Американський фотограф та художник — Крістофер Макос / Фото: artslooker.com
Крістофер Макос – американський фотограф та художник, чия виставка відкрилася кілька днів тому у фонді Ізоляція. Учень Мана Рея. Виставка «Крістофер Макос: Час Енді Воргола» складається із двох частин. У першій 20 оригінальних фотографій Макоса становлять панораму богемного Нью-Йорка 1970-80-х років у момент розквіту культури поп-арту та панку; у другій 8 робіт із серії Altered Images показують Енді Воргола в образі його жіночого alter ego.
Сповнені дружньої невимушеності та дружелюбності, що об'єднала Крістофера Макос з його героями, фотографії є справжніми, інтимними та тонкими документами епохи, на яких, крім Воргола, виникають такі ікони сучасного мистецтва та поп-культури, як Сальвадор Далі, Джон Леннон, Мік Мінеллі, Кіт Харінґ, Жан-Мішель Баскія та багато інших.
Фотографії з серії Altered Images, створені протягом 48 годин 1981 року в студії Макоса, показують Енді Воргола в різних жіночих вбраннях і зачісках, порушуючи питання кроссдресінгу, рольових ігор та конструювання ідентичності. У цій відвертості митець виявляє свою інакшість, не боячись бути тим, ким він є насправді, незважаючи на усталені норми суспільства.
Журналіст ArtsLooker Руслан Онопрієнко побував на artist talk Крістофера Макоса і записав найцікавіші висловлювання художника.
Є стільки особистостей, які викликають моє захоплення! Інша річ, що живих серед них залишилося не так уже й багато. Із сучасників можу назвати колишнього президента Барака Обаму. Це людина, яка мені дуже імпонує. Класний хлопець, я щиро радію, що він був в історії моєї країни. Чесно кажучи, сумую за ним.
Я ніколи не брешу. Ну, хіба що, якщо хочу перекусити в ресторані. У таких випадках я кажу, що я лікар, і хтось із мого офісу заздалегідь зарезервував столик на моє ім'я. І навіть якщо немає вільних місць, ніхто не наважується відмовляти лікарям. Тож я завжди, у цьому плані, на коні.
Чого мені не вистачає в житті, то це терпіння. Я дуже нервова та активна людина, і мені реально потрібна витримка.
Моєю найбільшою пристрастю є купівля кросівок. Так само як більшість жінок любить купувати собі туфлі на високих підборах, так і я люблю купувати собі взуття. У мене шафа забита кросівками, їх там, напевно, штук сорок.
Яку фразу я використовую найчастіше? Скоріше не фразу, а слово. Слово cool (круто). Я оптиміст у житті – позитивно думаю про світ, і так само про нього говорю. Я шукаю можливість розповісти про його переваги за допомогою невеликої кількості слів. І слово cool входить до переліку таких слів.
Місяць тому у Нью-Йорку організатори виставки запропонували мені обговорити всі питання заздалегідь. Я відповів відмовою, бо люблю сюрпризи. Це відповідає моєму девізу. Якщо коротко, моє гасло be cool! Тобто будь крутим!
Якби після смерті можна було повернутися на землю, я хотів би бути пташкою, яка літає швидко і високо. Дивитись на світ зверху, літати над залою, як фотограф, вишукувати обличчя присутніх, їхні голови – що може бути краще? Це те, що я справді хотів би робити.
Як на мене, треба вмирати у ліжку, перебуваючи при цьому високо у небі. Якщо так подумати, вирушати в інший світ, лежачи в салоні літака, по-своєму здорово.
Я найбільше люблю проводити час із близькими мені людьми. Саме завдяки одному з моїх друзів – Любові Михайловій – відбулася виставка у Києві. Я хотів би наголосити, що ця виставка, перш ніж потрапити сюди, побувала у найбільших містах світу. Її побачили у Лондоні, Нью-Йорку, Пекіні, Парижі, Мілані. Безпосередньо перед Києвом вона демонструвалася у Флоренції. Мені здається, що це унікальна нагода побачити виставку після того, як вона об'їхала весь світ. І якщо я вже почав про неї говорити, варто нагадати, що ці фотографії фактично показують той період, який власне дав життя всій серії.
Сьогодні в США з приходом нового президента всі запитують «Хто ми? Хто такі американці?» Серія Altered Images (Змінені образи) присвячена проблемам ідентичності. Роботи, створені у 80-х роках, навіть зараз залишаються актуальними. Якщо уважно до них придивитися, то можна побачити, що це не просто Енді Воргол у жіночому образі. Він не перевдягається в жінку, він залишається в чоловічому вбранні, але при цьому вдягає на себе інші гендерні ідентичності. І власне виставка саме про це, питання нашої ідентичності.
Але спочатку ця серія була не так про ідентичність, як про колаборацію між двома художниками. Ми з Енді просто вирішили, що хочемо створити щось разом і почали шукати прецеденти в історії мистецтва, коли художник щось вигадує разом із фотографом. Ми хотіли, щоб серія, яку ми створимо, мала культурну традицію. І ми знайшли таку серію. Вона датована 1921 роком, автори – художник Марсель Дюшан та фотограф Ман Рей. У серії Дюшан постає у своєму жіночому alter ego (в образі Рози Селяві), і для нас це стало відправною точкою для створення нашої серії. Тоді це було не питанням ідентичності, а скоріше питанням культурної спадщини, яким можна певним чином скористатися.
Мені здається, про питання ідентичності більше говорить інша частина експозиції. Тут зафіксовано дуже важливий період американської історії – коли країна дійсно стала культурною величиною та почала єксплуатувати культуру навесь світ. Особистості, яких тут можна побачити, додалися до слави США у 70-80-ті роки. Всі вони були круті та веселі, просто кожен по-своєму. Далі був зовсім божевільним, Джон Леннон жив музикою, Кіт Харінґ був той ще веселун. Жан-Мішель Баскія теж був особливий. Тут є фото, де він тримає глобус, повернутий Африкою до глядача. Так він підкреслював своє коріння, заявляючи: «Я – афроамериканець». Тоді це вже було революцією.
