міг дійти жодного притомного консенсуса. А бути продуктивним у той час означало об’єднуватися з однодумцями, ділитися на функціональні групи, виступати з ініціативами і брати на себе відповідальність вирішувати якісь питання самостійно і швидко. Так цей соціальний пульс тоді і підтримав життя країни.
Але повертаючись до твого досвіду: ти ж не відразу евакуювалася у Івано-Франківськ. Як проходили твої перші тижні повномасштабної війни?
МЛ:
Опинившись на 2-ий день в безпеці в селі, я тимчасово стала координатором Голосіївського району. По телефону з сусідами я склала табличку потреб та ресурсів, і разом з іншими активістами районів із КМДА ми щоночі в зумі обговорювали план дій та комунікації з тими, хто залишається в місті. Ми генерували рішення для взаємодії жителів будинків і районів, а далі поширювали ці ідеї. Раптово я почала займатися тим, чим не займалася і не планувала, як от вступ до Корсуньської тероборони. В перший день мені довірили сформувати так звану жіночу роту, і вийшло, шо я об’єднала місцевих та нових жінок в одному чатику, де здебільшого вирішували питання медичного забезпечення та логістики.
ГГ:
Тобто всюди, де ти опинялася в ті дні, ти бралася виконувати роль тієї, що штовхає процес?
МЛ:
Я часто об’єднувала людей. Мені важливо, щоби мої ресурси та енергія направлялись туди, де вони потрібні. Коли в Асортиментну кімнату потрапила — теж увірвалася в двіж (сміється).
ГГ:
Як, до речі, ти туди потрапила?
МЛ:
Я відпочатку планувала переїзд саме у Франик, але не знала, що Асортиментна кімната організувала там резиденцію. Я зустріла в барі художника Ярему Стецика, дізналася де тут збираються митці, і просто прийшла в галерею.
ГГ:
Ловлю себе на думці, що ми сьогодні вже так буденно говоримо про той час, що може хибно здатися, наче мова і не про перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення, масованих обстрілів міст, окупації значної частини країни… Для запису: все, що в нашій розмові звучить як мотив до оприявнення тебе як художниці, насправді відбувалося на тлі колективного шоку і стресу.
МЛ:
Не тільки стресу. Перше, що я побачила, — ніхто не в стані діяти, щось робити, повна розгубленість, але я відчула, що можу запустити свіже повітря. Почала закидувати якісь контроверсійні питання, типу «так і шо тепер робитимемо з тим, шо NY Times нас вже почали дегуманізовувати?» Питання, на які ніхто не міг знайти відповідей, але думання разом допомагало сконцентруватись на моменті. Так ми почали обдумовувати: з чим нам працювати, про шо думати, як реагувати, які матеріали, які форми, які медіуми?
ГГ:
То ти трікстер?
МЛ:
Тоді я собі більше була схожа на комутатор-хаб з біжучим рядком своєчасних слів. Ця ініціатива з колективними дискусіями, в яких ми дозволяли собі говорити відкрито і доволі реактивно, розворушила тоді нашу невеличку спільноту. Пізніше, на основі цього досвіду, відбулася наша, на мій погляд, дуже влучна виставка, де прямо на стінах Museum Folkwang в Ессені, Німеччина, були надруковані ці наші розмови, а наратив колективного говоріння став тілом виставки. Ідею такого експонування подала Леся Хоменко, а красиво зверстав усе Женя Арлов. Курувала всі виставки та записувала розмови Анна Потьомкіна.
ГГ:
Формально, ти розпочала свою виставкову художню практику з початком повномасштабного вторгнення. Хоча якщо комусь зацікавленому раптом потрапить до рук твоє портфоліо, то вони виявлять, що ти створювала художні роботи й раніше, ще з 2014 року, але не виставляла. Чому?
МЛ:
Так, були відеоарти в 2014 році. Однак виставкової діяльності я раніше не вела ще й тому, що мені властива site-specific або концептуальна практика, яка далеко не завжди полягає у проявленні художника на мистецькій сцені. В той же час, у мене є два довготривалі проєкти. В одному я займаюся створенням презентацій і допомагаю людям розказувати історії, бачити себе зі сторони, структурувати інформацію, писати сценарій. Також допомагаю із дизайном, анімацією, тощо. Я працюю з митцями, науковцями, журналістами, блогерами, стартапами, часом урядовцями. Перед початком повномасштабного вторгнення працювала з Дмитром Кулебою над презентацією щодо масштабування українського бізнесу за кордоном. А зразу після вторгнення — з фондом «Повернись живим».
Інший мій тривалий проєкт, яким займаюся й досі, — це чат-бот Соломія. Власне, саме користуючись адмін-ресурсом цього чат-боту, я змогла зібрати таку широку вибірку розповідей від жінок, яких наразі розкидало по всьому світу і часто досить далеко від їхніх уявлень про власне життя.
Так, я нетипова художниця, прийшла до практики не в двері, а з вікна, ще й квір персона, яка постійно лазить по деревам, але таким приблизно і є ультра-сучасне мистецтво в світі та в Україні зокрема.
Share:Тобто всюди, де ти опинялася в ті дні, ти бралася виконувати роль тієї, що штовхає процес?
МЛ:
Я часто об’єднувала людей. Мені важливо, щоби мої ресурси та енергія направлялись туди, де вони потрібні. Коли в Асортиментну кімнату потрапила — теж увірвалася в двіж (сміється).
ГГ:
Як, до речі, ти туди потрапила?
МЛ:
Я відпочатку планувала переїзд саме у Франик, але не знала, що Асортиментна кімната організувала там резиденцію. Я зустріла в барі художника Ярему Стецика, дізналася де тут збираються митці, і просто прийшла в галерею.
ГГ:
Ловлю себе на думці, що ми сьогодні вже так буденно говоримо про той час, що може хибно здатися, наче мова і не про перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення, масованих обстрілів міст, окупації значної частини країни… Для запису: все, що в нашій розмові звучить як мотив до оприявнення тебе як художниці, насправді відбувалося на тлі колективного шоку і стресу.
МЛ:
Не тільки стресу. Перше, що я побачила, — ніхто не в стані діяти, щось робити, повна розгубленість, але я відчула, що можу запустити свіже повітря. Почала закидувати якісь контроверсійні питання, типу «так і шо тепер робитимемо з тим, шо NY Times нас вже почали дегуманізовувати?» Питання, на які ніхто не міг знайти відповідей, але думання разом допомагало сконцентруватись на моменті. Так ми почали обдумовувати: з чим нам працювати, про шо думати, як реагувати, які матеріали, які форми, які медіуми?
ГГ:
То ти трікстер?
МЛ:
Тоді я собі більше була схожа на комутатор-хаб з біжучим рядком своєчасних слів. Ця ініціатива з колективними дискусіями, в яких ми дозволяли собі говорити відкрито і доволі реактивно, розворушила тоді нашу невеличку спільноту. Пізніше, на основі цього досвіду, відбулася наша, на мій погляд, дуже влучна виставка, де прямо на стінах Museum Folkwang в Ессені, Німеччина, були надруковані ці наші розмови, а наратив колективного говоріння став тілом виставки. Ідею такого експонування подала Леся Хоменко, а красиво зверстав усе Женя Арлов. Курувала всі виставки та записувала розмови Анна Потьомкіна.
ГГ:
Формально, ти розпочала свою виставкову художню практику з початком повномасштабного вторгнення. Хоча якщо комусь зацікавленому раптом потрапить до рук твоє портфоліо, то вони виявлять, що ти створювала художні роботи й раніше, ще з 2014 року, але не виставляла. Чому?
МЛ:
Так, були відеоарти в 2014 році. Однак виставкової діяльності я раніше не вела ще й тому, що мені властива site-specific або концептуальна практика, яка далеко не завжди полягає у проявленні художника на мистецькій сцені. В той же час, у мене є два довготривалі проєкти. В одному я займаюся створенням презентацій і допомагаю людям розказувати історії, бачити себе зі сторони, структурувати інформацію, писати сценарій. Також допомагаю із дизайном, анімацією, тощо. Я працюю з митцями, науковцями, журналістами, блогерами, стартапами, часом урядовцями. Перед початком повномасштабного вторгнення працювала з Дмитром Кулебою над презентацією щодо масштабування українського бізнесу за кордоном. А зразу після вторгнення — з фондом «Повернись живим».
Інший мій тривалий проєкт, яким займаюся й досі, — це чат-бот Соломія. Власне, саме користуючись адмін-ресурсом цього чат-боту, я змогла зібрати таку широку вибірку розповідей від жінок, яких наразі розкидало по всьому світу і часто досить далеко від їхніх уявлень про власне життя.
Так, я нетипова художниця, прийшла до практики не в двері, а з вікна, ще й квір персона, яка постійно лазить по деревам, але таким приблизно і є ультра-сучасне мистецтво в світі та в Україні зокрема.
[1] «ТИ ЯК? Виставка і дискусія» — один із перших масштабних виставкових проєктів в Україні з початку повномасштабного вторгення, що налічував художні твори близько 100 авторів та авторок, та залучив до показу більше ніж 500 одиниць художніх творів, що були створені протягом 2022-2023 років
To read more articles about contemporary art please support Artslooker on Patreon
Latest
