The Naked Room: Євгенія Бєлорусець «Живий куточок» — 21/07-08/08Voloshyn Gallery: «Сьогодні потрібно вирішити» — 28/07-11/08PinchukArtCentre: «Камінь б'є камінь» — «Згадати той день коли» — «Vukojebina» — 27/02-15/08

Верхнє Синьовидне. Вигляд із тунелю. Резиденція. Виставка

2 квітня, 2021

В колажі використано плакат Юрія Білея та фото Андрія Рачинського.
«Ксюшенька, уместно ли восхвалять пленэр?»¹
 

З 26 вересня до 4 жовтня 2020 в селі Верхньому Синьовидному відбулась резиденція «Верхнє Синьовидне. Вигляд з тунелю». Резиденція на цій локації відбулася вже вдруге. На виставці в Detenpyla Gallery у Львові представлені роботи учасників резиденції.

учасники/-ці: Євген Коршунов, Микола Рідний і Анна Щербина, Aндрій Рачинський & Даніїл Ревковський, Олександра Кадзевич, Вячеслав Машницький, Василь Димид, Hotdogfrenchfries ketchup.
куратор: Павло Ковач
організатори: Мишко Мишковський, Хіб, Вікторія Дорр.


При підніжжі Сколівських бескидів, де сходяться Стрий та Опір, у селищі Верхнє Синьовидне, зібралися одного разу художники. Це було восени, під час дощу, що тривав 10 днів, в обрамленні гір, з яких один за одним сходили тумани, а багнюка під ногами не встигала всихати. У родинній хаті Мишка Мишковського всіх зібрав художник Павло Ковач (молодший) і взяв на себе кураторську відповідальність.
Формат резиденції передбачає переміщення художників та художниць із умовної зони комфорту власного простору (майстерні абощо) у спільний з іншими, обраними куратором, художниками. Тому йдеться передусім про довіру та соціальний експеримент. Куратор та організаторська команда пропонують певні обставини для рефлексії та компанію для взаємодії. Учасниці та учасники резиденції у Верхньому Синьовидному були запрошені, окрім концептуального, за географічним принципом, з думкою про встановлення нових зв'язків. Слава Машницький здолав чималий шлях з Херсону, Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський — з Харкова, Олександра Кадзевич — з Одеси, всі інші з Львову й області та Києва. Основний час резиденти проводили у прогулянках околицями та у дворі, який вирізнявся поміж охайних сільських дворів елементами графіті на стінах, спеціально збудованою з підручних матеріалів бесідкою та простирадлом, натягнутим на стіні сараю — під проєктор. 
Учасниці та учасники резиденції досліджували історичний, міфологічний, соціальний, культурний аспекти життя селища, здійснюючи прогулянки-розвідки та навіть не залишаючи подвір'я хати Мишковського. 

Публічний простір селища густо оздоблений придорожними каплицями з Богоматір’ю, також наявні пам'ятники Тарасу Шевченку та невідомому солдату. Спілкуючись із місцевими жителями (переважно біля магазинів) Євген Коршунов дізнався, що Верхнє Синьовидне одного разу відвідав Іван Франко, а також про магічне об’явлення Божої Матері на зрізі дерева. Об’єднавши ці дві події та відновлюючи історичну справедливість, Коршунов створив містифікацію  — об’явлення Івана Франка на стіні старої хати. На даний момент не надходило повідомлень від жителів селища щодо магічної появи видатного українського поета. 

1. Фотографія надана Євгеном Коршуновим. 2. та 3. Фотографії надані Даніїлом Ревковським та Андрієм Рачинським 4. Фотографія надана Вячеславом Машницьким.

Використовуючи звичні стратегії досліджень та архівування художники Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський збирали крилаті вирази художника та засновника самоорганізованого Музею сучасного мистецтва Херсона Слави Машницького, якими він щедро наповнював інформаційний простір резиденції. Частина з них, вирваних з контексту і часто зрозуміла тільки тим, хто чув їх наживо, представлена на виставці в Detenpyla, а дві з них — у публічному просторі. Всі дискусії, що відбувалися під час резиденції, за участі Машницького, ритмічно оздоблювалися фразою «Ну и что дальше?», надаючи розмові перспективи безкінечності. Саме цей вислів за допомогою факела зі старої ковдри художники нанесли на стіну закинутої будівлі на самому краю селища. Закинута будівля являла собою руїни лабораторії дослідження менілітових сланців.
 
Далі у Верхньому Синьовидному дійсно нічого немає, крім річки та гір. По поверненні до Харкова Ревковський та Рачинський розмістили на бетонному паркані на залізничному в'їзді до міста ще один крилатий вираз Машницького.

Олександра Кадзевич натомість сфокусувалася на рефлексії встановлення звязків між учасницями та учасниками резиденції. Бесідка, яку принагідно збудували, стала центром, де перетиналися всі комунікаційні шляхи: круглим столом для дискусій, трибуною для презентацій, шаховим столом, обіднім столом та танцмайданчиком. 

Кадзевич, як завжди уважна до матеріальності речей, фіксувала фрагменти натюрмортів, що стрімко змінювалися на столі. Серія фотографій художниці —  деталі об'єктів, вихоплені з хаосу колективного побуту, заінстальовані у суцільний об’єкт, без проміжків, з колажем зі знайденого в сараї угорського журналу з крою та шиття у центрі, де дівчатка та хлопчики тримаються за руки, — метафора знайомства, пізнання, зближення, спільної кухні в тимчасовій спільноті.   

1. Скріншот відеодокументації наданий Анною Щербиною та Миколою Рідним. 2. Фотографія надана Ксенією Малих. 3. Фотографії надані галереєю Detenpyla

В тому ж сараї серед стосу радянських книг, зібраних для розпалу ватри, Анна Щербина та Микола Рідний знайшли збірку оповідань «Недоспівана пісня» Ярослава Галана, українського радянського письменника, у творчому доробку якого в основному пропагандистські твори. За офіційною версією радянської влади його вбили українські націоналісти —  зарубали сокирою у власному будинку. Щербина та Рідний звернули увагу на те, що якщо читати тільки перше та останнє речення його оповідань, складається самостійне закінчене міні-оповідання. Вони влаштували перформативне читання цих міні-оповідей в імпровізованому чані — старій фарбованій в чорний чавунній ванні, яку встановили на вогнищі біля бесідки. Вогонь розпалили за допомогою тих самих радянських книжок із сараю. Вони читали по черзі перше й останнє речення оповідей, наповнюючи простір словами з революційного вокабуляра, а з очей їх текли сльози, бо дрова були сирі і було багато диму. На виставці в галереї Detenpyla представлена відеодокументація перформансу.

Художник Василь Димид також працював із знайденими матеріалами і створив скульптуру «П’єта», що продовжує лінію його формальних і духовних пошуків. 
 
Слава Машницький натомість вирішив не відступати від класичних медіумів та привіз найменший з тих, які коли-небудь бачили учасники резиденції, етюдник для масляного живопису. 
Він не втомлювався повторювати, що все ж таки пленер важливий і важко було зрозуміти ступінь іронічності його висловлювань. Називаючи себе рабом пленера, у тій самій бесідці, посеред натюрморту, Машницький створив десяток пейзажей. 
Також Машницький створив плакат до виступу дрон гурту Hotdogfrenchfries ketchup, основною формою практики якого до недавнього часу були джеми, який провели в місцевому будинку культури. 

Групова динаміка учасниць та учасників резиденції прямувала до зближення. Вечорами відбувалися презентації практик для ознайомлення та дискусії. Звісно був самогон та їжа на вогнищі. Днями були прогулянки горами і багато розмов. Після того, як всі роз'їхалися була сильна буря і бесідку знесло. Тимчасово створена спільнота утримувала бесідку, підтримувала вогонь та проганяла сусідського кота зі столу. У певному сенсі Машницький має рацію, це справді був пленер, бо художники мислили свої роботи перебуваючи постійно просто неба. Спільний досвід, кухня, стіл, дорога утворюють нові зв'язки, можливість нової близькості, яка робить нас сильнішими. 

1. Фотографія надана Ксенією Малих. 2. Фотографія надана Євгеном Коршуновим 3. Фотографія надана Хібом.

 Share: