Євгенія Цаценко

Довгоочікуване відкриття Jam Factory, найбільшого артцентру Львова супроводжує масштабна виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми». Курована Катериною Яковленко, Наталією Маценко та Борисом Філоненком експозиція налічує твори понад 70 українських художни_ць. Виставка говорить про стан буття-у-війні з усією його складністю та різноманітністю: від досвіду вимушеної релокації до перебування на передовій; від порятунку людей до збереження музейних фондів; від особистих втрат до болю за тих, кого не знаємо; від надії та сміху крізь сльози до відчуття тотального відчаю і спустошення. Ця війна не почалася ні 24 лютого 2022 року, ні 20 лютого 2014 року. Палаючі пейзажі, написані Тарасом Шевченком у засланні та масштабне полотно «Оборона Севастополя» Олександра Гнилицького та Олега Голосія, присвячене подіям Кримської війни зі старту натякають, що боролися ми ще від XIX століття (а насправді майже стільки, скільки існуємо).

Склеювання клаптиків історії, оприявнення зв’язків між подіями минулого та сьогодення — одна з декількох важливих місій, які беруть на себе куратор_ки виставки. Відбувається деміфологізація важливих постатей історії України: вони покидають сферу sacrum, стаючи зрозумілішими й ближчими — адже зближуються також наші контексти. На реактуалізований під час великого вторгнення заклик Івана Мазепи боронитися зі зброєю в руках Віталій Кохан створює «Справжні дерев’яні мечі». Це одинадцять шаблей різної форми і довжини — схожих на ті дерев’яні, про які ми мріяли в дитинстві. Сьогодні слова гетьмана «же през шаблі маєм право», на які посилається Кохан, також прикрашають шеврони 54-тої окремої механізованої бригади.

Влад(а) Валіжевський звільняють від рамок і запилених рушників портрети Нестора Махна, Лесі Українки, Василя Стуса. Художники(ці) перетворюють їх на актор_ок сьогодення — тих, хто бореться за свободу сучасної України. А в рік здобуття Україною незалежності Олександр Гнилицький та Олег Голосій створюють величезне панно «Оборона Севастополя», деконструюючи події 1854-1855 років, які російські історики і досі використовують як доказ «героїзму й відданості російського народу».

Старі нові реальності

На зміну втраченим просторам приходять альтернативні реальності, які конструюють художни_ці. Гора Аюдаг, що знаходиться на Південному березі Криму, тепер доступна у віртуальному середовищі, побудованому на фото, спогадах і снах Юрія Єфанова. Куратор_ки називають цей жест «тимчасовою компенсацією» — подібною компенсацією також стають макети відтворених «Відкритою групою» українських хат, які було втрачено під час Другої світової та нинішньої російсько-української війни. Митці не повернуть Крим зразка 2013 року та зруйновані хати, але вони можуть запропонувати альтернативу забуттю. В такий спосіб ми символічно підтримуємо зв’язок із важливими місцями та предметами, доступу до яких не маємо та про стан яких можемо лише здогадуватись. 

Хоча на виставці також є місце для пусток і вирв: куратор_ки нагадують про викрадені росією твори українських художни_ць, залишаючи порожні місця на стінах експозиційного простору. Включення фотографій чи репродукцій цих робіт було неможливим, адже прирівнювалося би до примирення з поточною ситуацією. Над питанням втраченої культурної спадщини також задумується Юрій Пікуль: в роботах художника зруйновані будівлі та евакуйовані музейні колекції поглинають тривимірні чорні діри.

Для чого дивитися на природу

Впоратися з пітьмою та порожнечею допомагає звернення до природи, яка продовжує жити своє життя навіть в умовах екоциду — як картоплини на фотографіях Миколи Коломійця, що пустили пагони в холодному підвалі. Нелюдські агенти мають інакшу темпоральність — вони пускають коріння, виростають, квітнуть і дають плоди за власним календарем. Разом з усвідомленням, що в одному часопросторі з тобою існує величезний всесвіт без війни, приходить спокій. Занурюватись у його споглядання — це свого роду ескапізм. Втеча у той самий альтернативний вимір — лише не уявний і не віртуальний, а цілком існуючий. Звісно, природа не лише квітне — вона в’яне, розкладається та гниє. Але це не засмучує — картини Катерини Алійник, на яких художниця зображує процес розкладання коренеплоду, навіть справляють терапевтичний ефект. Вони говорять про очищення землі — дуже нагальне питання для України, як для держави з найбільш замінованою територією станом на 2023 рік.

Криза репрезентації та сенсу

Натомість розпадання звичних речей, викликане повномасштабним вторгненням, лякає значно більше. Коли в твою країну приходить щось настільки жахливе і нищівне, як війна, весь попередній досвід вмить стає нерелевантним, а старий та надійний інструментарій, як-от мова — неробочим. Настає криза репрезентації — реальність не піддається ні словесному, ні візуальному опису. Щонайменше, жодна оповідь чи образ не передають її сповна, тому художни_ці обирають безпечніші стратегії. Ярослав Футимський та Антон Саєнко пишуть монохромні полотна. Саша Маслов, Богдана Заяць, Андрій Рачинський документують: військових, пошкоджені будівлі, чужі думки, своїх друзів і, зрештою, самих себе. Подібні роботи-спостереження (майже) виключають художнє втручання автор_ок — вони слугують радше фото- й відеоархівами повномасштабної війни, ніж мистецькими стейтментами. Що чесно, принаймні, на думку французького філософа Емануеля Левінаса. У збірці «Між нами. Дослідження думки-про-іншого» він говорить, що створити правдиві репрезентації таких апокаліптичних подій як війна чи геноцид неможливо — їх можна зображати лише як «прірву в історії, яку ми не можемо заповнити жодними оповідями», жодними інтерпретаціями.

На виставці представлено роботи, які переглядають роль і надійність мови у контексті повномасштабної війни. Російське слово «дети» в роботі Ярослава Футимського перетворюється на питання «де ти». Пізніше це ж слово-попередження з’являється на фотографіях Каті Бучацької. Вона раз у раз пише «дети» на березі моря, після чого напис змиває хвиля — так мисткиня піддає сумніву реальні значення та вагу слів. А в роботах ветерана АТО Любомира Тимківа літери, які колись складали фразу «куріння вбиває» і були вирізані з пачки цигарок, перемішуються та утворюють хаос (бо вбиває не куріння — принаймні, не тут). Втім, для деяких художни_ць, саме мова, а не творення візуальних образів, стає єдиним можливим способом висловлюватись про війну. Важливі в контексті повномасштабного вторгнення слова «світло» та «люди» стають центральними персонажами творів Євгена Самборського — вони розтікаються на монохромних полотнах художника.

Виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» не драматизує, але й не намагається роздавати прогнозів чи обіцянок, яких неможливо дотримуватись. Швидше, куратор_ки створюють ретроспективу — розгортають великі часові пласти, аби ми заново зазирнули в них і віднайшли відповіді, яких потребуємо зараз. Вони показують нам нас у нашій боротьбі — колишніх, теперішніх, майбутніх.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: