- SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON - SOON •

Важко стверджувати(ся): освіта та сучасне мистецтво в Україні

17 вересня, 2020

«Ми», 2019-2020, Художники: Максим Ходак, Василь Сай, Матвій Рубан

«Важко стверджувати, що роботи на виставці дають відповіді». Таке формулювання в прес-релізі нейтралізує претензійність назви Where is Revolution?, а разом з тим виявляє голос викладач_ок, відокремлюючи його від голосу студент_ок. Видимість цих позицій, їхня відмінність і змішання, здаються ключовими у виставці за підсумками другого семестру дворічної програми Contemporary Аrt у КАМА¹. 

Експозиція була відкрита всього три дні, але випустити її із поля зору було б помилкою. Замість нових художни_ць тут навмисно студент_ки, замість ще однієї порції витворів – виконані завдання. Такий показ міг бути звичайним переглядом у середині навчального процесу. Якби тільки в українському контексті освіта на території сучасного мистецтва була повсякденною практикою, а не щоразу повторюваним зусиллям зберегти стійкість у постійно рухливому середовищі.

У країнах із сформованими структурами підтримки виробництва, експонування та дистрибуції художньої продукції освіта вбудована у загальний цикл. Його завдання: прояснити правила, дати навички, власне, професіоналізувати. Звичайно, такій інструменталізації опираються, але опір, а з ним і наповнення новими сенсами та формами відбувається у зрозумілому полі. Ми ж знаходимося в ситуації, де інституції – завжди не те, чим здаються, а відсутність ресурсів – норма навіть для найбільших та найнав'язливіших майданчиків. У таких умовах функція освіти є принципово іншою. Швидше це можливість хоч на якийсь час об'єднати коло однодум_иць, створивши простір для спільної дії. Навчання – не стратегічна інвестиція в подальше просування кар'єрними сходами, але цінність перебування разом сама по собі.

Дворічний курс у КАМА – одна з небагатьох довгострокових програм, які претендують на повноцінну підготовку сучасних художни_ць. До цього частіше подібні курси та школи тривали значно менше, орієнтувалися на випускни_ць і студент_ок вузів, а заняття проходили, як правило, ввечорі – після основної роботи чи навчання. Такий формат вечірніх шкіл також важливий симптом. Розташовуючись на території «вільного часу», мистецтво в кращому разі стає додатковою навичкою, але частіше – способом проведення дозвілля. Вже своїм положенням у розпорядку дня такі курси натякали, що наприкінці них навряд чи буде стабільна зайнятість чи сите життя. Зворотною стороною такогї дозвілліності ставала проникність сучасного мистецтва – його відкритість непрофесіоналам. Мені досі здається, що аматорство та пов'язана з ним доступність – одна з ключових переваг українського поля, яке зберігає можливість розбіжностей. Проте, з боку виставкових майданчиків стабільно промотується зовсім інший образ — освічених та впевнених у собі професіоналів, які оперують критичною теорією та завжди транслюють неймовірну важливість знання.

Онлайн-гра "Майстерня", живопис, 2020
Фотографія зі зйомок фільму "Сьома печатка" Інгмара Бергмана
Онлайн-гра "Майстерня", відео-документація онлайн-гри, живопис, 2020


Взагалі образ художника, як успішного вільного радикала, який займається невідчуженою працею і весело переміщується центрами тяжіння міжнародної інфраструктури сучасного мистецтва, не тільки виступає отруєною приманкою для зовнішніх спостерігачів, а й заважає самим культурним працівни_цям. Соціальна незахищеність українських художни_ць, їх розгубленість у суспільстві, незацікавленому у підтримці нерозпізнаваних практик, усе це зміщується на периферію уваги. У центрі залишаються відкриття, премії, звіти про досягнення у соціальних мережах. У цьому сенсі усунення акцентів виставки курсу з результатів на процес навчання здається важливим кроком. Експонування завдань замість робіт проявляє саму структуру навчання, порушує проблемні питання занурення в чужі практики, пов'язані з цим включення до ієрархії, наслідування прийомів. Ми бачимо зробленість робіт, їх включеність у виробничі та владні відносини.

Коли студент_ки повторюють метод анімованої графіки Сергія Сабакаря або беруть участь в онлайн-грі Лесі Хоменко, створюючи твір її руками і за придуманими нею правилами, то чи залишаються вони все ще художни_цями? Можливо, вони вже перформери – не виконавці, але виробники (адже perform включає обидва ці значення) у передзаданій структурі, яка сама пропонує проблематизувати свої порядки. Чиї роботи вони все ще роблять: свої чи вчител_ьок?
 У якийсь момент може навіть здатися, що це і є стара недобра академія з її майстрами і учен_цями, що переймають їх уміння. Втім, із розмови з викладачами курсу прояснюється, що це не так. Швидше їх підходи водночас відрізняються і від закостенілих ієрархізованих структур академії, і від ліберального культу «вільного творця», чиєю головною навичкою стає складання заявки на проект та просування власного оригінального бачення. Озвучені ними підходи нагадують мені про концепт «марксистської суперняні», запропонований Марком Фішером у книзі «Капіталістичний реалізм». Така няня відмовляє дітям у постійному гедонізмі (як невід'ємній частині материнської культури), але створює несподівані рухливі рамки, що виконують функцію патерналізму без Батька. «Марксистська суперняня не просто ввела б деякі обмеження, діючи таким чином у наших інтересах у тому випадку, коли ми нездатні розпізнати їх самі, але й була б готова піти на цей ризик, поставити на дивні речі і наш потяг до них»². 

Тут мені хочеться перервати свої міркування та передати слово самим викладачам курсу в КАМА, щоб вони змогли позначити, що їм дає така практика і які завдання вони перед собою ставлять. На запитання відповіли художни_ці-викладач_ки Оксана Казьміна, Сергій Сабакар, Олександр Сіроус та Леся Хоменко.

Оксана Казьміна

Оксана Казьміна

1. Що означає працювати спільно зі студент_ками?
Ділитись, вчитися.

2. Що це дає особистій практиці?
Я вчуся артикулювати те, що в моїй практиці не/важливо (для мене), зіставляти це з тим, що не/важливо для інших, переосмислювати власні підходи і взагалі поняття про те, що таке навчання і яким воно може бути. Моя художня практика нерозривно пов'язана із навчанням, вивченням чогось. Відео — рухлива субстанція, як і знання про неї.

3. У чому завдання мистецької освіти в Україні? Для кого вона існує?
Хотілося б, щоб для всіх.

4. Як і де студенти зможуть застосувати отримані на курсі знання та навички?
Ми (кож_на зі свого місця) думали про те, що таке рухоме зображення, як воно функціонує зараз, як могло б функціонувати, як за його допомогою можна фантазувати про себе, інших та взаємодію між першим та другим. Також важливим аспектом було говорити про контекст створення кіно чи відео, процесуальність, як важливу політичну складову. Де і як, і захочуть студенти якось використати ці знання, і чи заглибляться вони в них — цілком залежить від них самих.

Сергій Сабакар

Сергій Сабакар. Джерело: mitec.ua

1. Що означає працювати спільно зі студент_ками?
Вчитися (розвиватися) разом із ними. Іноді хочеться бути частиною або співавтором їхньої роботи, але я намагаюся від цього абстрагуватися, головне в худ. осв. не мета, продукт, а процес. Я як викладач, допомагаю знайти, зрозуміти найкращий шлях до досягнення поставленої мети, і від цього отримую насолоду. Інше ставлення, яке я вважаю не коректним, і яке практикується в НАОМА, це "Майстер, вчитель - підмайстер, учень", коли під час навчання начебто робота йде злагоджено, але як тільки студент випускається, він не розуміє куди рухатися далі, через свободу від жорсткого контролю всіх процесів під час навчання. Як виконувати знає, але куди, навіщо, чому?

2. Що це дає особистій практиці?
Повторюся про викладання в НАОМА, там заклякла система. КАМА для мене це поле для експериментів у викладанні, дозволяє бути гнучким. Якщо погоджуватися з тим, що студенти вже художники, то це спілкування та передача знань.

3. У чому завдання мистецької освіти в Україні? Для кого вона існує?
Формування культурного поля України. І, згадуючи Бойса, художня освіта для всіх.

4. Як і де студенти зможуть застосувати отримані на курсі знання та навички?
У своїй мистецькій практиці, а з цього вже багато відгалужень. Звісно, ​​ситуація на полі мистецтва України змушує бажати кращого, я сподіваюся, що знання можна буде застосувати і для здобуття матеріальних благ.
 

Олександр Сіроус

Олександр Сіроус. Фото: Макс Роботов

1. Що означає працювати спільно зі студент_ками?
По-перше, це відмінне тренування та структурування своїх власних напрацювань, по-друге, це виклик у тому, щоб зацікавити студентів, подивитися як вони бачать з боку твою практику. Дуже цікаво коли ви зі студентами потрапляєте на одну хвилю, де може змінюватися сам план та процес навчання, народжуватися щось нове у суперечці зі студентами, що допомагає вирости над самим собою.

2. Що це дає особистій практиці?
Для мене це чудовий спосіб протестувати свої напрацювання на студентах. Це можливість подивитися на свою мистецьку практику під іншим кутом.

3. У чому завдання мистецької освіти в Україні? Для кого вона існує?
На даний момент часу мені здається, що основне завдання — це виростити класну сучасну культуру та середовище художників та фахівців, які б у ній існували і могли на рівних взаємодіяти із зарубіжним арт-середовищем.

4. Як і де студенти зможуть застосувати отримані на курсі знання та навички?
Як мінімум вони зможуть їх використовувати у зв'язці з іншими інструментами, і в принципі спектр застосування 3D графіки дуже великий від комерції до художніх практик.


Леся Хоменко

Леся Хоменко. Фото: Макс Роботов

1. Що означає працювати спільно зі студент_ками?
Мені подобається. Зараз іще більше у формі освітнього процесу, але я чекаю, коли виникне ситуація для позанавчальних колаборацій.

2. Що це дає особистій практиці?
Я вже п'ять років веду курс із сучасного мистецтва (вечірній курс) і я помітила, що участь у постійній дискусійній лабораторії зі студентами дуже добре впливає на мою власну продуктивність. Напевно, я розвинула художню чутливість до чужих робіт — адже мені необхідно давати фідбек на роботи без підготовки, реагувати одразу. Одним словом, важко поки що зрозуміти що саме так добре впливає. Але маю сказати, що викладання також і сил багато забирає. Дуже залежить від динаміки студентів. З дворічним курсом працювати ще важче через вік студентів. Я не звикла до підліткових приколів і іноді дуже важко їх витримую. Але коли ці студенти добре працюють — віддача величезна. Також вони іноді помічають те, що я сама не помічала і це дуже цінно.

3. У чому завдання мистецької освіти в Україні? Для кого вона існує?
Ще нещодавно я дуже переживала, щоб мої випускники швидше ставали активними учасниками художнього процесу та не "гальмували". Але потім я переглянула цей підхід. Я почала розуміти навчальну програму як самоцінну. Як можливість лабораторії та неконкурентної взаємодії. Я зрозуміла, що програма має бути для того, щоб бути. Для мене робота з освітою є програмною та політичною. Я знаю, що тривалий освітній проект по впливовості вийде за межі художньої автономії. Навіть завдяки налаштуванню загального понятійного апарату та методології критичної деконструкції. У художній освіті ми так сильно відстали від "цивілізації", що наздоганяти немає сенсу, треба одразу робити програму, яка критично переосмислює світову систему художньої освіти. Я дуже рада, що ми зараз працюємо з такою молодою аудиторією. Колись я із колегами розробляла короткий курс для середніх шкіл.

4. Як і де студенти зможуть застосувати отримані на курсі знання та навички?
У дворічного курсу є мета замінити вищу художню освіту. Це не короткий вечірній курс. Студенти присвячують два роки життя, причому дуже важливого періоду — становлення. Відповідальність дуже велика. Тому у програмі є багато практичних речей (крім такої ефемерної як художня практика). Це навички роботи у різних медіа, роботи з програмами, теорія, англійська, робота з виставкою, архітектура виставки, селф-менеджмент. Також я завжди намагаюся наголошувати на самоорганізації як на необхідній практиці для східного блоку.

Share: