Довженко-Центр: «play, rec, pause... виставка Олександра Гнилицького» — 9/09—17/10Dymchuk Gallery: Ґерті Дойч та Інґе Морат «Woman to Woman» — 16/09-17/10NAMU: «Тату, шолом тисне. Сучасне мистецтво з колекції NAMU» — 10/09-28/11Voloshyn Gallery: «Хвостосховище. Інженер» — 17/09-15/10PinchukArtCentre: Future Generation Art Prize 2021— 25/09/2021 – 27/02/2022

Оприявлення болю

30 липня, 2021


Фотоальбом “Pain” («Біль») видавництва Laurus повертає на мистецьку сцену її культову для України персону — Олександра Бланка.

Біль є найсильнішим емпатогеном. Торкаючись в кожному з нас інстинктивного, тваринного, надіндивідуального, він разом з тим провокує абсолютно людські й персональні імпульси співпереживання, мимовільної солідарності, миттєвого переносу на себе досвіду іншого. Чужий біль викликає ажіотажну цікавість, притягує, поєднуючи жах, спротив із катарсичним відчуттям того, що наразі цей біль — не твій. Біль визиває гостре бажання будь-що його зупинити, заплющити очі, та водночас привертає увагу, заворожує. 

Від жовтих масмедій до творів естетів на кшталт Ларса фон Трієра сучасна культура експлуатує гіпнотизм болю. Зображуючи його переважно через жорстокість і насильство. Олександр Бланк вдається до іншого методу, повертаючись до зневаженої антропоценом алегоричності. Що, в оточенні мільйонів до карикатурності фізіологічних іміджів, викликає несподівано потужний емоційний ефект. Занурює в саму суть болю поза подієвим чи інструментальним контекстом.

«Ми повертаємо мистецтву зганьблену владою мову і називаємо, нарешті, Мистецтвом те, що назване зрадниками від мистецтва Політикою, Економікою, Культурою», — писав 1997 року Олександр Бланк в першому числі часопису «Парта», виданого його галереєю «Бланк-Арт». Випусків «Парти» було лише два, «Бланк-Арт» існував три роки, з 1994-го по 1997-й, проте вони закарбувалися феноменом у формуванні явища, яке сьогодні називаємо українським сучасним мистецтвом.

«Бланк-Арт» був місцем художніх експериментів, засвоєння нових для пострадянського світу медіумів — інсталяції, перформансу, відеоарту. Геть позаконвенціональних для тогочасної культурної ситуації в країні проєктів Арсена Савадова і Георгія Сенченка, Василя Цаголова, Таї Галаган (Тетяни Гершуні) та інших сучасних класиків. «Я обирав художника, починав із ним діалог, говорив про свої очікування, мене цікавила новизна мистецького тексту, вислову», — згадує Бланк.
Василь Цаголов, Олександр Бланк. Фотодокументація перформансу «За взаємною згодою» («Трудова угода»). Надано Дослідницькою Платформою PinchukArtCentre.

Крах радянського режиму вивільнив тему насильства з клітки страху та моралізму. Здавалося, ніби загрози державної каральної системи, могутніх та нещадних спецслужб, світової ядерної війни, що десятиліттями гнітили людей по обидві сторони залізної завіси, розтанули. Полегшення від цього тотального повсякденного напруження спричинило глобальний анестезійно-ейфорічний ефект, схожий на героїновий. Пандемія децентралізованого насильства, від районних бандитських розборок до локальних війн в Югославії, Чечні, Грузії, у сп’янінні від відчуття свободи сприймалася притуплено. В популярній та інституціональній культурі розгорнулася карнавальна оргія жорстокості, кіно Квентіна Тарантіно зконцентрувало цю тенденцію. Розквітла вона і в українському мистецтві.

Олександр Бланк залишив мистецьку територію саме коли ця хвиля почала перетворюватися на вал. Спрямувавши свій кураторський досвід шляхом «зрадника від мистецтва» — у комунікаційні, маркетингові та політтехнології. Створивши групу компаній «РОСТ» він досяг визнання як «зірка політичного консалтингу», ігноруючи традиційні стратегії персонального паблісіті. Розумінню суспільних та комунікативних процесів сприяла й освіта: свого часу Бланк студіював системний дизайн і програмування соціальних об’єктів в Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.І.Мухіної (нині — Санкт-Петербурзька академія ім. О. Л. Штігліца). 

Тим часом тема насильства в соціальній думці, мистецтві, поп-культурі та навіть теорії права розвертається у бік уваги до жертви. Індивідуальний досвід болю, зіткнення із насильством емансипується, виходить на вістря уваги. Цьому сприяють розвиток масмедій, що через розповсюдження соцмереж надають голос і видимість майже кожній людині, та глобальний тренд покращення умов життя і зменшення насильства. Сучасний інформаційний потік ніби цю тенденцію заперечує, але це оманливе враження. Саме коли щось починає сприйматися неприйнятним в суспільстві, про це починають відкрито і масово говорити, загострювати увагу на кожному прикладі явища. Так людство долає стереотипи, проривається крізь традиційне, яке починає гальмувати його розвиток. Сьогоднішня нова етика — назрілий крок в цьому поступі.
Тут виникає ризик демонізації насильства, як такого. Варто розрізняти його цілі, відокремивши ресентимент, жорстокість, садистичні прояви, аберації волі до влади. Адже й хірург вдається до насильницьких дій над людським тілом, рятуючи його від загибелі. 

Страх сексуального насильства, прорив крізь віктимність розкриваються в роботах художниці AntiGonna. Нагнітаючи у своїх порно-жахах образність та емоцію до абсурду, до фотофіксації ножа у вагіні, вона виводить українське сучасне мистецтво з підліткового стану гри із табу, небезпекою, маніфестуючі остаточну безсоромність. Натуралістична гіперболізація нейтралізує страх. А разом з тим — обриває спровокований напругою від нього біль, що існує в актуальному колективному несвідомому, як хронічний. Адже хронічний біль буває настільки виснажливим та згубним для організму, що визнається причиною для евтаназії у країнах, де вона є законною.

Олександр Бланк звертається безпосередньо до болю, як емоції та фізіологічного явища водночас, вловлюючі, дистилюючі його образи в діалозі з історією світової культури. В його циклі зустрічаємо аналогії з уроками анатомії з полотен Рембрандта, ван Міревельта, традицією анатомічних театрів, легендою про Голема, бездушного та безжального месника, створеного празьким рабином із глини, жахами Голокосту, медичними експериментами над людьми часів Другої світової та міфами навколо них, включно з «Людською багатоніжкою». 

Обложка журналу «Парта», 1998 рік. Надано Дослідницькою Платформою PinchukArtCentre.

Проте вплив робіт Бланка на глядача перекриває мистецькі асоціації. Змушуючи здригнутися від зустрічі з суттю болю попри принципову протилежність практики автора реалістичності, репортажності, стріму. Художник вдається до своєрідної емоційної вівісекції. 

«Хоча альбом в цілому висвітлює різні точки зору на біль, включно з його іронічним сприйняттям, квінтесенцією його є заключна "Чорна серія”. В ній відображене моє бачення того граничного порогу болю, за котрим зникає людська свідомість і залишається безформна грудка плоті, позбавлена людської подоби. Для вияву цього порогового стану мені довелося переосмислити власний арсенал виразних засобів. Особливість мого художнього методу полягає в тому, щоби вигнати з видимого поля роботи реальність. Я прагну ніц не запозичувати з реальності, крім найзагальніших образних або символічних засобів, та намагаюсь зосередити увагу на самій плоті видимого», — говорить Олександр Бланк.

Подібне враження пекельної метаморфози, самоспростування реальності знайоме тим, хто був свідком останніх тижнів людини, що помирає від ракових метастаз. Її зовнішність щодня змінюється до невпізнаваності, ніби наслідуючи лячні й непередбачувані образи з картин Босха.   

Олександр Бланк. З проєкту «Біль». Фото надані видавництвом Laurus.
Олександр Бланк. З проєкту «Біль». Фото надані видавництвом Laurus.
Олександр Бланк. З проєкту «Біль». Фото надані видавництвом Laurus.

В альбомі Олександра Бланка об’єктивація жертв і катів стає рятівною для психіки, захищаючи від больового шоку. Даючи глядачеві випірнути з виру підсвідомого на берег естетичного в межах індивідуального сприйняття. 

«Біль – це взагалі досить індивідуальне відчуття. Дехто непритомніє від одного уколу, а іншим можна рвати зуби без наркозу. Наші пороги больової чутливості різні та змінюються щодня під впливом різних факторів. (...) Буває, що сусідні до центру задоволення частини можуть активуватися за певного типу болю. Кажуть, від любові до ненависті один крок. Насправді не більше двох міліметрів, якщо вимірювати в масштабах мозку», — зауважує докторка біологічних наук, нейрофізіологиня Нана Войтенко.

Біль — сигнальна система самозбереження організму. Повністю перемогти, позбавити від нього людство є неможливим, бо згубним для виживання. Актуалізується питання насильства. Беззаперечне право на котре, врешті, залишиться за лікарем, що робить необхідне, та художником, сама суть діяльності котрого є насильницькою. Бо те, що він пропонує людству, не має реальної потреби чи необхідності. Але продукує візію майбутнього, а отже — й саме майбутнє.  
 Share: