/var/www/cdpolya9961/data/www/artslooker.com/wp-content/themes/looker
https://artslooker.com/wp-content/themes/looker

Наталія Заболотна: «Аби потрапити в майбутнє, сьогоднішнє покоління українців має створити конституцію цінностей»

4159
Наталя Зоболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України

Наталя Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України

Міжнародний економічно-гуманітарний форум Ukrainian ID, який цього літа з великим резонансом вперше пройшов у Каневі, щойно оголосив тему та дати проведення у 2019 році. 7-8 червня учасники форуму знову зберуться на Чернечій горі аби обговорити “Революцію цінностей” – неминучі й фундаментальні зміни у житті українців та всього світу, які ми маємо прийняти і навіть ініціювати в часи, коли стрімко змінюються закони й правила економіки, політики, культури. За результатами дводенної роботи спікери з України та іноземних держав мають створити Конституцію цінностей: перелік базових моральних та економічних орієнтирів для суспільства у новітню епоху.

В інтерв’ю ArtsLooker Наталія Заболотна, засновниця “українського Давосу” (як неофіційно називають Ukrainian ID) та президент Фонду гуманітарного розвитку України, розповіла, що спонукало її започаткувати цей форум, чому вітчизняні політики уникають рішучих дій у сфері гуманітарної безпеки та чи варто сьогодні розраховувати на державу у питаннях розвитку культури, спорту та освіти.

Як сталося, що Ви, після років керування найбільшими державними інституціями в галузі культури – Українським домом та Мистецьким Арсеналом – перейшли в громадянський сектор і заснували Фонд гуманітарного розвитку України? Що Вас до цього спонукало? Чи вважаєте, що саме громадянське суспільство може більш ефективно вирішувати гуманітарні завдання країни, ніж апарат держави?

– Історія Фонду почалася якраз тоді, коли я ще керувала Арсеналом, у 2015 році. Я зібрала ініціативну групу фахівців у галузях культури, спорту та освіти – українських й іноземних – щоб зрозуміти, як ми можемо втілити ту реформу, про необхідність якої чомусь ніхто не говорив: реформу гуманітарної сфери.

Тоді було дуже багато державних і громадянських ініціатив щодо реформування економіки, енергетики, судової влади, виборчого законодавства, але при цьому (за багаторічною і сумною традицією!) за бортом залишилася тема гуманітарної безпеки країни. Від якої, взагалі-то, залежить саме існування будь-якої держави як самостійного і здорового організму.

Це був час зворушливої наївності. Тоді ще панувала віра в те, що новий президент і новий парламент не посміють поводити себе так так, як їхні дискредитовані попередники. І в управлінні країною вони керуватимуться законом, здоровим глуздом й інтересами суспільства.

Як показала подальша історія, ми жорстоко прорахувалися. Тут кожен громадянин України може навести свої власні враження від влади, а я ж сконцентруюся тільки на питанні гуманітарної реформи. Отже, наша ініціативна група розробила законопроект про створення державного фонду гуманітарного розвитку, що на грантовій основі мав би фінансувати проекти в галузях культури, науки, освіти, спорту – так, як це робиться, наприклад, у Великій Британії та Естонії. А сам фонд мав би поповнюватися за рахунок введення соціального акцизу на тютюнові та алкогольні продукти і азартні ігри. Знову ж таки, це європейський досвід, який себе зарекомендував вже протягом десятиліть. І ось коли наш законопроект про впровадження такої моделі в Україні потрапив до Верховної Ради, почали відбуватися вельми дивні і обурливі речі.

Мені дали зрозуміти, що такий закон зачіпає фінансові інтереси занадто серйозних людей у верхніх ешелонах влади, які не дозволять, щоб навіть одна зайва копійка з продажу лотерей, горілки й цигарок йшла на якусь там культуру та спорт. Тому проект поклали під сукно: його просто не виносили до сесійної зали.

Потім почалася кампанія мого звільнення з посади директора Мистецького Арсеналу, що скінчилася ганебним кадровим конкурсом з винятковими порушеннями.

Ну а в фіналі влада наввипередки, в якості «протиотрути», розробила й ухвалила (руками штатних реформаторів та контрольованих нардепів) свій альтернативний проект про створення культурного фонду, який тепер досить непрозорим чином фінансується Мінкультом, а затвердження чергового фінансового траншу для нього з боку ВР відбувається в ручному режимі. Пам’ятаємо також, що цей фонд за досить туманних обставин очолила наша перша леді.

Як результат, у відповідь на запропоновану громадянським суспільством модель максимально прозорого і стабільного фінансування усієї гуманітарної сфери, наші можновладці обрали інші давно знайомі та засвоєні методи: адмінресурс та корупцію. За таких умов державні кошти – тобто, кошти громадян країни – що могли би йти на реставрацію замків, модернізацію культурних центрів та сільських клубів, спортивних шкіл та басейнів, на розвиток суспільства, розподіляються волюнтаристським чином. І доволі часто гроші йдуть на створені спеціально під цей розподіл проекти. А працівники гуманітарних галузей – художники, музиканти, кінематографісти, працівники театру – перебувають під пресингом. Бо вони залишаються у рабській залежності від розподільників бюджетів і виконують роль ідеологічної обслуги діючої влади.

Власне, вся ця історія і підштовхнула мене до того, щоб заснувати Фонд гуманітарного розвитку України – вже як громадську організацію. Наші стратегічні цілі залишилися такими ж: зміцнювати і розвивати гуманітарну сферу. І, схоже, зараз ця тема хвилює виключно громадянське суспільство, на відміну від держави.

Наталя Зоболотна - Український ID форум (2)

Останні кілька років, даючи оцінки ситуації в різних гуманітарних галузях України, Ви використовуєте сполучення «гуманітарний дефолт». Але наскільки це справедливо? Адже в нас колосальними темпами нарощуються обсяги кіновиробництва. У великих містах (в мільйонниках так точно) кипить мистецьке життя. Книжкові форуми в Києві та Львові збирають величезні черги. Хіба все це схоже на дефолт?

– Я абсолютно не заперечую всі ці процеси. Зауважу тільки, що «Книжковий арсенал», який я заснувала ще у 2011 році, з самого початку збирав черги й десятки тисяч шанувальників. Тому це точно не досягнення останнього часу.

Але я вам пропоную проаналізувати стан гуманітарної сфери більш глибинно. Дійсно, на кіно ми витрачаємо набагато більше грошей, ніж коли-небудь в українській історії. Та, разом з тим, наші фільми вкрай рідко можуть похвалитися касовими успіхами і навіть відбити свої бюджети. Надто багато стрічок отримують нищівну критику. Паралельно інфраструктура кінематографу розвалюється просто у нас на очах: жахливий стан університету Карпенка-Карого, плани приватизації студії Довженка (що практично гарантує її зникнення), закриття знакових кінотеатрів (останні приклади – «Україна» і «Кінопанорама» в Києві). Ось що насправді відбувається під глянцевою мішурою прем’єр чергових мало кому потрібних фільмів.

Мистецька сфера – ті ж проблеми. Йде цілеспрямований розвал системи освіти, тому що художні школи перетворюються на гуртки самодіяльності, або зовсім закриваються через небажання держави чи місцевої влади їх фінансувати. Це, до речі, є наслідком непродуманої децентралізації — архітектори якої чомусь не второпали, наскільки руйнівною вона може бути для гуманітарної сфери. Даруйте, якщо масово закриваються мистецькі школи, хто ж буде створювати твори мистецтва вже через покоління? Я при цьому навіть не зачіпаю питання стандартів нашої освіти, що відстають від західних країн точно на двадцять-тридцять років, якщо не більше.

Ви кажете, що мистецьке життя вирує. Але в яких умовах? Так, часом відкриваються приватні майданчики, що повністю залежать від настрою багатого мецената. І тому вони так само раптово зникають, не залишаючи жодних слідів в історії, не зробивши нічого для майбутнього розвитку інфраструктури.

І мистецьке життя вже точно не вирує в наших музеях, жоден з яких не дотягує навіть до скромних аналогів, наприклад, в угорській глибинці. Так, майже десятиліття працює недобудований Арсенал. Який весь час загрожують перетворити на будмайданчик чергового елітного житлового комплексу або ще якоїсь нісенітниці. Але й одного Арсеналу замало в масштабах однієї з найбільших країн Європи.

Тож якщо всі ці факти зібрати до купи і проаналізувати загальну картину, то дефолт стане очевидним. Ми однією рукою витрачаємо гігантські суми з малозрозумілою метою, на кшталт виробництва кіно, яке ніхто не дивиться (і це означає, що ми, швидше за все, маємо тут справу з корупцією). А іншою рукою вщент руйнуємо гуманітарну сферу, так, що від неї може просто нічого не залишитися.

Все це – зовсім не абстрактні розмови, не плоди буйної фантазії. Найпершим проектом нашого Фонду була платформа # SOSмайбутнє – як ми її називали, громадянська інвентаризація країни. Її завданням якраз і був збір інформації – наочної, візуальної – про те, в якому стані знаходяться наші історичні будівлі, школи, музеї, парки, спортклуби і басейни. Тобто, все те, що сприяє підвищенню якості людського капіталу, привносить в людське життя сенс, значення.

Ми отримали понад дві тисячі звернень з фотографіями з усіх куточків країни, від Києва до найменших селищ. І всі ці фото можна було б зібрати в абсолютно шедевральний антиутопічний альбом – складно повірити в те, що найбільша країна Європи у XXI столітті так поводиться зі своєю спадщиною і, водночас, зі своїм майбутнім.

Це дуже депресивна картина. Розвалюються або навмисно знищуються дивовижні палаци і замки, які залишила нам історія. Зруйновані дитячі спорткомплекси та басейни, в яких замість води тепер купи сміття, а замість плитки на стінах – контакти наркодилерів. А найогидніше, що на місці цих колишніх осередків повноцінного людського життя виникають наливайки або підпільні казино, що маскуються під лотереї.

Тому коли говорять, ніби закриття неприбуткових кінотеатрів чи дитячих спортивних шкіл є природним процесом, я хочу у відповідь запитати: а навала нелегальних казино це теж природний процес? А постійне зростання числа алкоголіків і наркозалежних серед наших дітей і підлітків – це теж природний процес? А може, все ж таки, це результат абсолютно конкретних і протиприродних дій – злочинів проти гуманітарної безпеки країни?

Українців не обдуриш цими розмовами про те, ніби віднімати в них нормальне життя у всіх його барвах і можливостях – природно. В наших громадян болить серце від усього, що відбувається навкруги. Багато хто сьогодні знаходиться в скрутному становищі, в постійному пошуці шматка хліба для себе і своєї родини. Але як же можна мовчки їсти цей вистражданий хліб, якщо тебе з усіх боків оточують гнилі руїни, розкидані по землі шприци, розбиті пляшки і нахабні бандити? Щоб все це спокійно сприймати, треба перетворитися на жуйних тварин і десь мовчки пересидіти все життя, до самої смерті. Схоже, це і є нинішня державна гуманітарна стратегія.

То люди мовчать або якось змінюють цю ситуацію?

– Зараз час від часу виникають спалахи локального опору. Наприклад, коли студентів і викладачів якогось конкретного вчилища зачепить напалмом дурості влади і вони опиняються перед загрозою виселення і закриття, тоді починається боротьба.

Наш Фонд зараз веде боротьбу за збереження окремих пам’яток. Боротися дуже непросто, тому що проти тебе миттєво запускається машина державного ідіотизму і наклепу. Наприклад, у 2017 році ми почали збір коштів на реконструкцію будинку в селі Шершні, де провів своє дитинство Микола Леонтович – найвідоміший у всьому світі український композитор. А вінницька обласна влада відразу ж почала кампанію про те, що ця будівля насправді ніякого відношення до Леонтовича не має, бо справжній будинок, нібито, давно згорів. Хоча і жителі села, які через покоління передають пам’ять про Леонтовича, і навіть реєстр пам’яток місцевого значення однозначно стверджують, що у Шершнях стоїть саме той автентичний будинок! Тобто, сьогодні цинізм влади зашкалює. Вона нічого не зробила і не робить для збереження цього історичного скарбу. Але оскільки ми своєю активністю ставимо під сумнів імідж цих діячів, то їм краще дискредитувати громаду та пам’ять про всесвітньо відомого генія, аби виправдати власну ницість та безгосподарність.

Будинок легендарного композитора Миколи Леонтовича, який потребує негайної реставрації

Будинок легендарного композитора Миколи Леонтовича, який потребує негайної реставрації

Та ми не здаємося. Локальні перемоги – це теж дуже важливо в нинішньому положенні. У Каневі ми змогли облаштувати спортклуб «Спарта», почали роботу над тим, щоб нарешті відкрити «Шевченківський культурний центр», який не можуть добудувати вже без малого сорок років. У Черкасах організували виставку Родена, щоб зібрати кошти на відновлення і модернізацію місцевої художньої школи імені Нарбута, в якій навчаються 500 дітей. В її чудовій історичній будівлі роками протікає дах,. В той же час пожежники вимагають школу закрити, бо в них завжди є питання. Грошей на ремонт школи банально ніхто не виділяє. Ось так і виходить, що державній машині простіше і вигідніше щось знищувати, ніж оберігати і будувати.

Ви вважаєте, що держава в принципі не може проводити якусь конструктивну гуманітарну політику?

– Навпаки! Саме держава і зобов’язана це робити. Тому що держава як система створена для задоволення потреб громадян. Це в нас все ще животіє збочена система, в якій все поставлено з ніг на голову. І це наші нинішні чиновники не здатні на бодай якісь конструктивні дії, крім налагодження схем відкатів.

Насправді ж, саме ті програми, що створюються на найвищому державному рівні, і здатні дієво вирішувати масштабні проблеми. Є приклад Ісландії, де всього лише двадцять років тому були ті ж проблеми з дітьми і молоддю, з яким зараз зіткнулася Україна. Суцільне пияцтво, епідемія підліткового тютюнопаління і наркотичної залежності – як результат, асоціальна, небезпечна поведінка. Настільки небезпечна, що дорослі ісландці боялися вечорами пересуватися вулицями, побоюючись власних дітей. «Власних», звичайно, у лапках, але оскільки ісландці це зовсім невелика нація, то між громадянами за замовчуванням встановлені майже сімейні стосунки.

І щоб зупинити цей соціальний колапс, на державному рівні було прийнято національну програму «Молодь в Ісландії», згідно з якою ледь не на кожній стометрівці звели спортивні школи, футбольні секції, культурні центри, модернізували школи мистецтв – аби діти після шкіл не збивалися в безцільні зграї і розважали себе пивом, а плекали свої таланти. З бюджету цілеспрямовано були виділені кошти на те, щоб по всій країні відкрилися спортивні й культурні осередки: сучасні, добре оснащені, із продуманими програмами. І показники вживання алкоголю, тютюну, марихуани почали відразу ж йти на спад. А за 15 років зменшилися вдесятеро.

Цим рішенням ісландці врятували своїх дітей і своє майбутнє. В буквальному сенсі. І згадайте, який фурор викликала ісландська збірна на останньому чемпіонаті Європи з футболу! А гравці їхньої збірної – це саме ті хлопці, які 15-20 років тому прямували після уроків на футбольне поле, а не вештатися по парках з пляшкою алкоголю. Ісландія не може економічно зрівнятися з Францією чи Німеччиною в плані фінансування спорту. Але одне стратегічно правильне рішення принесло ісландцям колосальний успіх на міжнародній арені.

Ось саме такі стратегічні програми і потрібні Україні. Саме таку гуманітарну модель – що реагувала б на актуальні потреби суспільства – ми і пропонували в тому законопроекті, який побоялася ухвалити влада.

Давайте міркувати далі. Якщо молодим людям пропонують не пляшку з пойлом, а розвиток, який дозволить їм бути затребуваними на батьківщині, то чи стануть вони масово покидати рідну країну? А в Україні еміграція молоді стає колосальною проблемою, економічні та соціальні наслідки якої ми поки навіть боїмося осмислити, а тим більше жодним чином до них не готуємося.

Перед нами наразі стоїть завдання: створити таку систему управління державою, яка б спиралася у своїй щоденній роботі на принципи гуманітарної безпеки. Я переконана, що в стратегічній перспективі це більш важливо, ніж гарячковий пошук кредитів і сумнівні економічні реформи, якими ми зайняті останні п’ять років. І ось тоді ми і станемо успішною країною!

Отже, спершу ми маємо досягти успіхів в освіті, науці, культурі, а вже потім – в економіці?

– Я б сформулювала так: спершу у суспільства повинні бути цінності. І завдання нинішнього покоління українців: якщо ми хочемо потрапити у майбутнє, то маємо створити конституцію цінностей, які фундаментально регулювали б наше життя.

Заробляти гроші – не цінність. Це, звичайно, необхідність, але точно не цінність. Купувати дорогі авто чи нерухомість – теж не цінність.

А ось сприяти розвитку людини як особистості – так, це цінність. Розвивати культурні інститути і можливості – це цінність. Оберігати історичну спадщину і створювати те, що стане цінним надбанням у майбутньому – це цінність.

Якщо цей світогляд стане для нас основним законом, то атакувати нас, провокувати розбрат між нами буде просто неможливо. Адже нас єднатиме порозуміння на базовому, концептуальному рівні.

Тобто, розвиток людини як національна ідея України?

– Термін «національна ідея» я зараз намагаюся не використовувати. Його за останні десятиліття затерли, затоптали і знецінили. Ті, хто кричав, що українцям потрібно повернутися до своїх витоків і традицій, одночасно руйнували наші історичні пам’ятники. Ті, хто стверджував й продовжують стверджувати, що треба засукати рукава і важко працювати, водночас у промислових масштабах крали й крадуть гроші, зароблені цією важкою працею інших людей.

Україна не повинна йти якимсь «особливим шляхом». Це дурна і небезпечна ідея – що останніми роками наполегливо доводить власним прикладом Росія.

Ми повинні йти разом з усім цивілізованим світом, розуміючи, що нас об’єднують глобальні спільні виклики, відповісти на них які ми зможемо лише спільно.

Ці питання ми піднімали на міжнародному економічно-гуманітарному форумі Ukrainian ID, який наш Фонд у 2018 році заснував і вперше провів у Каневі. До нас приїхали десятки спікерів з різних країн світу, включно з найрозвиненішими – США, Канада, Франція. І, знаєте, було абсолютно очевидно, що Україну не сприймають як певне екзотичне явище, чию «особливість» потрібно пестити. Світ вже не має часу на такі ілюзії. На порядку денному передових держав: майбутнє всієї Землі і людства як такого. Адже ми опинилися перед суттєвою загрозою через непродумане використання ресурсів планети, через агресивне ставлення людини до самої себе та інших біологічних видів, бо за останні сорок років на Землі були знищені 60% усіх тварин. Наша екологія кожного року стає все менш комфортною для життя. Технологічний процес ставить під питання доцільність не тільки окремих професій, а взагалі парадигму існування людини як такої. Ці глобальні виклики – колосальні, а ціна помилки може бути катастрофічною.

І саме гуманітарний розвиток, культура, наука стають сьогодні тими інструментами, за допомогою яких людство рятує своє майбутнє. Бо в основі усіх цих галузей: універсальні цінності, що долають непорозуміння між людьми та спільнотами.

Без гуманітарних цінностей автоматично зростає бідність, знищуються системи освіти та охорони здоров’я, розквітає насильство, ксенофобія, ненависть. І суспільство, яке перебуває в такому тривожному стані, стає дуже легкою здобиччю для маніяків, злодіїв та диктаторів.

У підсумковому комюніке Ukrainian ID від імені його учасників містилися дві настанови для української держави: внести у Конституцію поняття гуманітарної безпеки як складової національної безпеки та накласти мораторій на ліквідацію й перепрофілювання будь-яких гуманітарних закладів в країні. Це – перші фундаментальні кроки, що мають зупинити той демонтаж, ту жахливу деструкцію, що кояться сьогодні.

Демонтуючи свою гуманітарну сферу, Україна зараз сама виганяє себе з майбутнього і повертає у середньовіччя. Але ж загроза тотального гуманітарного краху лякає набагато більше, ніж будь-які політичні та економічні кризи. Тому ми просто зобов’язані – поки ще маємо таку можливість! – зломити цю тенденцію. Шлях гуманітарного розвитку і стане запорукою успішного світу та успішної України.

07.12.2018

Схожі записи