Вплестися, виплітатись

19 серпня, 2020
Зображення надано автором


Карпати вікують у рясноті та своєрідності.

Вовняні килимки, вкриті геометричними та пірамідальними візерунками, натягнуті на колоди біля хатин Яворова. Сріблясті німецькі авто з польськими номерними знаками. Вручну розмальовані світлини чоловіків і хлопчиків у масках Маланки — великі нахабні вовкулаки та кнури вовтузяться та гарчать.

Архітектура уособлює достатки, в особливості хати, вкриті листами бляхи з відбитками кубків, оленів і сонць — псевдоязичницький набір ієрогліфів, чий порядок ніколи не повторюється. Для ока міленіала ці хижі рясніють емоджі. Персики та баклажани несуть в собі приховані значення в повідомленнях айфонів. Квітка в самому цвіту на хатині в Косові також втілює достиглість. Якщо хочете, це лише враження.

Summer fling don’t mean a thing (буквальний переклад за англійської — "Курортний роман нічого не значить" — прим. ред.). Аж поки не починає означати все. Мобільне покриття нерівномірне, тож символ на тисненій блясі набуває сенсу швидше за СМС-ку.

Цього літа Карпати особливо рясні, навіть дуже. Нищівні повені змили мости, наповнили по вінця колодязі та зробили ізольовані місцини ще відірванішими. Така небезпечна ситуація — побічний результат надмірних опадів і наслідок незаконного вирубування лісів — дивний парадокс, зважаючи на важливість міцних зелених дерев для візуального представлення регіону на пагорбах селищ, поштових листівках і не лише на них.
Зображення надано автором

Це надмірне буяння задало тон для двотижневої резиденції, якою я керував в Карпатах спільно з кураторкою з Івано-Франківська Ганною Потьомкіною на початку червня. Проведена в координації із Іншою Освітою в Хаті-Майстерні, ця виїзна зустріч була організована Олександром Московчуком посеред лісів на пагорбі над селищем Бабин Косівського району. Ця програма поєднала двох кураторів, Потьомкіну та мене, з двома митцями, Катею Бучацькою з Києва та Клеменсом Пулом, що живе на два міста — Київ і Нью-Йорк.

У резиденції був і третій куратор — вищезгаданий дощ. Фактично дощ став Головним Куратором, а ми з Ганною виступали переважно його асистентами. І справді, дощ мав право вето на будь-які рішення, що формувало розклад і задавало характеристики роботі. У підпорядкуванні дощовому режимові бурхливо та драматично розвивалися наші стосунки з цією територією та відчуття того, що стане можливим.

На початку резиденції ми прочитали інтерв’ю американської мисткині Гелен Мірра, що займається ходінням і мінімалістичним плетінням. У своїй розмові з журналісткою Мірра зазначила, що працює з переосмисленим сприйняттям “метафоричного відходу вбік”. Мисткиня, що працює з тканинами, прагне зменшити роль власного “я” у роботі з навколишнім, що збігається з її рухом “в напрямку смерті та з надією на безсмертя”. Її коментарі водночас паплюжать і виправдовують мій особистий досвід у Карпатах, а також траєкторії руху нашої спільної резиденції.

Щодня наша група ходила на прогулянки. Із кожним днем стежки, протоптані нами, ставали багнистішими та слизькішими. Людський шлях ставав все непрохіднішим. Після того, як ми стикнулися із такою реальністю, нам довелося зсуватися все далі на схил, збиваючись з країв стежки в кущі та чагарі. Ті шляхи, що було розчищено, ставали ще менш прохідними, ніж ті, що лишалися густими та занехаяними. Ми могли нарощувати оберти, лише коли виходили поза межі.

Наші дні займали два запитання: 1) чи варто спускатися, чи підніматися? та 2) чи варто вплітатися, чи виплітатися?


Хата-Майстерня знаходиться за декілька сотень метрів над “центром” Бабина, нещільного селища із близько тисячею мешканців. І щодня ми опинялися перед рішенням, чи відважитися спуститись до Бабина та, відповідно, до сіл і містечок, які були на відстані однієї поїздки на таксі чи автобусі, або здиратися далі в гори, де основними мешканцями були каміння, вівці та слимаки.

Усвідомлюючи, наскільки демонстративно це звучить, ми мали робити вибір між природою та культурою; дві головних будівлі Бабина — це церква та жовтуватий Дім культури, як мінімум вдвічі більший за церкву. Теоретично наша команда зібралася “займатися” культурою. На практиці ми зазвичай обирали природу.

(Єдиного разу, коли я гуляв сам, я пішов вниз. Вийшло так, що я дві години провів біля крамнички, розмовляючи про Сороса та українське законодавство про приватизацію землі з власником магазину Ярославом, його другом Іваном і сином Ярослава, Андрієм. В діло пішли горілка та бринза. А також фотосесія із ковбойським капелюхом.)

На початку другого тижня Пул оголосив про свою Незгоду з варіантами спуску чи підйому. Поставши перед вибором здиратися вгору чи сходити донизу, він вирішив залишитися на місці. Ми з Потьомкіною прагнули сконструювати структуру через організовані екскурсії. Найкращою структурою Пула було залишатися всередині структури хати. Його рішення нагадало, що у кожного є своя точка повної зануреності. Спонукань. Пилку. Натертих ніг. Точка, що пасує тобі найбільше, — твоя і лише твоя. Саме тобі її звужувати. Тобі — долати. Тобі її розширювати.

Те, що тебе живить, може тебе налякати, якщо загубиш хватку керма. Навіть зелена енергетика може забруднити системи тіла, і будь обережним, якщо віддаси управління та не стишуватимеш роботу її двигунів. У контексті мистецької роботи рішення Пула підкреслювало, що бездіяльність може спонукати до прориву. Більше того, розмови, пов’язані з рішенням змінити програму на півдорозі резиденції, нагадали, що функція куратора відрізняється від функції вожатого табору.

Запитання “вплітатися чи виплітатися” пов’язане з попередніми, що спрямувало наші обговорення навколо того, що саме ми мали створити. Чи має наша робота бути вплетена в тканину цього місця, чи має вона стати самоочевидною? Чи має вона бути явною або ледь помітною? Наш статус “чужинців” був безсумнівним. Чи варто було цю реальність зневажати, чи боготворити?

На жаль, вибір одного з двох заплутує, про що свідчить пояснення транслітерації слова “guests” українською. “Guests” в українській мові — “гості”. Англійською ж “господар” — “host” (фонетично “гост”) — цей той, хто приймає гостя, той, завдяки кому гість почувається, як вдома. Фонетичне представлення, засоційоване з таким перекладом, обертає поняття відповідальності однієї сторони перед досвідом іншої. Мету — хто кого обслуговує та приймає — переосмислено.

Зрештою, ми майже так і не побачили наших господарів. Побачили ми лише те, що вони залишили після себе, або через пору року, або й назавжди. Повітки для захисту корів від стихій. Літрові пляшки “Львівського”. Хижі вівчарів. Різьблені вози. Православні вівтарі. Також ми дізнавалися про людей, судячи з їхніх меж. Вхід на чиєсь пасовище був крізь трьохдощаний паркан. Наступний складався вже з чотирьох дощок. Ще один за ним — іржавий колючий дріт. Для Бучацької такі сліди представляли риси характеру — підказки та припущення про самих людей. В одному прикладі нею стала смерть. У стрічці, що стала результатом проекту, мисткиня в чорному розсікає трави по коліно притупленою косою, розмахуючи нею та цілячись в мішень. Ціллю стає глядач, який до останнього подиху вважав, що він контролює ситуацію.

Смерть завжди ширяє в повітрі. У 2020-му її не уникнути — навіть там, де опинилися ми, високо понад хмарами.
Зображення надані автором
Зображення надані автором
Зображення надані автором

Наша двотижнева резиденція досягла кульмінації під час літнього сонцестояння. Найдовший день року був найтемнішим на нашій пам’яті; густий туман вкрив Карпати та перетворився на зливний дощ.

У ранок дня сонцестояння Бучацька та Пул встановили виїзну виставку ‘Aкти Bідчаю /The Desperate Tone is an Act.’¹ Показ починається з перевального пункту спільного авторства Бучацької та Пула, який було встановлено на перехресті, де закінчується колючий дріт. Ймовірно, там мала б бути мапа. Де там. Замість мапи напрямок вказано червоною стрілкою, яку намалювала Бучацька просто на перевальному пункті.

Стріли-дороговкази Бучацької, просочуючись і стікаючи по мокрій корі, з’являлися та виблискували кривавим шляхом протягом кілометрів густого рельєфу. На різних відстанях і напрямках ці стріли переривали фрази, написані Пулом на пнях і стовбурах. Ці поокремі фрази англійською мовою та олійною пастеллю звертаються до вас серед інших: “З ВІКОМ СТАЄ ГІРШЕ” або “НЕ ВИСТАЧАЄ ХОРОБРОСТІ БУТИ СОБОЮ”. Пул відчуває, що вам треба щось довести. Кому? Чому?

Той, що здійснює гірський похід, не мусить нічого пояснювати; ці фрази лизатимуть його замазані брудом чоботи.

Той, хто зупиниться озирнутися, муситиме пояснювати.

Щобільше він відчуватиме себе загубленим, тим більш загубленим ставатиме.


Переклад з англійської: Юрій МазурShare: