Збережена традиція. Виставка «Українське класичне мистецтво 20 століття»

Виставка «Українське класичне мистецтво 20 століття» в аукціонному домі «Золотое Сечение» / Фото: gs-art.com

Через фактичний поділ мистецтва СРСР на «офіційне» та «неофіційне», доробок української класичної школи довгий час залишався недооціненим, отримавши справжнє визнання лише після здобуття Україною незалежності. Заключною  у 2018, насиченому проектами музейного рівня, стала для аукціонного дому «Золотое Сечение» виставка просвітницького напряму «Українське класичне мистецтво 20 століття». Її експозиція складається з-понад 45 рідкісних колекційних робіт видатних вітчизняних класиків: Івана Труша, Василя Хмелюка, Давида Бурлюка, Жака Шапіро, Миколи Глущенка, Сергія Шишко, Йосипа Бокшая, Костянтина Ломикіна, Петра Столяренка, Федіра Захарова, Віктора Зарецького, Марії Примаченко та багатьох інших. Про збережену традицію краси і таємниці пише журналістка ArtsLooker Роксана Рублевська.

Надія Компанієць-Киянченко «Троянди», 1959

З приходом авангарду, до 30-х років, кордони між стилями ще існували, проте з утворенням єдиної Спілки художників СРСР (1932) під прицілом опинилися не лише революційні, а й традиційні мистецькі практики, далекі від соціалістичного реалізму за ідейним наповненням. Отже, класичне мистецтво, поставлене під суворий контроль, було змушене пройти складне випробування на життєздатність. З одного боку – воно залишалося легальним, беручи помірну участь в офіційному художньому житті, з іншого – ставало «тихим», відрізняючись відсутністю помпезних ідеологічно-правильних сюжетів та зашифрованими у простих формах посланнями.

Жанрова й стилістична палітра класичної школи не відрізнялася особливим різноманіттям через пильну увагу до неї та сувору цензуру, а отже, зазвичай автори звертались до елегійного, індустріального пейзажу, сімейно-побутових сцен, натюрмортів, рідше – довільних портретів неофіційних осіб. Значною мірою класики представляють традиційне українське малярство, в якому звичні речі набувають філософських змістів, за рахунок поетизації буденності і надання їй нових відтінків. Втім, вже в 1960-70-х відбуваються не тільки ідейні, а й формально-пластичні зрушення: у жанрову картину просочується техніка імпресіоністичного письма.

Данило Безуглий «Квіти на вікні», 1947

Знаковою особливістю розвитку українського класичного мистецтва була поява обласних художніх осередків, живопис яких суттєво відрізнявся за стилем та тематикою. Окрім Києва, слід виділити митців Закарпаття, Ужгороду, Одеси, Криму, що, позбавившись тенденції лакування дійсності, перетворили здобуток українського малярства на акт естетичного виховання.

Давид Бурлюк «Сільська сцена із конями», 1950-і

Серцем експозиції є обидві роботи Давида Бурлюка, створені в 1950-х: «Сцена на селі» та «Сюрреалістична композиція з рибоголовою жінкою». Український літератор й художник порівнював свій колорит з помаранчевими, зелено-жовтими, червоно-синіми водоспадами, що через свою щільність досягають ефекту своєрідного горіння. Окремої уваги заслуговує полотно відомого українця 20 століття, який з приходом радянської влади був змушений емігрувати, Василя Хмелюка «Фазан» (1930-ті). Його стиль визначають як постімпресіонізм: предмети на картинах мають реальні риси, але за допомоги кольору, фактури й ліній стають лише засобами для передачі почуттів автора.

Василь Хмелюк «Фазан», 1930-і

Співцем любові до рідної землі став тонкий лірик, яскравий митець середини 20 століття Сергій Шишко, твори якого відзначаються більшою декоративністю, ніжним колоритом, виразністю пастозного мазка та ясністю символу.  Його соняшники – не просто квітка з яскравими пелюстками, а солярний символ, філософсько-осмислений образ одвічного народження, а мальви є уособленням  любові до батьківської хати й свого народу. Індустріальні пейзажі, зокрема каховські, Сергія Шишко й Данила Безуглого, що пов’язані з відбудовою промислових центрів, навпаки відтворюють монументальну велич механізованого світу нових можливостей, створеного радянською людиною. Вогняними барвами палахкотить імпресіоністичний натюрморт українського корифея Миколи Глущенка «Польові квіти» (1969). Вміння вбачати поезію у сірій буденності робить його талановитим пейзажистом з енергійною манерою й напруженим колоритом, що спирається на барокову традицію.

Сергій Шишко «Соняшники і мальви», 1969

З приєднанням до України Криму (1954) спадщина класичного мистецтва поповнилася пейзажами Кримського півострову. Так, звучністю фарб, схвильованістю, довершеним відчуттям світла й поривчатим мазком характеризуються твори Федіра Захарова, який, окрім гірських круч й морських берегів, нерідко писав природу лісостепової смуги.  Серед інших кримських авторів кольоровою динамікою й унікальністю композиційних рішень відзначився й Петро Столяренко («Персики Квітнуть, 70-ті).

Петро Столяренко «Персики квітнуть», 1970-і

Для художників Закарпаття, зокрема для Йосипа Бокшая («Озеро Синевір, 1954) характерна підвищена інтенсивність кольору з метою створення ефекту декоративності задля показу щирого захоплення красою рідного краю. Полотна Бокшая – це завжди лірична оповідь,  у яку, окрім бринячих барв,  інтегрований досвід монументаліста. Закарпатський блок представлений пейзажами Гаврила Глюка, Федіра Манайла, Юрія Герца, Владислава Габди та натюрмортами Адальберта Борецького. Осередок Одеси ілюструють Костянтин Ломикін «Натюрморт з фіалками та гіпсовою фігурою», 1980-ті роки) та  Леонід Мучник («Дві на березі», 1959), відомий також ліричним морським пейзажем.

Йосип Бокшай «Озеро Синевир», 1954

Іван Труш «Літо», 1920-і

Загалом пейзажний живопис класиків характеризувався зверненням до шевченківської сюжетно-образної парадигми й інтеграцією мотивів народних традицій. На своєму полотні «Літо» Іван Труш змальовує задумливий літній лан, сповнений сонячною ніжністю. Його роботи тяжіють до символізму й приваблюють колекціонерів зі всього світу натуралістичністю, повітряністю, свіжістю образів природи, які нерідко сприймаються як прояв людських почуттів. Перетворення природного середовища  на життєве й соціальне втілює головну, досить первісну, ідею впорядкування світу. Одним з найвиразніших візуально-семантичних повторюваних елементів є хата, що уособлює батьківщину, силу роду й батьківський поріг. Вона зустрічається у творах, включених до експозиції: «Сільська сцена із конями» (Д. Бурлюк), «Ужок» (Й. Бокшая), «Сутінки» (Ю. Герца),  «Захід сонця» (Г. Світлицького), «Літній пейзаж» (В. Хмелюка).

«Галья у поле Романа проважає на роботу отка забота», 1992

Серед всіх інших робіт – твори на папері гуашшю Марії Примаченко. Її  доробок – унікальний сплав інтуїції, фантастки й неповторності ритміко-орнаментальної композиції. «Бичок…» з примаченківської звіриної серії продовжує ідею естетики незвичайного. Його мисткиня бачить олюдненого, доброго й розгубленого, знаходячи відповідні художні засоби для конструювання й оживлення казкового персонажу. Горизонтальний формат вказує на її оповідну ознаку й слугує для зображення умовного руху, образотворчої «внутрішньокадрової» динаміки. Питання традиційного мистецтва як головного ретранслятора етнічно-духовної культури піднімає Володимир Сингаївський у масштабній живописній роботі «Веснянки» (1969).

Володимир Сингаївський «Веснянки», 1969

Цікавість до натюрморту була пов’язана з прагненням митців працювати з навколишнім середовищем, вписуючи «мертву» натуру у інтер’єр, а також з асоціативним мисленням  глядача. Роботи Адальберта Борецького відрізняються абсолютною гармонізацією простору, використанням символів, сповнених протиріч, а заквітчані полотна Валентини Цвєткової й Віри Довгалевської – фактурністю, проникливістю й ностальгічними мотивами. Незважаючи на заборону дискусійних філософських тем, глибинна проблематика натюрморту сягає категорії буття, переданої засобом екзистенціального ладу. Споконвіку квіти й плоди символізували швидкоплинність, неминучість, земні радощі, час для яких – обмежено. Звісно, квітковий натюрморт – жанр багатьох інтерпретацій. Так, «Троянди» (1959) Надії Компанієц-Кияченко можна сприймати буквально чи вбачати у ружах квітку Діви Марії – дарунок архангела Гавриїла; або ж символ богині Лади, котра, за віруванням слов’ян, піклувалася про жіночу красу. Темі швидкоплинності існування протиставляється безсмертя, й робота Жака Шапіро «Суботнє благословення» (1940) відсилає глядача до біблійської теми. Тлінність тут перетворюється на символи духовного порятунку: свічки уособлюють вічність душі, риба – образ Христа.

Жак Шапіро «Суботнє благословення», 1940-і

Проте СРСР розглядало мистецтво як засіб агітації та пропаганди, у той же час класична школа намагалася зберегти його автономність від ідеології, наголошуючи на естетичній функції, ховаючи за умовним багатоголоссям звичних оку предметів й явищ правду життя. Класики поєднують красу й таємницю, апелюють до чуттєвості, залишаючи декларування раціонального пізнання соціалістичному реалізму.

Микола Глущенко «Польові квіти», 1969

В широкому історико-культурному контексті, українська класика піднімає питання про співіснування реалізму, імпресіонізму й авангарду – основних векторів розвитку новітнього живопису. У виставковому проекті аукціонного дому «Золотое Сечение» знаходять відображення художні пошуки славетних митців 20 століття, що жили в пору гострих соціально-політичних трансформацій, навіки закарбувавши власний чуттєвий досвід у творчому доробку.

Автор: Роксана Рублевська