The Naked Room: Тамара Турлюн «Теплий, великий та смердючий» — 09/02—06/03Kyiv Academy of Media Arts: Exhibition of the student work within the course KAMA 2YP: Contemporary Art — 11/02-13/02PinchukArtCentre: Future Generation Art Prize 2021 — 25/09/2021 – 27/02/2022

Переосмислюючи «Хепі-енд»

11 лютого, 2022


Художниця та режисерка Юлі Голуб у своїй практиці використовує гібрид сторітеллінгу та колажу для дослідження сучасної культури.

«Я мрію про вітер, що заколисує важкі та хльосткі колоски пшениці, про нескінченні поля, безкрайнє небо, про низькі хмари, що повільно пливуть над моєю головою». Невагомо, ширяючи в космосі, головна героїня короткометражного фільму Юлі Голуб «Бабуся у космосі» (2017) розмірковує про втрату земних насолод, спостерігаючи за блакитною планетою зі свого позаземного вигнання. Заснований на сценарії, написаному бабусею художниці Надією, фільм розповідає про самотність людей похилого віку, замкнених у своїй квартирі через хвороби, наче космонавти на космічній станції.
Злиття документального кіно, цифрової анімації та спекулятивної фантастики, озвученої за кадром, характерне для практики Голуб, яку сама художниця та режисерка окреслює як «загалом текстову».

У деяких роботах Голуб тексти новинних медіа зустрічаються з цифровими алгоритмами та ігровою естетикою, як в «Алгоритмічній родині» (2018), у той час як в інших роботах класичні літературні матеріали актуалізуються антиутопічними темами екологічних катастроф ХХІ століття та нескінченними новинами як, наприклад, в «Записках з підпілля» (2016). Юлі Голуб навмисно грає заграє з чорновими елементами анімації — грубим монтажем та низькою роздільною здатністю — на знак пошани до концепції «поганого зображення» Хіто Штеєрль. Розмитий, забутий, відновлений та багаторазово перезбережений, — образ, який зображає дійсність через самі умови її існування. 

«Бабуся у космосі» (2017).

«Сама по собі я і є “work in progress”¹», — так під час нашої бесіди в ZOOM Юля Голуб описує свою практику з Сан-Франциско, де вона наразі проживає. «Оскільки я багато подорожувала та переїжджала з країни в країну, у мене виникла потреба постійно винаходити себе наново. Це складно, але я до цього звикла». Хоча Голуб може швидко адаптуватися, вона любить повертатися до старих робіт для їхнього переосмислення, говорячи: «Якби вам довелося візуалізувати мій творчий процес та мій розвиток, вони б мали вигляд спіралі. Я розвиваюсь, але все ж таки повертаюсь до деяких моментів, переосмислюючи, що вони значать».  

Такі роботи, як «Бабуся у космосі» чи «Записки з підпілля» набули нового сенсу під час пандемії та здаються тепер пророчими у своєму портретуванні людського життя, яке через катастрофу мусить відбуватися під замком. Дивлячись в очі таким кризам, Голуб підкреслює важливість переосмислення традиційних технік оповіді — яким може бути цей щасливий фінал, коли людство стикається з кліматичною кризою, розмірковує вона. Як виглядає щастя чи успіх в таких умовах? Вона твердо вірить в силу історій та їхню перформативну здатність надихати та допомагати долати перешкоди: у характерному сміливому повороті в образах Голуб трансформація інколи перетворюється на справжню мутацію. 

У той час як передвісники кризи, подібної на Covid-19, пронизують її ранні роботи, це стало особистим поворотним моментом для Голуб та надало її творчій практиці новий курс до колаборації та створенню спільнот: «Моя бабуся померла в 2020 році, що стало величезним ударом для мене, і я трохи впала в депресію. Під час карантину я переживала дуже дивний період: я вирішила, що якийсь час я не займатимусь мистецтвом. Замість цього я зосередилась на фітнесі — тепер я ліцензована інструкторка. Але знову по спіралі я повернулась на те місце, де мені зручно продовжувати свою художню практику». 

Досвід подолання такої глибокої кризи спонукав її до спроб допомогти іншим. Сама Голуб з усіх сил намагалась знайти зразок для наслідування, «когось, хто надихнув би мене рухатись далі в темні часи», питання про те, як взяти на себе роль підтримки молодих жінок через її художню практику стало однією з головних турбот: 
«Я намагаюся зрозуміти з ким я говорю, як моя робота може бути доступнішою та зрозумілішою. Я хочу створювати роботи спеціально для молодих жінок, які намагаються зрозуміти, хто вони, що вони хочуть робити зі своїм життям. Надихати їх на подолання будь-яких перешкод, з якими вони стикаються та стають тими, ким їм судилося бути, без сумнівів, сорому чи виправдань. Стати їх безкомпромісним “я”».


Якщо прямий намір Голуб, спрямований на натхнення, може інколи нагадувати капіталістичну мотиваційну промову, її останній короткометражний фільм «Дивись, у неї борода!» (2019–2020) доводить, що комерційна життєздатність та критичність необов'язково мають бути взаємозаперечними. Відповідно до своєї назви «Експериментальна науково-фантастична еко-феміністична короткометражна трилер-комедія» розповідає про зустріч гетеронормативної пари та інопланетної істоти, коли та опинилася в їхній квартирі в пошуках притулку. 

Спираючись на образ бородатої дами, короткометражний фільм досліджує різні способи підходу до Іншого, порушуючи питання міграційної політики, майбутнього імміграції та насильства з боку поліції, підриваючи прохолодну, ненасичену HD-атмосферу ніби з реклами Volkswagen завдяки використанню надмірного, хтивого сюрреалізму, оперних відтінків та водевільського перебільшення. У 2020 році фільм був відзначений спеціальним призом Премії PinchukArtCentre.

Кадри з фільму «Дивись, у неї борода!» (2019–2020).

Наразі Голуб почала досліджувати як використовувати для просування власних фільмів соціальні мережі та масову культуру, а не традиційні засоби з бульбашки мистецького світу. Затята користувачка Instagram, художниця прагне дослідити TikTok, аби охопити молодшу аудиторію. Вона також цікавиться іншими цифровими відкриттями, зокрема NFT та фінансовими можливостями, що вони відкривають для художників, оскільки їй самій не звикати до балансування на межі виживання, комерціалізації та суспільним клеймом, пов’язаним з продажами. 

Отримавши ступінь магістра філології у своєму рідному місті Харкові, Голуб навчалась в Московській школі фотографії та мультимедіа імені Родченко в Москві. Там вона згадує як вчитель їй сказав, що її колажі під назвою #REPOST — серія, присвячена алгоритму розпізнавання облич та його збоям, що призвели до помилкових арештів в Росії, виглядають як комерційне мистецтво, «наче це було погано». Вона вважає цю точку зору обмежувальною з політичної точки зору, але також з точки зору повсякденних витрат, які необхідно оплачувати, гостро резюмуючи, що «буття художником не означає, що ви не людина».

Те, що Юлі Голуб називає своє теперішнє творче переосмислення «ребрендингом», є не зовсім збігом. Так вона показує, як переймає американський світогляд «всемогутності»: «Тут є ця ідея чи ілюзія, що ви можете бути тим, ким хочете бути і ніхто не має права вас засудити. Я не знаю, чи це правда, але принаймні ця ідея присутня тут».

Денна робота Голуб тренера по пілатесу оплачує її рахунки, проте художниця також планує в певний момент включити фітнес у свою художню практику, оскільки вона вважає тренування засобом створення спільноти, а також оповідною подорожжю через яку вона, як інструктор, веде учасників, так само як оповідач веде свою аудиторію. «Для мене натхнення — це розповідь, історія про те, як хтось це зробив, трансформувався, подолав перешкоди та став чимось новим».

Юлі Голуб, фото надано художницею; «Алгоритмічна родина» (2018).

У даний час планується безліч нових проєктів, і в кожному з них Юлі Голуб якимось чином просуває аспекти більш ранніх робіт, прагнучи розширити можливості та відкритись новим колабораціям. Якщо робота «Дивись, у неї борода!» представила оперний спів в кінематографічному творі мистецтва, то новий сценарій має на меті ще більше розвинути цю концепцію, стилізувавши історію бурхливих відносин жінки та борщу — так, традиційного українського супу — як боллівудський мюзикл. Два інших проєкти пов'язані з жіночими фігурами, як сучасними, так і історичними: документальний фільм про жінку-мікробіологиню, яка досліджує стволові клітки та інфекційні захворювання, знаходиться в процесі створення, а також проєкт про американську режисерку-авангардистку Майю Дерен², яка народилась в Києві в 1917 році. 

Але, хоч деякі подібні посилання на український контекст можуть з'являтися в поточних роботах, Голуб відійшла від своєї попередньої уваги до України до більш універсального підходу, в цьому випадку через дослідження кінематографічної мови Майї Дерен через призму жіночності. «Ми говоримо про подальший розвиток її кінематографічної мови, менш оповідної, більш візуальної, плинної та інтуїтивної. Для мене це доволі складно», — пояснює Голуб. Вона уявляє собі ці реконструкції як короткі відеоролики в стилі TikTok, що поєднують реенактмент — стратегію, яка часто використовується в сучасному мистецтві та яка має критичне ставлення до історії, — з фірмовою культурою реміксів цифрової платформи — в надії вступити в діалог з деякими з мільйонів її користувачів та користувачок.
 
Проєкт “Wanderings through Ukrainian Art” — це партнерська колаборація онлайн медіа Artslooker та незалежною культурною організацією BLOCKFREI Відень. “Wanderings through Ukrainian Art” реалізований за підтримки House of Europe.Share: