- SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON •

Андрій Ломакін: «У публіки немає розуміння іншої фотографії, ми згаяли потрібний момент»

27 травня, 2017

Фотограф Андрей Ломакин

Фотограф Андрій Ломакін

Андрій Ломакін – фотограф, чиї роботи неодноразово відзначалися різними призами, як в Україні, так і за кордоном. Його останній за часом проект "Амулет" приніс автору перемогу у всеукраїнському конкурсі "Фотограф року 2016". Про те, чому фотографам потрібно рівнятися на  зарубіжних авторів, що робити, якщо фотографія – глибокий андеґраунд, і як спілкуватися на якомусь базовому рівні з цивілізованим світом Андрій Ломакін розповів під час розмови з журналістом ArtsLooker Русланом Онопрієнком.


«Потрібно рівнятися на зарубіжних авторів, на їхній підхід до процесу»

Одразу скажу, що мені як фотографу нічого не доводиться шукати. Все знаходиться навколо мене, я навіть сказав би, що всередині мене.

Я не можу вигадати якусь тему – щоб таке зняти, що ніхто не бачив, а я ось зроблю. Ну не виходить, хоч ти вбийся! Я спробував, ну не моє це, і все. Якесь насильство над собою.

Фотографія це ж, за великим рахунком, бізнес. Або навіть шоу-бізнес, якщо ми говоримо про велику фотографію. Я маю на увазі цей світ конкурсів, проектів, призів, фестивалів. Зрозуміло, що там дуже багато людей ідейних і по-своєму божевільних. Є люди, які дуже чітко вираховують, продумують деякі моменти. Адже мало бути талановитим, треба мати знайомства, спілкуватися з кураторами та редакторами. Ти постійно маєш бути в цій темі. Мене там майже немає.

Нам треба рівнятися на зарубіжних авторів, насамперед, на їхній підхід до процесу. Тому що, якщо ми говоримо про серйозну роботу в Україні, то тут нічого немає, тут пустеля. Немає навіть видань, насправді які були б зацікавлені у глобальних речах. Просто це нікому не цікаво. На Заході існує індустрія. І просування там ґрунтується, зокрема, і на освітніх програмах. У нас це тільки починається, є якісь фотошколи, є ентузіасти – лекції читають, проводять майстер-класи, організовують фестивалі. Чекаємо на прорив.

Наразі з'явилося кілька інституцій, люди серйозно займаються, і десь навіть платять фотографам реальні гроші за публікації. Це не робота за 100 гривень чи безкоштовно, як у нас люблять. Давайте, мовляв, підпишемо ваше прізвище, і буде вам щастя. Взагалі, щось має статися, інакше не буває. Рух є, і я сподіваюся на краще. З'явилися автори із відмінними проектами, про них почали писати західні видання. Люди довідалися, що у нас, виявляється, є фотографи. Найголовніше, що, зрештою, проекти залишаться, і коли настане час, відкриються глядачеві. Щоправда, транзитом через Захід, але хай хоч так.


Серія «Забуті перемоги»

forgotten victories01

forgotten victories20

forgotten victories23

forgotten victories29

 
«У нас немає тематичних галерей, немає музеїв, немає нічого»

Мій проект "Амулет" отримав 7 публікацій за кордоном. Тут – тиша. Причина, як на мене, досить банальна – це якась внутрішня цензура. Провокаційною виявилася ця тема для місцевих ЗМІ – «не той час», «не наш формат», «ми подумаємо». Я хотів друковану публікацію на один чи два розвороти. Для журналу це нескладно, і мені було важливо, щоб не було електронної версії. Тому що, як тільки ти тут викладаєш якийсь проект онлайн, це – смерть. Його одразу перепостять десяток сайтів, прокачуючи собі трафік за рахунок фотографа. Платити за роботу нікому і на думку не спаде. Я неодноразово з цим стикався і змушений був реагувати – писав, спілкувався. Деякі не відповідали, деякі вибачалися, говорили «ми ж поставили ваше прізвище». Чому в Україні таке ставлення до фотографії? Це питання культури. У нас немає тематичних галерей, немає музеїв, немає нічого, тому таке відбувається. Люди не розуміють, що це, і навіщо це потрібно. Фотографію на паспорт вони розуміють. Але іншу фотографію – ні, і не тому, що вони якісь дурні. Просто цієї культури не існує, ми згаяли потрібний момент. Був совок, потім бах... З'явилися скрізь пепсі-кола, гамбургери, дорогі машини. Але західна культура – ​​це не лише гамбургери, це ще й багато іншого!

Сьогодні фотографія – глибокий андеґраунд, а для обивателя ремесло, яким іноді можна себе потішити. Цей андеґраунд ніхто не гнітить, на нього просто ніхто не звертає уваги. Пам'ятаю, я мав інтерв'ю з Євгеном Ніщуком, і після нього я запитав у міністра культури, де музей фотографії? Зрозуміло, що питання пролунало у вигляді жарту, але він так здивовано відповів: «А що, у нас його немає?». Одним словом, на чиновників надій жодних, вони вміють лише гроші пиляти. А тут пиляти нема з чого, за великим рахунком. Але, може, мине кілька років, і щось зміниться. А поки…


Серія «Амулет»

a01

a05

a08

a09


«Вимоги до автора найпростіші – має бути історія»

У мене немає принтів, оскільки я не можу їх собі дозволити. А друкуватися на поганому папері немає сенсу. Навіщо? Тільки на музейному папері у хорошому форматі, та у високій якості. Та й що з ними робити? Чи потрібна взагалі фотографія тут і зараз, ось у чому питання. Моїм друзям вона точно потрібна, друзям моїх друзів також. Якщо ти прийдеш на будь-яку виставку, то побачиш, що фотографів там буде відсотків 80, а то й більше. Це про щось говорить? Глядач в Україні загалом є, але знову ж таки, це питання розуміння фотографії, як мистецтва. По суті, питання підготовки. Адже хороше кіно багато хто розуміє. У нашій країні достатньо людей, які знають, хто такий Джим Джармуш. Але мало хто знає, хто такий Себастіо Сальґадо (сподіваюся після знаменитого фільму Вендерса вже точно знають). А щодо фотографії у нас немає глядача, що розуміє, як такого. Ми знову повертаємось до ситуації – хто приходить на виставки? Ті самі художники, фотографи і т.д. І який вихід із цієї ситуації, я не знаю.

Я не опускаю руки, хоч, якщо чесно, дуже хочеться. Хочеться плюнути на все і зайнятися чимось іншим. Серед колег фотографів подібних прикладів достатньо. Люди йдуть із професії, бо тут просто нема чого ловити. Я намагаюся зараз працювати на Захід, робити проекти та публікуватися, бо це реальні гроші. Це неймовірно важко – у мене немає освіти, я не знайомий з індустрією, але в мене щось виходить. Принаймні я можу там іноді заробити більше, ніж тут, не бігаючи з ранку до ночі з камерою і роблячи по 6 зйомок на день. При цьому там нікого не цікавить, чи є в тебе ця горезвісна освіта, чи ні. У тебе є картинки, є розказана історія, є текст (хочаб якийсь), на що в нас, до речі, багато хто не звертає уваги. Вимоги ж до автора найпростіші – має бути історія. Поодинокі картинки нікому не цікаві, для цього існують інформаційні агенції. Коли я закінчив із журналом, або журнал закінчив зі мною, почав щось шукати. Потрібен свій сайт, щоб тебе могли побачити ззовні, щоб ти міг спілкуватись на якомусь базовому рівні з цивілізованим світом. Потрібна мінімальна англійська. У мене, наприклад, погана англійська, але мене розуміють.


Серія «Тихі води»

calm_waters_lomakin01

calm_waters_lomakin04

calm_waters_lomakin08

calm_waters_lomakin14


P.S.

Ти цікавий, поки про Україну говорять, або в тебе є щось надзвичайне. Те, що інші не робили. Наприклад, моя серія «Забуті перемоги» ні до чого не прив'язана. Там немає України, немає прив'язки до контексту, вона поза часом. Проект «Амулет» про власників зброї. Схожих проектів, знятих різними фотографами, було кілька. Вони різні за змістом і візуально усі вирішені по-різному. Але тема та сама, приблизно. І глядачеві цікаво, бо це тренд. Зброя завжди привертала увагу. Проект «Тихі води» був у Греції, Румунії, Польщі, Грузії. І не тому, що було зроблено в Україні, просто з фотографічного погляду тема цікава. І нескінченна, як річка – є відчуття, що ніколи його не закінчу. Я біля води проводжу дуже багато часу і багато часу без камери. Я просто дивлюся і мені добре. Не завжди важливо зняти щось, іноді важливо просто бачити якийсь момент, просто насолодитися. Коли ти знімаєш, то це вже інше відчуття. Воно хороше, але зовсім інше.

Share: