Давид Чичкан: художні твори між політикою та мистецтвом

Авторка: Яна Качковська

Архів мистецтва воєнного стану відстежує творчість близько 220 художників, художниць і мистецьких груп. Однак серед них є принаймні один, що не вважає себе художником. Давид Чичкан стверджує, що професія рисувальника відповідає йому більше, аніж художника. Він у першу чергу намагається поширити свої політичні погляди та використовує для цього мистецтво та систему мистецтва як інструменти, що допомагають утілювати та просувати задум у маси. Чичкан неодноразово заявляв, що не цікавиться сучасним мистецтвом та вважає, що на нього невиправдано витрачають багато ресурсу. Зокрема у інтервʼю для Your Art художник зазначає, що «на сучасне мистецтво йде певна кількість ресурсів, і я не зовсім розумію навіщо. Я причетний до сучасного мистецтва лише тому, що мені потрібні гроші, а не визнання». На його думку, художником є кожен, проте не у всіх є сприятливі обставини, аби реалізувати свій творчий потенціал.

Тож складається ситуація, коли художник не вважає себе художником, а сучасне мистецтво загалом чимось цінним чи корисним, проте його запрошують брати участь у виставках сучасного мистецтва та робити власні виставкові проєкти у галереях та музеях. Словом, Чичкан використовує інститут мистецтва для поширення лівих політичних поглядів та для того, аби заробити на життя. Чичкан не серйозно ставиться до інституцій чи майданчиків, які присвячені «так званому сучасному мистецтву», а використовує їх лише для заробітку, поширенню своїх ідей та можливості відвідати європейські країни. Проте, ці інституції, які митець використовує у власних цілях, запрошуючи його брати участь у своїх виставках, визнають його як сучасного художника. Чому Чичкан розглядає інститут мистецтва як більш придатний для політичної комунікації, аніж безпосередньо політичні інститути — парламент, політичні партії чи громадські організації? Тематика та її реалізація у роботах Чичкана допоможуть у цьому розібратися.

У 2016-2017 роках Чичкан працює над серією робіт, що стали реакцією на тодішні політичні події, у тому числі на Євромайдан. Називаючи виставку «Втрачені можливості», Чичкан акцентував на тому, що Україна втратила момент, коли здійснення радикальних суспільних перетворень було все ще можливим. Водночас художник працював над переосмисленням української історіографії, й виставка «Під час війни» стала результатом дослідження художником історії української революції 1917-1920 років. Чичкан хоч засновує серію на образах історичних персонажів, однак веде мову про  антимілітаристську позицію анархізму та кризу представницької демократії, яку трактує як «зраду революції соціал-демократами». Нинішня війна, — як зазначає Чичкан, — продовження тієї війни держав за перерозподіл власності, що не закінчилася у 1918 році Версальським миром і триває на території сучасної України.

У своїй серії робіт «Гривні альтернативні» 2021 року Давид підсвічує упосліджені факти та політичні погляди головних персоналій, довкола яких сформовано національну ідею. Це Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов. Усі вони дотримувалися і відстоювали свої ліві політичні погляди. Сьогодні про це мало хто знає, адже у школі уникають згадки про вірш Франка «Патріот», натомість розглядають лише «Мойсей» та «Зів'яле листя». А про Лесю Українку ми знаємо як про вічну борчиню, однак у школах не розповідають як у 20 років вона хотіла перекласти Маркса. На думку автора, варто «відновити історичну правду», тому у своїх роботах до кольорів національного прапора України — жовтого та блакитного, — він додає червоний, чорний та фіолетовий як символи тих політичних поглядів, яким слідували обрані митцем історичні постаті.

Серію робіт «Гривні альтернативні» продовжилася у  виставці «Стрічки та трикутники», яку двічі переривали: спочатку — через погром праворадикалів, потім — через початок повномасштабного вторгнення. У виставці Чичкан представив свій альтернативний погляд на Україну, де працює з руйнуванням образів та стереотипів, часто створених Радянським Союзом у власних ідеологічних цілях, та намагається через візуальні образи запропонувати глядачам помислити цю «іншу», вигадану ним країну, політичний розвиток якої був унеможливлений перемогою більшовиків напочатку XX століття.

Проєкт, над яким митець працює протягом двох років повномасштабного вторгнення, є продовженням його ідеї «альтернативної України». Однак, фокус Чичкана змістився саме на зображення людей, які зараз захищають близькі художнику переконання щодо того, як має виглядати Україна. Чичкан зарисовує військових з фотографій і створює колективний портрет людей, які через війну не можуть ні зустрітися разом, ні тим паче сфотографуватися. Він поєднує цих людей в групових портретах, щоб бодай художньо обʼєднати їх в спільному просторі. Великою мірою, Чичкан використовує інструментар  мистецтва, щоб розповісти про однодумців лівих поглядів, які сьогодні знаходяться на фронті та, на думку художника, проактивною позицією посилюють та розширюють свою суб'єктність. Цей проєкт немає чіткої назви: у різних музейних та галерейних виставках його можна було побачити під різними назвами: «Політичний компас» (2023) у Кривому Розі, «Ідентифікація. Інтерпретація. Репрезентація» (2023) у Запоріжжі, «Стрічки боротьби» (2023) в Ужгороді та «Зі стрічками та прапорами» (2024), що не відбулася в Одесі (виставку скасували через погрози праворадикалів). І хоча на всіх вищезазначених виставкових проєктах було представлено роботи з одного проєкту мистецькі інституції, бажали мати свою «унікальну» виставку, тому для цього художник був змушений вигадувати нові назви.

«Невідомі у балаклавах пошкодили виставку українського художника», «невідомі у балаклавах знищили роботи художника», «праворадикали погрожують знищити виставку Давида Чичкана» — подібними заголовками вже не вперше рясніють ЗМІ, коли Чичкан анонсує чергову виставку своїх робіт. Художника часто хибно звинувачують і у знеціненні українських військових, і навіть в посяганні на національну безпеку.

Недавній  випадок стався у січні 2024 року з Одеським національним художнім музеєм: праворадикали погрожували розправою як художнику, так і колективу музею у коментарях до допису в соціальних мережах з анонсом виставки «Зі стрічками та прапорами» Давида Чичкана. Виставка мала стати частиною музейного циклу проєктів «Мови війни» під кураторством тоді ще керівника наукового відділу, а сьогодні незалежного куратора Кирила Ліпатова. Метою проєкту «Мови війни» в Одеському національному художньому музеї було представлення множини досвідів українців у російсько-українській війні та пошук форм і образів, які можуть про цей довід розповісти.

У відібраних для виставки роботах Чичкан, звертаючись до стилістики політичного плаката XIX–XX століття, зобразив реальних військових, своїх однодумців за політичними переконаннями. Усі вони — представники анархістського та антиавторитарного соціалістичного рухів, які, однак, стоять на захисті України в лавах ЗСУ. Чичкан, роблячи видимими людей, що мають різні політичні погляди, прагне підкреслити відмінність української армії від російської, що навпаки є знеособленою.

Погрози музею стали причиною скасування виставки, що своєю чергою виразно оприявнило затребувану анонімною «широкою авдиторією» уніфікацію сприяння війни.  Відтак досвіди, погляди, переконання та сприйняття війни начебто мають відповідати певним «нормам», а інакше це тягне за собою шквал негативних реакцій та народного обурення. Подібні ситуації в умовах воєнного стану трапляються все частіше. І основна проблема полягає у тому, що «більшість», яку обурює творчість Давида, виносять свій вирок навіть до того, як побачать зображуване. Таке ставлення до художньої практики Чичкана виникає через те, що існує уявлення про нормативне, «зручне» мистецтво для задоволення очікувань та потреб суспільства, що не повинно мати приводів для пошуку інших сенсів, а в ідеалі — бути конʼюктурною відповіддю на порядок денний. Проте  така відповідь небезпечна через формування панівної ідеології, ствердженої державою. А формування ідеології — це шлях авторитарних держав, а не демократії, яку ми відстоюємо.

Тож Чичкан поєднує зображення фігур з текстовими елементами, чим наслідує політичний плакат ХІХ—XX століть. Він створює рисунок, який можна відтворити у безлічі копій та репродукцій, розвішуючи у під'їздах, на вулицях міст чи дописах у соцмережах. Митець вважає, що все повинно виконувати певну функцію і мистецтво — не виняток. Він поставив за мету привернути увагу до лівих політичних поглядів, відтак роботи Давида стають функціональними, де політична складова є основною. Проте це не спростовує естетичності його творів: тонких, ретельних і кропітких у виконанні, й нетривких у матеріалі акварельних портретів. Його художню практику розглядають як агітаційні плакати, а його діяльність як активіста — крізь естетизовані графічні роботи. Тому експонування робіт Давида Чичкана для музею є викликом, що віддзеркалює складність його мистецької практики та політичних переконань. Суміщення політичного та художнього в його роботах часто провокують та кидають виклик усталеним нормам, ставлять під сумнів саму сутність сучасного мистецтва та його ролі в суспільстві.

Більше про українське мистецтво з 2022 року та зокрема роботи Давида Чічкана можна дізнатися на сайті Архіву мистецтва воєнного стану. Дослідження та опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей, реалізується ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: